США vs Китай. Анатомія Глобальної економічної війни

Світові ринки лихоманить: впровадження президентом Дональдом Трампом нової системи мит проти більшості країн світу призвело до очікування світової рецесії та обвалу глобальної торгівлі. В чому причина таких радикальних змін глобальної архітектоніки світу?

Наприкінці минулого тижня фондові ринки в США зреагували потужним обвалом на глобальну адженду та загрозу світової рецесії, ймовірність настання якої в Штатах підвищили з 30 до 45%. За два дні ключові американські фондові індекси рухнули сукупно на 10% (по 5% за сесію), втративши кумулятивно близько 10 трлн дол. ринкової капіталізації. Тому всю увагу було прикуто до торгів у понеділок і вівторок, 7 і 8 квітня. Продовження негативного тренду могло посилити побоювання інвесторів щодо настання глобальної кризи на кшталт обвалу 2008 року.

У вівторок, 8 квітня, індекс S&P500 почав із зростання на позначці приблизно 5200 пунктів, після певного відскоку перейшов у бік пониження, а після новини про 90-денну «тарифну паузу» — знову відскочив. Схожа лихоманка і в інших ключових фондових індексів США.

Чому США згортають глобальний ліберальний проєкт

Уявіть, що ваша економіка після Другої світової війни становила 50% від світової. Але для перемоги в холодній війні треба було поділитися частиною економічного пирога із союзниками.

Поділилися з Японією, Німеччиною. Потім поділилися із Південною Кореєю. Потім вирішили відірвати Китай від СРСР — і дали йому суттєвий сегмент американського ринку збуту.

Зараз торговельний дисбаланс у відносинах США та Китаю є ключовим фактором першої Глобальної війни, яка поступово охоплює весь світ.

До речі, ще в 70–80-х роках минулого століття в Америці говорили не про «китайську», а про «японську» загрозу: знімали чимало фільмів і публікували статті, в яких били на сполох з приводу того, що японці скуплять усі активи в США і переможуть їх економічно.

В обох випадках США докоряли своїм торговельним партнерам (Китаю та Японії), що ті, здійснюючи м’яку девальвацію своїх національних валют (Японія — у 80-х, Китай — з 90-х), трансформують торговельний баланс на свою користь.

Останніми роками ми бачили на прикладі Китаю, як він здійснював політику плавного знецінення юаня. І США завжди дорікали Пекіну за те, що він це робить штучно.

Тому в США періодично виникає думка про штучне вирівнювання курсів національних валют торговельних партнерів до долара.

Мова про штучну девальвацію долара в рамках угоди «Плаза» у 80-х роках минулого століття, в якій брали участь Німеччина, Японія, Велика Британія, США та Франція. Ці країни погодилися девальвувати долар щодо своїх національних валют, тобто зміцнити власні валюти.

Угода «Плаза» стала точкою, з якої економіка США почала відновлюватись. У 1980-х роках Японія майже наздогнала США за експортним потенціалом. Але після угоди «Плаза» все пішло у протилежний бік. Японія зміцнила єну та отримала цілий букет проблем: бічний тренд ВВП, тобто майже нульове зростання економіки, дефляційну пастку, кризу на ринку нерухомості та в банківському секторі, надмірну норму внутрішнього накопичення капіталу й колосальний дефіцит напрямів інвестування.

Згодом США відкривали свій ринок для Мексики, Туреччини, В’єтнаму та інших країн, які треба було «тримати біля себе».

У 80-х роках за показником ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) економіка США — це 22% світового ВВП, а Китай — лише 2%. Внутрішні механізми глобалізму поки що не продемонстрували для Америки своєї суті.

Переломний момент стався 2015-го: питома вага економік США та Китаю у структурі глобальної економічної системи зрівнялася (за паритетом купівельної спроможності). Зараз Китай уже попереду: він має 19% світового ВВП за ПКС, а США — 16%.

Можна оцінити і питому частку за номінальним ВВП, тоді картина буде дещо іншою: у США — 26%, у Китаю — 17%. Але навіть за номіналом питома вага США у світовій економіці після Другої світової війни скоротилася вдвічі!

