«Юнацтво»: між янголом і монстром

«Юнацтво»(Adolescence), свіжий 4-серійний мінісеріал Netflix, недарма став сенсацією як серед глядачів однієї з провідних світових стримінгових платформ, так і серед фахівців. Станом на минулий тиждень серіал зібрав під 100 мільйонів переглядів, а оглядачка The Guardian Люсі Манґан назвала його «найбільшим наближенням до досконалості на телебаченні за останні десятиліття» — такі видання такими характеристиками не розкидаються.

Для британського й, ширше, західного споживача тут є декілька мотивів, пов’язаних передусім із добре впійманою кон’юнктурою в найкращому сенсі слова. По-перше, це не просто про черговий конфлікт поколінь, яким європейське мистецтво займається останніх триста років, а про когнітивний розрив, провалля, принципову неможливість зв’язати кінці з кінцями.

По-друге, це про нудну прозу щоденного життя, про «маленьких людей» із маленького містечка — від часів Гоголя, Дікенса й Гюґо митці вважають за честь розповісти про їхні дрібні проблеми (цього разу не такі вже й дрібні) й епохальні страждання так, щоби від цього неможливо було відірватися. Цього разу таки неможливо, підтверджую.

По-третє, це про вторинні й третинні наслідки сексуальної революції, що принесла не лише довгоочікуване звільнення від умовностей і архаїчних нісенітних обмежень, а й нові залежності, травми й нерозв’язні конфлікти.

По-четверте, це про нові засади соціалізації, які позначилися відносно давно разом із розповсюдженням різноманітних соціальних мереж, проте досі не осмислені гідним чином попри їхню наочність.

По-п’яте, нарешті, це про підлітків — беззахисних, ірраціональних, некерованих і непередбачуваних, зайве нагадування, через яке емоційне пекло проходить буквально без винятку кожна людина, перш ніж набуде інструменти відстоювання себе в дорослому світі стосунків і обов’язків.

До того ж усе це зроблено, що вже казати, по-британськи віртуозно, а інакше не було би приводу для розмови. Аби не спойлерити до кінця, скажу тільки, що йдеться про вбивство в школі. Враховуючи те, що нам сьогодні не бракує ані смертей, ані морального вибору, ані психологічних чи побутових випробувань, можна припустити, що українці не є фокусною авдиторією цього продукту. Тим не менше, коли бачиш свіжий вітчизняний телевізійний потік і розумієш, що хтось його таки дивиться, виникає підозра, що українці чекають не лише й навіть не передусім чогось актуально-сьогоденного, тож чому ні? Зрештою на добре розказану історію зі справжніми, не вигаданими конфліктами завжди буде попит.

Я читав різні відгуки на «Юнацтво», серед іншого й достатньо безжальні: мовляв, це спекуляція на гарячих темах, вичавлення співчуття й імітація реальних конфліктів — мені так зовсім не здалося. Навіть якщо автори десь перетискають, це ж не документалка, тут можливе й неминуче згущення. Зрештою насильство в школі, подекуди з застосуванням зброї, — реальна проблема, передивіться-но новинну стрічку, й не лише закордонну (згадаймо серію підліткових побиттів у Києві та Білій Церкві з фіксацією на смартфон і подальшим викладанням у мережі). Як перебування у квазісоціумі соцмереж робить з усіх нас, не лише дітей, маніпульованих маріонеток? З професійної ж точки зору, а ми з вами тут ніби на професійному майданчику, варто дослідити, якими засобами досягнуто успіху, а те, що це успіх — сумніву немає, див. перший абзац.

Отже, передусім ідеться про досконало розказану історію, що має широку суспільну значущість і загальногуманний запас міцності. Попри перенаселеність другорядними персонажами, «Юнацтво» математично точно вибудуване з точки зору драматургії, кожен «епізод» (чому в лапках, зараз поясню) має свою вагу й свій сенс, кожен герой відпрацьовує свою функцію в потрібний момент, ніяких недодуманостей. Цьому безумовно сприяє обрана по суті своїй унікальна форма: кожен епізод, тобто серія знята одним кадром. Одним.

