Інтерв’ю з Неманьєю Матичем: не пріоритет трофеїв в МЮ, промова Моурінью про клоунів та робота таксистом

Неманья Матич — справжній ветеран футболу. У його кар’єрі понад 700 матчів за клуби та збірну, і він досі не збирається зупинятись. Зараз сербський півзахисник виступає за французький Ліон, а влітку йому виповниться 37. За плечима — виступи в семи різних країнах і знання майже такої ж кількості мов.

"Я пам’ятаю, як він уперше прийшов на тренування з нами", — згадує його співвітчизник і колишній гравець Манчестер Юнайтед Неманья Відич. — "Тоді він ще не був відомим — грав за Кошице у Словаччині. Високий, з найдовшими руками й ногами, які я коли-небудь бачив. Я не міг його не запам’ятати. Але найбільше мене вразило те, як він намагався весь час просувати м’яч уперед.

Більшість півзахисників грають впоперек або назад. А він — тільки вперед. Мені він сподобався вже після першого тренування. Він був чудовим у багатьох клубах, додавав команді досвіду та балансу. Дуже професійний, класний хлопець у роздягальні, справжній фанат футболу".

Перед інтерв’ю з Матичем напередодні чвертьфінального матчу Ліги Європи між його Ліоном та Манчестер Юнайтед, журналісти The Athletic поспілкувалися з людьми, які добре його знають.

"Для позиції “шістки” важливі рішення й уміння перекривати зони, а не бездумно кидатися за м’ячем", — говорить ще один колишній гравець Юнайтед. — "Завдяки своїм габаритам він легко міг опускатися в захист і діяти, як центральний захисник — з довгими ногами, які перехоплюють м’ячі й блокують удари суперників. Він спокійний з м’ячем, чудово захищає його, використовуючи руки, і вміє заблокувати опонента корпусом. Якщо навіть дотик був неідеальним — що траплялось рідко — він умів пасом прорізати лінії або перевести гру на інший фланг. Чудовий хлопець і справжній лідер".

Одна з головних помилок Уле Гуннара Сульшера у період його роботи в МЮ — те, що він не випустив Матича у старті на фінал Ліги Європи 2021 року проти Вільяреала. Зате у 2023 році серб грав у фіналі Ліги Європи за Рому проти Севільї — і зараз хоче повторити цей шлях уже з Ліоном.

- Тобі майже 37, і ти досі граєш у центрі поля топ-команди в топ-лізі. У чому твій секрет?

- Початок інтерв’ю невдалий (усміхається). Так, я знаю, що мені майже 37, але почуваюся чудово. Я не відчуваю себе старим — і це найважливіше. Жодного секрету тут немає: я просто намагаюся бути професіоналом. Але справа не лише в цьому — важливо, як ти мислиш, як ти прокидаєшся зранку, як ставишся до життя. Я завжди думаю позитивно — можливо, це і є мій справжній секрет.

- Що ти вкладаєш у поняття професіонал? Харчування, спосіб життя?

- Точно не харчування — я поганий приклад. Люблю солодке — будь-яке. Але в кожного має бути слабкість, правда ж? Я стараюся тренуватись грамотно і з розумом. Уже не можу тренуватись, як у 20, та й не треба. Можливо, я бігаю менше, ніж раніше, зате став розумнішим. Стараюся лягати спати вчасно й добре висипатися — хоча маю трьох дітей, і це робити непросто.

І ще — я поєдную роботу футболіста з роботою таксиста для своїх дітей. Один із цих видів діяльності оплачуваний, інший — ні (усміхається). Я щодня психологічно готовий до всього. Якщо ти не готовий — не зможеш грати, одного професіоналізму замало. З віком ти змінюєшся — і це нормально.

- Опиши свій стиль гри.

- Щоб грати на такому рівні як зараз або в АПЛ, ти маєш уміти все: бути сильним із м’ячем і без нього, читати гру. Але моя головна якість — я роблю кращими партнерів навколо себе. Робив це у кожному клубі, де грав. Люди не завжди це помічають, але клуби, в яких я виступав, бачили і цінували це.

