Бойовий медик Ярослава Пугачова: Самолікування в бойових умовах небезпечніше, ніж в цивільному житті

Війна – це не тільки героїзм на полі бою. Це і боротьба всередині себе – зі страхами, стресами, упередженнями, звичайними людськими недугами. Як військовим надається медична і психологічна допомога, Коротко про розповідає старший бойовий медик мінометної батареї у 3-й штурмовій бригаді Ярослава Пугачова.

Трапляється всяке, але краще, щоб не траплялося

- Нещодавно прочитала у фейсбуці, що бойовий медик – це надлюдина. Він і рятувальник, і цілитель, і психолог, і стрілець. Ярославо, вам дійсно доводиться виконувати всі ці функції?

- Стосовно стрільця маю дещо пояснити. Я на посаді старшого бойового медика. Це медики рівня роти, вони керують медиками взводів і медиками відділень. Тобто, коли говоримо про медика, який надає допомогу в бою, маємо на увазі швидше медиків відділень і взводів. Медик роти більше займається евакуацією, тому знаходиться на відтяжці – трохи подалі від бойових позицій. Старший бойовий медик під час евакуаційних заходів також може бути стрільцем, трапляється всяке, але краще, щоб не траплялося.
Щодо багатофункціональності, то таке є. Найбільш відомий серед бойових медиків жарт, що ось ти прийшов рятувати людей, а в тебе просять пігулку. Бойовий медик - це перша ланка між бійцем і лікарем, між бійцем і його командиром. Фактично посередник, який повинен забезпечити меддопомогу не тільки пораненим, а й соматичним хворим. Я маю привести хворого до лікаря, проконтролювати, щоб вони порозумілися, до командира довести інформацію про стан бійця і пояснити, чого він потребує. Паралельно ми виконуємо певні адміністративні функції, навчаємо бійців тактичної медицини.

- А психологом доводиться виступати?

- Морально-психологічне здоров’я близьке до фізичного, тому часто старші бойові медики надають і таку допомогу. Це не професійна психологія, швидше людське спілкування. Коли ми бачимо, що людина не дуже справляється з собою, не маємо пропускати це повз увагу. Треба переконатися, що немає чогось, про що ми не знаємо, бо нервові зриви можуть статися через сімейні обставини. Якщо вони пов’язані з виконанням бойових завдань, людині треба забезпечити фахову психологічну або психіатричну допомогу.

Зараз в кожному підрозділі є офіцер психологічної підтримки, але ця система ще нова, тільки обживається, і на таких посадах можуть перебувати люди без психологічної освіти. Але такі офіцери виконують дуже важливі функції, які нікому не можна передоручити. Це все, що стосується оформлення документів на нагороду, комунікація з родинами загиблих, поранених, зниклих безвісти. Навіть якщо такий військовий не є психологом, то честь йому і хвала.

Постійне навчання – це норма

- Як ви прийшли на війну? В цивільному житті були дотичні до медицини?

- У цивільному житті я двічі була в ситуаціях, де умовно йшлося про надання елементарної домедичної допомоги. Це коли працювала в дитячих наметових таборах і на Майдані. Влітку 2022 року полк «ССО Азов», який потім переформували у 3-тю штурмову бригаду, шукав людей, які готові бути бойовими медиками. Я зголосилася, тренувалася у підрозділі, а під час формування бригади офіційно отримала військово-облікову спеціальність «старший бойовий медик».

Хочу підкреслити, що йдеться саме про домедичну допомогу, бо через слово «медик» є певна плутанина. Наші збройні сили працюють за світовими стандартами тактичної допомоги пораненим. Є рівень, які мають опанувати всі бійці, далі йде боєць-рятувальник – це той, хто надає допомогу в разі поранення когось із своєї групи. Далі – комбат-медик. У більшості країн навчання на комбат-медика триває близько року. Людина служить і опановує знання до рівня середнього медичного персоналу. Далі – комбат-парамедик, це вже медичний персонал.