Раніше, здається, перше, чого вчили юних режисерів, що приходили в Карпенка-Карого: що довший план, то вища мистецька якість. Як недосяжні зразки подавалися нескінченна статика в Тарковського, епопеї Сокурова (одна частина — одна склейка). Ця догма була, м’яко кажучи, небезперечною, хоча серед таких рішень зустрічаються й правдиві шедеври, наприклад, фінал «Професія: репортер» Антоніоні або епізод прощання Івана в «Камінному хресті» Осики. Хай там як, цей сильний прийом у добу плівкового кіно завжди мав одне фізичне обмеження: розмір касети камери «Конвас», який рідко перевищував 60 метрів (пишуть, були касети для Arriflex на 300 м, я таких ніколи не бачив). Коли кіновиробництво масово перейшло на цифру, й хронометраж почав залежати тільки від обсягу картки, з’ясувалося нарешті, що головний виклик — не техніка, а те, що відбувається в кадрі, хто б міг подумати! У «Юнацтві» план триває від 51 до 65 хвилин! Змінюються локації, змінюються персонажі, камера не вимикається. Навряд чи кожен пересічний глядач здатен свідомо оцінити красу гри, дехто, можливо, навіть не фіксує монтажних склейок, проте існує внутрішня магія процесу, й безперервне зображення гіпнотизує, затягує, не дає перевести подих.

Я подивився ролик making of серіалу: виявляється, епізоди знімалися з півтора десятка дублів (один раз пощастило обійтися двома) після безлічі репетицій, актори кажуть, що більше це нагадувало театральну виставу, коли кожну серію граєш від початку до кінця годину без перерви. Звісно, стабілізатор — давно не предмет для здивування, але те, як перехоплювала команда камеру при зміні локації, встановлювала її, не перериваючи зйомку, на штатив на даху автівки або чіпляла до коптера, щоби отримати план із верхньої точки, захоплює подих, і це вже окреме задоволення для гурманів: дивитися, як злагоджено і з яким кайфом працює вся команда, включно з асистентами й звукооператорами з вудками. Питання, наскільки такі надзусилля були виправдані, тепер уже звучить непереконливо. Сенс такого know-how стосовно до телебачення — в подоланні початково притаманного цьому мистецтву фрагментованого сприйняття, керування увагою (колись я намагався міркувати на цю тему в статтях для KinoKolo, а потім і у своїй книжці). Цікавіше, до якої міри цей підхід можна буде тиражувати й чи є в цьому сенс, коли важко уявити, як можна перевершити вже досягнуте?

Окрім власне головного мистецького результату серіалу, а саме емоційного враження, я би додатково використовував його, включивши перегляд у курс підготовки телевізійних режисерів із подальшим детальним розбором поепізодно. Найперший урок, звісно, — робота сценарного відділу, інститут «сценарного доктора», який прочищає текст діалогів зокрема від банальностей і сміття, якщо тільки це не навмисні банальності. Далі — уславлена британська акторська школа, коли актор не «розігрівається» на очах від стану «в пів ноги» до екстазу, а вмикається на сто відсотків інтенсивності по слову «мотор». Далі — дивовижна синхронність, «балет», де нема жодної випадкової людини в кадрі й жодного випадкового руху. Те, що в нас присутнє у вищих досягненнях, але не притаманне масовому продукту й називається: «телевізійна культура», «кінематографічна культура» або ж просто «культура». Згадується байка, майже апокриф, коли молодий американський актор, вихованець школи Михайла Чехова, просить у старшого партнера старої школи, британця, поради, як виконати цю сцену, де тут «зерно образу» й «надзавдання», а той, своєю чергу, питає: «А ти не можеш просто зіграти?».

Ну й на донечку — загальне філософсько-антропологічне питання питань: тільки дитина може бути в ту саму мить наївним янголом і цинічним монстром, чи це стосується кожної людини, незалежно від віку й статі?

Юнацтво (Adolescence)

Дата виходу: 13 березня 2025

Жанр: Кримінальна драма

Країна: Велика Британія

Кількість епізодів: 4 (51—65 хв.)

Виробництво: Netflix

Режисер: Філіп Барантіні

Сценаристи: Джек Торн, Стівен Ґрем

Оператор Метью Льюїс