Я вдячний за те, що мене цінують, і люди у футболі розуміють, що саме я роблю на полі. Думаю, вмію "читати" партнерів по команді — знаю, коли їм віддати м’яч, як найкраще використати їхні сильні сторони й приховати слабкі.

- Як тобі життя в Ліоні? І чому ти пробув у Ренні лише один сезон?

- У нас виникли труднощі з навчанням дітей. Коли я підписував контракт із Ренном, мені сказали, що є міжнародна школа — нам це було важливо, бо наші діти виросли в Англії й мали вчитися англійською. Але потім з’ясувалося, що це звичайна французька школа. Ми намагались адаптуватися чотири-п’ять місяців, але зрозуміли, що важко. Діти не знали французької, тож ми знайшли рішення — перехід у Ліон.

Я знаю кілька мов: сербську, словацьку, португальську, англійську, італійську та іспанську. Я грав у більшості країн, де ними говорять. Зараз трохи вивчаю французьку — обіцяю, вивчу! Але для дітей було важливо, щоб навчання було рідною для них мовою.

Ліон — чудове місто: не надто велике й не надто маленьке, ідеальне для родини. У клубі хороший рівень організації. Ліга 1 — дуже складна, за інтенсивністю й фізичним рівнем схожа на АПЛ. Так, у Прем’єр-лізі більше гравців найвищого рівня, але тут теж нелегко грати. У Франції багато сильних клубів, які показують себе в єврокубках. Для мене це цінний досвід.

- Що ти відчув, коли дізнався, що Ліон гратиме з Манчестер Юнайтед у Лізі Європи?

- Атмосфера буде фантастична, стадіон у нас дуже крутий. Люди можуть очікувати справжнього топового матчу. У нас багато сильних і досвідчених гравців, глибокий склад. Звісно, Райан Шеркі — гравець, за яким стежать багато клубів. Неймовірний талант, який може вирішити гру одним рухом. І ще є Алекс Ляказетт — його знають усі. Юнайтед буде непросто, та й для обох клубів Ліга Європи дуже важлива.

Ми боремося за місце в топ-3 Ліги 1, щоб повернутися в Лігу чемпіонів — саме там Ліон став відомим у світі, і ми хочемо знову бути серед найкращих. Але цього можна досягти і перемогою в Лізі Європи.

Це буде велика гра. Стадіон буде гучним. Тут уболівальники інші, ніж в Англії. Щоб отримати таку підтримку, як у Прем’єр-лізі, у Франції треба показувати результат. В Англії я бачив, як команда вилітає з АПЛ, але вболівальники все одно аплодують, бо бачили, що гравці віддали всі сили.

- Як і в Манчестер Юнайтед, у Ліона деякі з найкращих матчів цього сезону були саме в Лізі Європи — наприклад, перемога 4:1 над Рейнджерс. Чому так?

- Бо конкуренція в Лізі 1 шалена. Ми обіграли Айнтрахт 3:2 вдома, і хтось сказав: Ліон провів неймовірний матч проти одного з найкращих клубів Німеччини. Але я не відчув цього на полі. У нашому чемпіонаті ми регулярно граємо проти сильніших суперників — топ-5 чи топ-6 команд. Звісно, є ПСЖ, але мене не здивувало, що Брест добре виступив у груповому етапі ЛЧ. Лілль був сьомим серед 32 команд у Лізі чемпіонів і показав відмінні результати, перш ніж програти Боруссії. Монако теж добре виступав.

- Ти провів більше матчів за Манчестер Юнайтед, ніж за будь-який інший клуб — 189. Як згадуєш ці п’ять років на Олд Траффорд?