У нас ситуація трохи інша. Є боєць-рятувальник і є бойовий медик. В наших реаліях не можуть вчити рік, тільки кілька тижнів або місяців. Тому бойовий медик не вважається медичним персоналом. Будь-яка людина, яка не мала відношення до медицини, може пройти курси, отримати сертифікат американського зразка і працювати на цій посаді.

- Либонь, довелося довчатися під час служби?

- Не може такого бути, що ми ось це вивчили, і край. У Сполучених штатах працює організація Tactical Combat Casualty Care, яка веде протоколи з тактичної допомоги пораненим і постійно щось в них міняє. Останні кілька років представники цієї організації знаходяться в Україні, бо такого великого досвіду вони ще не мали. Маленькі війни, які вела Америка, не давали такої широкої вибірки, яку дає зараз Україна. Тому вони дивляться, слухають, збирають нашу статистику і вносять певні зміни, в тому числі на підставі наших бойових дій. З того, що я вчила 2,5 роки тому, зараз актуальне далеко не все.

Ми стежимо, вчимо і використовуємо все найновіше. От чому така велика увага прикута до турнікетів і їх якості? Тому що статистично більше 80% смертей на полі бою стаються через масивну кровотечу з кінцівок. Якщо кровотечі вчасно і фахово запобігти, цих смертей можна уникнути.

Я не є медиком, але маю інтерес до медичної літератури, фармакології, базової симптоматики, так само і мої побратими. Це елементарно потрібно для того, щоб відрізнити ГРВІ від бронхіальної астми. При цьому я нікого не лікую, нічого не призначаю. Моя функція - первинне сортування: визначити за станом хворого, чи треба негайно бігти до лікарів, чи можна почекати до завтра.

Я знаю бойових медиків ще з АТО, які шляхом постійного навчання вже досягли рівня знань фельдшера і можуть замінити фахового медика в разі його відсутності. На щастя, в нашій бригаді такої потреби немає, у нас дуже потужна медрота. Але є підрозділи, де бойовим медикам доводиться брати на себе більшу, ніж належить, відповідальність.

Не всі препарати безпечні у бойових умовах

- Війна не знає вихідних. Як розписаний ваш графік?

- Це непросто пояснити. Все залежить від того, де ми знаходимося і що відбувається. Я не можу сказати, що маю якийсь графік або нормативи. Якщо інтенсивні бойові дії, в першу чергу, я чергую на кейсеваку (машина для першої ланки евакуації з лінії фронту. – Ред.) і забираю поранених. Більш вірогідною є евакуація в темний час доби, бо вдень це дуже небезпечно через засилля ворожих дронів.

Якщо я не на чергуванні, то у мене, як у всіх бойових медиків, у графіку - заняття з військовими по тактичній медицині. Як правило, це двічі на день по кілька годин. Тобто по одному заняттю з двома різними групами.

- Ви кажете, що нікого не лікуєте. Невже не можете дати хоча б пігулку від головного чи зубного болю?

- Питання в тому, що призначення має робити лікар. Не всі препарати, які ми зазвичай приймаємо в цивільному житті, є безпечними в умовах бойових дій. Наприклад, ібупрофен або аспірин впливають на кровообіг, в разі поранення буде посилена кровотеча. А от препарат мелоксикам, який також належить до протизапальних, не посилює кровотечу.

Я можу дати таблетку, якщо болить голова чи зуб. Але тільки з набору, який схвалений і виданий у медпункті мого батальйону. Так само в лікарні медсестра дає пацієнтам ліки, але призначає лікар. Якщо є якісь сумніви, виручає телемедицина, коли телефонуєш лікарю і консультуєшся.

- У цивільному житті дуже поширене самолікування. А військові можуть самі собі купувати медпрепарати?

