Возвращение к старым порядкам: куда завел мир Дональд Трамп

На початку першого президентського терміну Дональда Трампа я стверджував, що це буде не звичайна адміністрація США.

Міжнародний порядок, який уже страждав від фундаментальних слабкостей і суперечок щодо своїх базових цінностей та інституцій, опинився перед сейсмічним зрушенням.

Початок другого терміну Трампа, позначений ще більшим хаосом, перетворив те, що здавалося ізольованим шоком, на справжній "системний землетрус".

Його запальні промови, нерідко нестримні укази та деспотичний підхід до воєн у Газі та в Україні підірвали самі основи багатосторонньої системи, яку світ будував протягом чотирьох століть воєн і страждань, починаючи з Вестфальського миру.

Дії та висловлювання Трампа за останні два місяці свідчать, що ми вступаємо в епоху глибокої невизначеності, де кризи можуть спалахувати й загострюватися у будь-який момент.

Здається, лишився тільки один принцип: "сила – це право".

Адже в основі міжнародного права лежить принцип pacta sunt servanda – договори повинні виконуватися.

Та вже за кілька тижнів після повернення до Білого дому Трамп порушив, анулював або вийшов з численних угод і зобов’язань, укладених попередніми адміністраціями США, включно з його ж власною.

Ширша мета зовнішньої політики Трампа, схоже, полягає в тому, щоб демонтувати глобальний порядок, який був заснований 80 років тому поколінням, травмованим жахами Другої світової війни, і розпочати епоху неоколоніального суперництва.

Його погрози анексувати Гренландію "так чи інакше", повернути контроль над Панамським каналом і зробити Канаду 51-м штатом – разом з уявленням про мешканців Гази як про перешкоду для угоди з нерухомістю – дають яскраве уявлення про його неоімперіалістичне бачення світу.

Попри свою олігархічну структуру, Рада безпеки ООН, в якій домінують п’ять постійних членів (P5) і яку очолюють США, стоїть на шляху до глобального панування Трампа.

Тож він вирішив її обійти, обираючи формат P2, США та Росія, який нагадує двосторонню модель часів холодної війни.

Він також відкрито ігнорує резолюції Радбезу та численні міжнародні конвенції.

Політика Трампа "Америка передусім" різко контрастує з принципом "людяність передусім", який лежав в основі Загальної декларації прав людини, створеної після Другої світової, щоб запобігти поверненню фашизму.

Ця декларація, як і пізніше створена Рада ООН з прав людини (UNHRC), втілювали дух міжнародного порядку, де людська гідність стоїть вище за геополітику.

Відкинувши цей засадничий ідеал, Трамп ризикує перетворити РБ ООН на інструмент грубої сили.

Якщо решта постійних членів переймуть подібну націоналістичну позицію, це може спричинити небезпечну боротьбу за домінування.

Так само спроби Трампа демонтувати ключові агенції ООН, як UNHRC, Близькосхідне агентство допомоги палестинським біженцям (UNRWA), ЮНЕСКО і Всесвітню організацію охорони здоров’я, підривають основи міжнародного порядку.

Його руйнівний підхід підточує не лише систему ООН, а й Pax Americana, що довгий час був основою глобальної стабільності.

На відміну від попередніх імперських систем, післявоєнний порядок під проводом США спирався на три стовпи: багатосторонні інституції під американським контролем, глобальну систему безпеки, побудовану навколо альянсів на кшталт НАТО, і економічний порядок, заснований на вільній торгівлі та доларі як головній резервній валюті світу.

Натомість бачення Трампа щодо Pax Americana у XXI столітті – це тоталітаризм, підсилений технологіями.

Його агресивна тактика – зокрема, неодноразові спроби принизити українського президента Володимира Зеленського – є частиною ширшої стратегії залякування світових лідерів, аби ті прийняли його бачення світу XIX століття.

Цей зсув не виник нізвідки.

Світовий порядок, який очолюють США, почав руйнуватися ще багато років тому.

Після закінчення холодної війни зовнішня політика США була відзначена стратегічною непослідовністю: кожна адміністрація дотримувалась кардинально різних доктрин.

Заклик Джорджа Буша-старшого до "нового світового порядку" змінився на гуманітарний інтервенціонізм Білла Клінтона.

Атака 11 вересня 2001 року стала виправданням неоконсервативної агресії Джорджа Буша-молодшого в Афганістані та Іраку.

Багатовекторна, але часто пасивна дипломатія Барака Обами натомість викликала реакцію, що й визначила перший термін Трампа.

І саме непослідовна та переважно неефективна зовнішня політика Джо Байдена, особливо в Газі, допомогла Трампу повернутися.

Тепер, коли Трамп ще більш зухвалий, аніж раніше, ми спостерігаємо наслідки американської стратегічної непослідовності: неоколоніальний порядок, керований християнським націоналізмом, підсилений технологіями, підтримуваний ірраціональністю й прикритий зухвалою риторикою.

Навесні 2002 року, коли я читав лекцію в Принстонському університеті, я звернув увагу на хвилю крайнього націоналізму в США після 11 вересня та попередив: Америці не потрібен Цезар, що прагне домінування шляхом військової сили.

Натомість їй потрібен Марк Аврелій – філософ-державник, здатний мудро й стримано керувати складним світовим порядком, з повагою до міжнародного права.

Деякий час я вірив, що Обама міг би стати таким лідером.

Коли у 2009 році він вперше відвідав за кордоном Туреччину, а потім Ірак, Саудівську Аравію і Єгипет, я відчув справжню надію.

На жаль, я помилився.

Але мій досвід на посаді міністра закордонних справ, а згодом прем’єра Туреччини лише зміцнив мою віру в можливість збалансувати дипломатію й силу таким чином, щоб це слугувало інтересам усіх країн, а не лише великих держав.

Від Аргентини до Туреччини країни по всьому світу стоять перед таким самим фундаментальним вибором, як і США.

Чи ми піддамося авторитарним Цезарям, які стають дедалі репресивнішими, чи оберемо лідерів, які, подібно до Марка Аврелія, керуватимуть обдумано?.

Це й є визначальне питання нашого часу – і відповідати на нього маємо спільно.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.