- Ми викладалися на максимум щосезону — і гравці, і тренери. У мій перший рік ми фінішували другими. У січні були лідерами, але Сіті виграв. Потім були друге, шосте, третє, знову друге і знову шосте місце. Ми грали у фіналах Ліги Європи, Суперкубка, Кубка Англії. Чотири з п’яти сезонів — у Лізі чемпіонів. Але трофеїв не виграли.

Якщо порівнювати з тим, що є в Юнайтед зараз, ми виступали дуже навіть гідно. Але, звісно, для Юнайтед друге місце — це не досягнення. Цей клуб має вигравати турніри. Ми віддавали всі сили, хоча нас і критикували. Але я не бачив серйозних проблем усередині клубу — організація була на високому рівні, умови чудові.

Що мене здивувало після Челсі, де усе крутилося навколо результату, навколо трофеїв. Такий був дух усього клубу — навіть у того, хто газон стриг. Власник питав тільки про одне — результат. У Юнайтед я швидко зрозумів, що клуб більше орієнтований на комерцію. Я усвідомлюю, що потрібно платити зарплати, але там не було такої зосередженості на перемогах, як у Челсі. У Челсі я відвідав два рекламні заходи, а в МЮ — значно більше.

Я прийшов до Юнайтед із тим самим спортивним гнівом, що й у Челсі, з жагою вигравати. Але поступово почав відчувати, що трофеї — не головне. Можливо, я помиляюся, але це було моє внутрішнє відчуття.

- Сульшер казав, що йому дуже подобалося ваше тріо в центрі поля — ти, Скотт Мактомінейй і Фред: “Справжні професіонали, які віддають усе”. Але також він визнав, що помилився, не випустивши тебе у старті на фінал Ліги Європи-2021 проти Вільярреала у Ґданську. Мовляв, це була гра саме для тебе.

- Так, він мені так і сказав. І він був не неправий. Але я теж відчував, що ми мали вигравати той матч у будь-якому разі. Зараз, з відстані часу, багато хто краще усвідомлює, що Уле був справжнім добром для клубу. Але справа була не тільки в ньому. Кіаран Маккенна — чудовий тренер, Майкл Каррік, Мартін Перт — теж. Даррен Флетчер був дуже близький до нас. Усі вони створювали неймовірну хімію. Шкода, що їм не дали більше шансів. Але футбол буває жорстоким.

- Якй момент в Юнайтед став для тебе найпам'ятнішим, а який найгіршим?

- Я забив єдиний гол у переможному матчі проти Ман Сіті, і Пеп після того багато говорив про мене — було приємно це чути. Я грав проти його команд і в складі Челсі, і в складі Юнайтед. Ще пригадую переможний гол на останніх хвилинах проти Крістал Пелас. Але був ще один матч із Сіті, коли ми програвали 0:2 після першого тайму. Вони вже готувалися святкувати чемпіонство того дня. У перерві Жозе Моурінью сказав: "Слухайте, хлопці, вони вже готують вечірку й хочуть, щоб ми були клоунами. Ми не будемо клоунами". Ми забили тричі й виграли 3:2. Ми ще обіграли Сіті перед ковідом на Олд Траффорд — Скотт Мактоміней тоді забив фантастичний гол майже з центру поля.

А найважче — коли звільняють тренера. Я завжди почувався відповідальним, коли пішли Жозе чи Уле. У футболі можна грати добре або погано — це спорт. Але коли хтось втрачає роботу — це вже боляче. Дуже боляче.

- Ти виграв два титули Прем’єр-ліги з Челсі — з дуже різними партнерами в центрі поля (Фабрегасом і Канте). Як у вам була взаємодія? І з ким тобі було комфортніше?

- У 2015-му я найчастіше грав із Сеском, у 2017-му — з Канте, а Сеск грав вище. Мені подобалося з обома. Сеск був маестро з м’ячем, віддавав останній пас. Н’Голо — класичний опорник, перехоплює, руйнує атаки суперника і віддає м’яч уперед — таким, як Сеск, Оскар, Педро, Азар.