- На жаль. І через це може статися біда. Показовий випадок, коли у військовослужбовця відмовила печінка, бо він приймав по 4 грами парацетамолу на добу. Мав застуду, сам вирішив лікуватися і перевантажив організм.

Перешкодити людині, яка хоче з’їсти якусь пігулку, ми не можемо, аптеки в прифронтових містечках працюють. Тому завдання бойового медика - зробити все можливе для профілактики самолікування. Ми говоримо з хлопцями, розтлумачуємо. Після візиту до лікаря переконуємося, що хворий отримав відповіді на всі свої питання. Якщо я не на чергуванні, то особисто перевіряю, чи виконуються призначення. Лікарі самі виходять на зв’язок, перепитують. Навіть якщо людина не налаштована активно лікуватися, додатково маємо контроль ще й з боку командира.

Треба розрізняти екстрені випадки і планове лікування

- Все ніби ідеально, але у соцмережах багато скарг, в основному від родичів військових, на те, що командири не відпускають хворих на лікування.

- Люди, які зараз поповнюють лави Збройних сил, справді часто мають хронічні хвороби. Та навіть якщо подивитися на тих, хто прийшов геть здоровим і повоював, то картина буде не та, що до мобілізації. Якщо сотні бійцям зробити МРТ колін, дуже сумніваюся, що знайдеться хоча б один висновок про здорову кінцівку.

Але: будь-який підрозділ має штатний розклад, тобто в ньому має бути певна кількість осіб. Командир повинен вести війну і насамперед виходить з того, чи вистачає у нього людей для виконання бойових завдань. Одного, другого, третього на лікування він відпустить, а більше не може, бо не матиме ким замінити тих, хто на позиціях. А ті, хто на позиціях, хочуть відпочити і, можливо, теж хворі.

У військовій медицині так само, як в і цивільній, є екстрені випадки, а є хвороби, які повільно протікають і потребують лікування у плановому порядку. Оце люди трішечки плутають і можуть цим зловживати. Екстрена госпіталізація відбувається без дозволу командира, рішення приймає медичний персонал. Це як було під час епідемії коронавірусу: планові операції призупинили, екстрені проводилися. Така ж ситуація на війні, тут немає «сірих зон», все чітко регламентовано. Кожен лікар знає, де планова ситуація, де екстрена. Якщо людині конче потрібне медичне втручання, вона неодмінно потрапить у медичну установу.

Щодо планового лікування, наприклад, полежати в лікарні під крапельницею або отримати уколи, то це справді віддано на розгляд командира. Планові госпіталізації у нас передбачені, коли підрозділ знаходиться на відновленні, тобто виведений із зони бойових дій.

- Зрозуміло, що з запаленим апендиксом людину на «нуль» не відправлять. А з хворим зубом? Був випадок, коли суд виправдав бійця, який через такі муки відмовився виконувати бойове завдання.

- У нас у медичній роті є сильна стоматологічна служба, за інші бригади не знаю, не скажу. Але в такій історії теж є градація. Якщо у людини флюс, підвищилася температура, то це екстрена ситуація. Якщо просто болить, то це планове лікування.

З боку командирів можуть бути перегини. Але і люди неоднаково ставляться до своїх хвороб. Є такі, що взагалі не звертають уваги на недуги, їх силою тягнеш до лікаря, а вони опираються. Інша крайність – не хочуть воювати і шукають будь-які способи уникнути цього. В цивільному житті вони жили з хронічною хворобою, працювали, забезпечували сім’ю. А потрапили на фронт – одразу жаліються на поганий стан. При великому бажанні можна мобілізуватися і навіть не побачити свою військову частину, а ходити по лікарях. Тому командир мусить балансувати. Звичайно, десь він може зловжити владою, але здебільшого, якщо у людини екстрений стан, вона потрапить на лікування.