Ще десять років такої динаміки і навіть за номіналом Китай обжене США, особливо у разі уповільнення інфляції долара: інфляція юаня вдвічі менша, тому розгін номіналу ВВП у КНР за рахунок дефлятора слабший. Плюс політика ослаблення юаня до долара, що занижує валютний еквівалент ВВП Китаю у доларі. По суті, США намагаються сісти в останній вагон «глобального потяга» свого домінування у світі.

Якщо існуюча динаміка збережеться, то через 10–15 років за рівнем номінального ВВП США програють Китаю, а їхня питома вага в структурі світової економіки за номіналом скоротиться до 15%, а за ПКС — опуститься нижче 10%.

Можна контролювати технології, проте статус гегемона визначає розмір ВВП. Розмір має значення, оскільки від обсягу ВВП розраховують витрати на оборону, з ВВП співвідносять розмір державного боргу та його обслуговування.

Розмір ВВП впливає на дохід на душу населення і розмір зарплат, на соціальну політику та місткість внутрішнього ринку.

Сьогодні Америка просто почала економити умовний «пиріг» внутрішнього ринку, тому що багато шматків дісталися друзям і партнерам.

У найближчій перспективі внаслідок запровадження нових мит (для Китаю Америка запровадила мита у розмірі 125%, а Китай для США — 84%) у Китаї виникнуть криза надвиробництва, затоварювання складів і дефляція.

У США — дефіцит низки товарів, як було нещодавно з яйцями, та інфляція.

І в Китаї, і в США — різке уповільнення темпів зростання ВВП, але в Піднебесній гальмівна смуга динаміки зростання довша (5%), а в США — коротша (2,5%).

У світі — різке падіння цін на сировину (нафта, метали, агро). Руйнування глобальних ланцюжків додаткової вартості. Демонтаж коопераційних технологічних ланцюжків між країнами. Уповільнення світової торгівлі та темпів зростання світового ВВП. Криза на фінансових ринках.

Нинішні події дуже нагадують «чорний понеділок» 1987 року, коли ринки миттєво впали на 22%, а потім глибина розширилася до 30%, перериваючи тривалий бичачий тренд.

Тоді криза, народжена на Волл-стріт, зруйнувала не Америку. Вона обрушила ціни на нафту, обвалила світову торгівлю та зруйнувала СРСР.

Цього разу стрілу кризи з Волл-стріт звернено у бік Китаю. Але, на відміну від Радянського Союзу, Китай готувався до цих подій.

У художньому фільмі «Дефолт» про початок фінансової кризи в Південній Кореї 1997 року є така сцена: рядова аналітикиня центрального банку країни, ще коли в економіці було все гаразд, розрахувала ймовірність дефолту країни, і цей процес виявився в її математичній моделі незворотним.

Нині такий умовно рядовий аналітик — американський економіст Стів Міран, який став головним економічним радником Трампа.

Восени минулого року він написав «Посібник користувача з реструктуризації глобальної торгової системи». Цей документ став хрестоматією нинішньої політики США.

Ось два ключові графіки з нього.

На першому представлено зниження зайнятості у промисловості США: з 30% населення 1940 року до 8% 2023-го. На другому — питома вага американського ВВП у світовій економіці: падіння з 40% у 1960-му до 27% у 2023-му. Хоча було просідання і до 22% у 2010-му. Відновлення останніх років — наслідок інфляції долара та емісії ФРС після Глобальної фінансової кризи 2008-го та пандемії 2020-го.

Ще один важливий графік Стіва Мірана — динаміка рахунку поточних операцій платіжного балансу, що у США значною мірою формується з допомогою сальдо торгівлі товарами.

Після профіциту в 1960–1970-х роках різке зростання дефіциту, який зараз досягнув одного трильйона доларів і 3,5% ВВП.

В абсолютному значенні це історичний антирекорд. У відносному (до ВВП) — на початку нульових було й гірше (6%), але нинішнє покращення показника було досягнуто знов-таки за рахунок інфляції долара та емісії ФРС. Тобто в сьогоднішній монетарній парадигмі відносний показник почав би різко погіршуватися до 6% ВВП і далі.

