«Після» треба буде «вже»

Не вміємо «за»? Почнемо «проти», а там як піде.

Воювати завжди важко. Це точно не новина для тих, хто вже бачив, як усе руйнується на очах. Відбудовувати країну після війни, коли частина людей вирішить звалити за кордон, легше лише в одному. На голову більше не падають бомби.

Однак не треба себе дурити, буцімто «легко» буває після війни. Той, хто каже, що закінчення бойових дій принесе миттєве полегшення, або бреше, або грає на наших сподіваннях. Мир зовсім не нагадує фінішну стрічку. Лише старт нової місії. Якщо з нею впоратись погано, до наступної війни ми будемо не готові.

Це не квиток у рай. У рай узагалі веде лише один шлях, і він чомусь нікому не до смаку. Люди часто думають, що варто дотерпіти до тиші на фронті, а далі все налагодиться якось самотужки. Та я бачу ситуацію інакше: тиша дає шанс, але точно не розв’язує проблем. Це як перепочинок перед новим забігом, де ставки будуть іще вищі.

Щоб відбудувати країну, треба зібратися. Для українців це буде непросто. Ми добре вміємо єднатися перед загрозою, але чи «можемо повторити» без неї? Ви всі бачили, як ми гуртувалися, коли ворог стояв на відстані танкового пострілу. Зібратися заради майбутнього, коли небезпека вже відступила, — це і є наш наступний виклик.

Коли ти лише повторюєш речі, які вже не раз робив, у цьому немає жодного прогресу. А без прогресу ми матимемо не державу, і навіть не країну. Так, шмат землі з людьми, що розтікаються в різні боки. Не для цього ми вистояли у війні проти величезної кадрової армії ворога. Не для того, щоб одразу ж розслабитись без будь-якої мети.

Поки що ми не вигадали генеральну ідею. Це й не дивно, під час війни на це немає часу. Та головна складність полягає в тому, що після війни вона буде потрібна вже готова. Як прийнято у армії, побільше і строком на вчора.

Чесно, я б віддав частину роботи на аутсорс до релігії. Вона вміє давати людям рамки, коли все інше розвалюється. Релігія не ідеальна. Та я зараз не про ідеали торочу, треба просто й щоб працювало. У плані релігії зауважу, що нам би більше протестантів і католиків. Того, що вписується в західний світ і не тхне московськими схемами.

В даному контексті релігія — це не про фанатизм. Тимчасові милиці для покаліченого суспільства. Щось, що виграє час на більш фундаментальну роботу.

Де у моїх розрахунках ПЦУ, скажете? Так, у нас уже є своя православна церква. Але, як на мій хлопський розум, вона не виправдовує очікувань. Під час екзистенційної боротьби вона мала стати стержнем. Згуртувати тих, хто вже готовий. Перетягнути на свій бік тих, хто застряг у московських ілюзіях.

Що було натомість, помітно. Нічого. Якщо вона не може грати першу скрипку, то хай хоча б не плутається під ногами. Чого-чого, а бардаку під гарною обкладинкою нам і без того вистачає.

Атеїстам раджу не поспішати з криками про прогресивне майбутнє. Я сам не з тих, хто молиться щодня. Церква — інструмент для суспільства, яке втратило свої орієнтири. Коли немає ідеї, вона може стати тимчасовим якорем. Нам це дуже потрібно. Ті, хто сидить у великому місті та думає, що його цінностями живе вся Україна, дуже сильно помиляються.

Виїдьте зі свого великого міста, якщо, звісно, не боїтесь повісток на блокпостах. Щойно полишите агломерацію навколо обласного центру, придивіться навколо. Там ви побачите ту Україну, яку чомусь не враховують любителі подумати за всіх, їхньої думки при цьому не питаючи. Ні, це не село суцільне. Лише та Україна, про яку прийнято забувати.

У селах люди досі живуть вірою. Не модними теоріями, а тим, що дає сенс. Міським скептикам на замітку: це теж люди, це теж українці, і ми не маємо права викреслити їхні побажання зі своїх глобальних стратегій.

Лібертаріанство чи інша сучасна філософія не приживуться там, де прийнято працювати руками. Там живуть хлібом, паєм, сусідською балачкою і тим, що ближче до землі, а не до трендів. Мої слова — про них. Не для тих, у кого подумки виріс світ без кордонів. Таким я можу лише поспівчувати. Реальність зовсім інша.

Я не маю власної генеральної ідеї, щоб вам запропонувати щось готове. Визнаю. Але у мене сформувалась упевненість щодо того, як виглядатиме її основа. Для цього я використав ту саму здатність нашого народу гуртуватись не «за когось», а «проти». Якщо ми вже це добре вміємо, гріх не користуватись.

Україна більше ніколи не буде неготовою до чужого нападу. Ось та думка, яку хотів би закласти в генеральній ідеї. І ладен її відстоювати як людина, на руках якої помирали інші люди, дорогі її серцю. Ми надто дорого заплатили за ту свою неготовність. Я це добре запам’ятав та урок засвоїв.

Можна й більш жартівливо про свої мотиви заявити. Як казав Митець, «бо краще перебдіть, ніж недобдіти».

Зараз ідея гуртування на випадок наступної війни має багато ворогів. Щойно війна завершиться та відкриються кордони, більша їх частина з’ї***ься з країни. Бо їм це гуртування не цікаве. Їм би піф-паф припинити. Що їм та окупація, яку зупиняють десь далеко інші люди. Їм би мобілізацію кляту скасувати.

Ми не зможемо таких зупинити. Так, вони відсидяться і поїдуть кудись. Але, щойно це неминуче станеться, у ідеї мотивованої підготовки до ймовірних бойових дій стане менше ворогів. Теж неминуче.

Повториться те, що можна було побачити на півночі України навесні 2022 року. Ті, хто не був готовий, виїхали ще до того у більшості своїй. Хтось лишився, так. Але воювати з ворогом та відбивати рідну землю у нього вони не заважали. Якщо порівняти з ідейними «ждунами», це все-таки кардинально різні випадки.

Після війни в Україні залишаться або готові до дій люди, або ті, хто не заважає. Критична маса нинішніх «мизамирців» утечуть іще до того, як ви встигнете їх порахувати.

Коли я говорю про генеральну ідею, демографія не цікавить зовсім. Якби демографічний рівень падав лише в нас — одна річ. Зовсім інша — що цей показник лежить на паркеті майже в усіх державах світу. Навіть у ісламських, де начебто жінка завжди сприймається як родильний комбінат. А ось і ні. Якщо ця проблема розмазана по мапі світу, я не планую через неї заламувати руки та вищати траурні промови.

І так само я не пропагуватиму імпорт мігрантів як універсальну відповідь. По-перше, це не розв’яже проблему народжуваності. По-друге, це залатає рану, але не вичистить із неї бруд. Тобто потім рвоне в іншому вигляді, зробивши організму як мінімум не краще.

Україна виявилась стійкішою за аналітику песимістів, але вона не дотягує до аналітики оптимістів. Тому важливо позбавити себе штучних уявлень іще до того, як це зробить реальність. Хоча б не буде настільки боляче.

Після війни ідея має бути вже готовою. Оскільки ми не вміємо будувати щось без акцентів проти суперника, почнімо будувати саме з такою основою. Головне, бути готовим міняти табличку з ім’ям цього суперника. Ми не анти-Росія, як заявляли деякі вусаті клоуни звідти. Ми — Україна, яка свій орієнтир уже знайшла, та ще не сформулювала. Бо їй постійно заважають ті, проти кого вона потім гуртується.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.