«Чарівної таблетки» немає, але боротися з контузіями можна

- Та сама історія з контузіями. Не зважають, відправляють знову на позиції…

- Акубаротравма дуже розповсюджена через постійні вибухи. Але теж треба розуміти, що є засоби індивідуального захисту. Якщо не бігати під обстрілами з голими вухами, а вдягти якісні навушники, то можна певною мірою себе убезпечити від важкої травми.

Якогось великого лікування від закритих черепно-мозкових травм не існує. Якщо ви стикалися з такими в цивільному житті, то маєте знати, що людині наказують лежати, не вставати, не ходити, а препаратами знімають тільки симптоматичні прояви - головний біль, нудоту або знижують тиск. «Чарівної пігулки» не вигадали в жодній країні світу. Я навіть думаю, що держави НАТО відстають від нас у цьому питанні, бо з такими масштабами не стикалися. Мікроконтузія від того, що вистріляв чотири магазини, не йде в жодне порівняння з тим, коли біля тебе вибухає 500-кілограмова авіаційна бомба.

При контузії людині потрібен спокій, сон, не можна вживати стимулюючі напої – каву чи енергетики, треба мінімізувати екранний час, знизити фізичну активність. Перебування на свіжому повітрі, йога, медитація – ось що покращить стан. Що стосується довготривалих наслідків, то з ними також можна цілком ефективно боротися. Порушилася пам’ять – починаємо щось вчити, наприклад, іспанську мову. Погіршився зір – звертаємося до офтальмолога. У мене була така ситуація внаслідок контузії, я зробила лазерну корекцію і зараз маю добрі очі. Неврологічні симптоми знімаються препаратами, які прописує невропатолог.

Догляд за собою, розуміння свого стану мають ключове значення. Так, буває, що на контузії командир не звертає уваги і продовжує відправляти людей на завдання, бо контузій багато. Але й буває, що військовий скаржиться на контузію, його забирають з позицій, він ковтає анальгетик, потім випиває кави, запалює сигарету і починає гратися в телефоні.

- Зараз люди масово скаржаться на грип, який дуже важко переноситься і дає складні наслідки. Яка ситуація у вас?

- Коли починається сезон хвороб, ми замовляємо вакцини і від грипу, і від COVID-19, всі бажаючі щепляться. В разі захворювання по змозі стараємося ізолювати бійців, хоча не завжди є така можливість. Я не можу сказати, що захворюваність дуже велика. Не більша, ніж минулого сезону. Зрозуміло, що військові хворіють частіше, оскільки ресурси організму через постійний стрес виснажуються. Але з жахливими випадками не зустрічалася. За сезон всього одна пневмонія.

- Визнаєте, що в армії є проблеми з алкоголем?

- Моя особиста думка така, якщо людина зловживала алкоголем до мобілізації, то вона продовжуватиме зловживати. Це хвороба, яку війна не лікує, як і всі інші хвороби.

В 3-й штурмовій дуже жорстка політика щодо алкоголю, у нас ця проблема зведена до мінімуму. Але треба враховувати, що бригада складається в основному з добровольців, і зараз ми ведемо активний рекрутинг, щоб поповнюватися добровольцями. В більшості це молоді вмотивовані люди без залежностей.

Що стосується ситуації в цілому, військові проти того, щоб залежних мобілізували, і дехто вважає, що це треба закріпити законодавчо. Проте може виникнути інша проблема. Один з побратимів розповів історію свого земляка, якого рік не можуть мобілізувати. Чоловіку приносять повістки, і він щоразу приходить в призначений час. Але перед тим напивається, і його відправляють назад. Він нічого не порушує, сумлінно виконує закон, але в армію не потрапляє. В такому разі йдеться про алкоголіка, але що завадить тверезому військовозобов’язаному напиватися перед візитом до ТЦК?

Цей розлом не залатати, треба буде пристосовуватися

- Кажуть, буває таке, що бійці хочуть притлумити горілкою свої стреси.