Економіст Міран описує причини ключових дисбалансів у платіжному та торговельному балансах США, зокрема згадуючи парадокс Тріффіна, який постулює таке протиріччя: чому долар такий популярний у світі на тлі торговельного та бюджетного дефіцитів США?

Міран вважає: «Глибоке незадоволення США панівним економічним порядком корениться в постійному завищенні курсу долара та асиметричних умовах торгівлі. Така переоцінка робить американський експорт менш конкурентоспроможним, американський імпорт — дешевшим. Зайнятість у промисловості зменшується із закриттям заводів. Багато працюючих сімей не можуть утримувати себе і стають залежними від державних подачок або наркотиків або мігрують у більш процвітаючі місця. Інфраструктура занепадає, оскільки уряд більше не обслуговує будинків, — заводи залишаються покинутими».

Проблема ускладнюється скасуванням теорії кінця історії Ф.Фукуями та поверненням загроз національній безпеці.

Не маючи серйозних геополітичних суперників, лідери США вважали, що вони зможуть мінімізувати значення занепаду промислових підприємств. Але з урахуванням того, що Китай і Росія, маючи потужне та добре диверсифіковане виробництво, є загрозами не лише для торгівлі, а й для безпеки, американський промисловий сектор знову потребує відновлення.

Якщо у вас немає ланцюжків поставок, з допомогою яких можна виробляти зброю та системи захисту, у вас немає національної безпеки. Як стверджував президент Трамп, «якщо у вас немає сталі, у вас немає країни».

Міран дуже точно виокремлює основні причини такого становища — постійно зростаючий попит світових центральних банків на долар як ключову резервну валюту. Цей попит призвів до нагромадження долара у резервах десятків країн і значного завищення реального обмінного курсу долара до валют інших країн. «За даними МВФ, офіційно налічується близько 12 трильйонів світових валютних резервів, з яких приблизно 60% розміщено в доларах — насправді резерв запасів долара набагато вищий, — квазі- та неофіційні суб'єкти тримають доларові активи також для резервних цілей.

Очевидно, що попиту в 7 трильйонів доларів достатньо, щоб системно впливати на фінансові та валютні ринки.

Для довідки, 7 трильйонів доларів — це приблизно третина грошової маси (М2) США», — пояснює економіст.

Ключовий висновок Мірана: «Взаємозв’язок між резервним статусом долара і втратою робочих місць у промисловості є найгострішим під час економічних спадів. Оскільки резервний актив є «безпечним», долар дорожчає під час рецесії. Навпаки, валюти інших націй мають тенденцію знецінюватися, коли вони переживають економічний спад. Це означає, що коли страждає глобальний сукупний попит, падіння в експортних секторах США посилюється на тлі різкого зниження конкурентоспроможності».

Міран вважає (див. довідку ZN.UA), що девальвація юаня, єни чи євро відносно долара компенсує будь-які тарифні бар’єри з боку США. Іншими словами, зміна обмінного курсу і тарифу майже повністю компенсують один одного.

Цим трюком активно користувався Китай, який девальвував юань для компенсації тарифів на імпорт своїх товарів у США.

Отже, на думку команди Трампа, лише шокова тарифна терапія, впроваджена не тільки проти Китаю, а й проти інших країн — торговельних партнерів може виправити ситуацію і з дефіцитом торговельного балансу США, і з бюджетним дефіцитом, і з американським промисловим виробництвом.

Але це ще не кінець

Відповідно до моделі Мірана, лише тарифного кроку недостатньо.

Наступний крок — це скоординована ревальвація (зміцнення) центральними банками країн — торговельних партнерів своїх національних валют, передусім юаня, євро та єни. Щось подібне до того, що вже примусили зробити Японію в 80-х роках минулого століття в рамках угоди «Плаза».

Проте центральні банки інших країн можуть відмовитися це зробити. Тоді США знову доведеться звертатися до геополітичного примусу.

Згідно з новою доктриною Трампа, країна, в якій немає промислового виробництва, — це не країна, а територія.