Коли грав із Сеском — більше думав про захист, бо він ішов уперед, я мав тримати баланс перед обороною. З Н’Голо у нас була домовленість: він дивиться ліворуч, я — праворуч. І бігати доводилося менше. З обома почувався чудово.

- Проти кого було найважче грати?

- Проти Яя Туре. Він був машиною. Коли я вдруге підписав контракт з Челсі в січні 2014 року, дебютував проти МЮ вдома, зіграв кілька хвилин. А перший матч у старті був саме проти Ман Сіті в Манчестері — проти Яя Туре. На той момент він був найкращим гравцем Прем’єр-ліги, забивав у кожному матчі. Сильний, технічний, впевнений у грі з м’ячем — неймовірний. І ще й несподівано швидкий. Люди думали, що він бігає як я, але він був швидкий. Я вийшов на поле й побачив: два метри.

- Але ж ти вищий за нього.

- Так, але в реальному житті він здавався більшим, ніж у телевізорі. Це був мій перший матч у старті Прем’єр-ліги — проти такого гіганта. Але водночас це був шанс проявити себе. Вибору не було — треба було його знищити. Ми виграли 1:0 — Іванович забив. Я став гравцем матчу. Яя тоді мене не знав і, може, не очікував такого. Але в наступних матчах він мене вже знав і завжди викладався на максимум. Я теж знав: проти Яя Туре треба грати ідеально.

- Ти часто згадуєш Моурінью. Вас завжди асоціюють разом. Як би ти описав його людині, яка нічого не знає про футбол?

- Він — Особливий. У нього є щось, чого немає в інших. Дуже сильний зв’язок із гравцями. Це важко пояснити одним реченням — треба знімати окремий фільм. У мене стільки історій про нього.

- Поділися однією.

- Це не найкраща історія для мене, але… Ми грали вдома проти команди знизу таблиці. Після першого тайму — 0:0, ми грали погано. Він зайшов у роздягальню і почав шукати когось поглядом. Я одразу зрозумів — шукає мене. І точно — знайшов. Не можу повторити, що він сказав — це не для друку. Але я знав: він просто хоче, щоб я видав максимум. Я його добре розумів. А хто не розумів — той мав з ним великі проблеми.

Я відчував, що він мене поважає і що йому я подобаюсь. Це було взаємно. А якщо були хороші результати — життя ставало ідеальним. Він міг дати стільки вихідних, скільки захочеш — але ти мав віддати йому все на полі.

- Він знову потрапив у новини цього тижня в Туреччині після матчу Фенербахче – Галатасарай.

- Він створює заголовки всюди, куди б не поїхав. Футбол без нього — це вже не той футбол. Прем’єр-ліга з Жозе цікавіша. Саме його зараз і не вистачає. Якийсь клуб має його підписати. Він — як фільм, який усі хочуть дивитися.

- Що думаєш про те, що Родрі виграв Золотий м’яч? Нарешті високі, фізично потужні плеймейкери в центрі поля отримують визнання?

- Абсолютно заслужено, і я радий за нього — він грає на моїй позиції. Опорники, особливо такі, як він, рідко отримували належне визнання. Тепер отримали. Вболівальники Ман Сіті зрозуміли, наскільки він важливий. Він — це плюс 30 очок для команди. Або на 30% сильніші всі гравці поряд. Родрі витягує з партнерів максимум. Він може притримати гру, коли треба, а може віддати швидкий пас у потрібний момент. Я знав, що без нього Сіті буде важко. І радий, що тепер всі це бачать.

- Що у тебе далі в планах? У вас із братом ще є команда в Сербії?

- Так. Ми вийшли в Прем’єр-лігу, піднявшись із четвертого дивізіону за вісім років. Працюємо з академією, ставимо на молодь — рухаємося правильно.

Я отримую тренерські ліцензії — закінчив категорію B в Сербії, тепер навчаюся на A в Англії. Хочу стати тренером. І вірю, що можу бути хорошим у цій справі.

Переклад матеріалу The Athletic.