- В те, що людина до мобілізації не пила, а після почала пити з горя, я вірю слабо. У нашій бригаді точно такого не бачила. Інша справа, що люди, прийшовши до війська, користуються тими способами самозаспокоєння, які практикували в цивільному житті. Якщо чоловік не знав інших методів боротьби зі стресом, як випити пляшку горілки, то він шукатиме її і в армії.

Однак з людьми можна працювати. Показувати їм інші способи перемагати стресові ситуації. У нашій бригаді обладнують спортзали, спортмайданчики, у нас багато кандидатів, майстрів спорту, які проводять заняття. Я, наприклад, потрапивши в бригаду, мала нагоду позайматися єдиноборствами.

До нас приїздять волонтери з різними місіями, привозять масажистів, психологів. Є практика просто виїхати на природу, посмажити шашлики. Хлопці влаштовують змагання з футболу, волейболу. І не тільки під час відновлення, а й між бойовими діями. Коли бувають невеликі перерви, ми завжди встигаємо щось організувати. Якщо людині пропонувати такі способи зняти стрес, то вона цілком може замінити ними алкоголь.

Однак коли вже є фізіологічна залежність, то з цим нічого не вдієш. Таку людину треба лікувати, і в армії точно не повинні нею займатися. Коли я чую історії про те, як військкоми схопили чоловіка, а нього через це стався напад епілепсії, то не дуже в таке вірю. Якщо людина не епілептик, то і нападу не буде, викликати епілепсію у здорової людини не можна. Зате при абстинентному синдромі – це коли залежний певний час не має доступу до алкоголю чи наркотиків - судоми можуть початися.

- Зараз багато говорять про те, що після війни в Україні буде багато психічно скалічених чоловіків. Ваша думка?

- Здоровими і повністю адекватними звідси ніхто з нас не вийде, це факт. Коли говоримо про цивільних, військових і ветеранів, треба розуміти, де відправна точка. Всім – і вам, і нам - з дитинства говорили, що вбивати людей не можна. Говорили по Біблії, з позицій гуманності, за статтями закону. А тепер ми опинилися по різні боки розлому. Ви існуєте в ситуації, коли вбивати не можна. Я існую - де можна вбивати. Хоч особисто нікого не вбиваю, але моя реальність така. І от цей розлом зашити, залатати, залити бетоном не вийде. Він назавжди. Світ уже стикався з цим і під час Першої, і під час Другої світових воєн.

Розлом ми не подолаємо, але повинні будемо пристосовуватися: і суспільство до ветеранів, і ветерани - до суспільства. Якщо людина зайшла в ситуацію, де вбивати можна, з умінням себе регулювати, шукати в поганому щось хороше, розуміти свою роль, то і вийде вона з певними силами для продовження своєї особистості у цивільному житті.

Якщо людина на війні добиває свою психіку якимись речовинами, думками про смерть, образами на те, що вона в окопі, а хтось в ресторані; якщо, вийшовши з позицій, читає вороже ІПСО про те, що «нас усіх кинули, ми нікому не потрібні» (а така проблема є і чимала); якщо гробить здоров’я, витрачає свої ресурси, не поповнюючи їх, - то вона з війни вийде в жахливому стані.

Я вважаю дуже важливою роботу хорунжої служби. У нас в 3-й бригаді це служба, яка викладає бійцям історію, політологію, пояснює причини війни. Це люди, які займаються мотивацією і освітою особового складу, пояснюють, чому ми воюємо і для чого. Часто хлопці ламаються через те, що бачать, як багато гине побратимів. Коли це сприймається без контексту, людина повернеться з війни з великою травмою. А коли людина розуміє свою місію, відчуває себе наступником тих, хто поклав за Вітчизну життя, травма буде не такою болючою.

Масової катастрофи не станеться, буде пригнічення. Як було в Європі після Першої світової війни, варто згадати твори Ремарка. Але Європа пережила і продовжила свій розвиток. У нас буде так само.