«Киснева станція» в пошуках аудиторії

«Киснева станція у фільмі символізує не тільки фізичний простір, а й стан, де герої постійно “дихають страхом”, а Мустафа Джемілєв надихає оточення та допомагає пригнітити сумніви у боротьбі за свободу», — так трактують задум однойменної стрічки її творці. Один із глядачів, що сидів біля мене на показі, всередині фільму сходив за попкорном і пивом. Він споживав це разом із товаришем. Боже збав, їсти попкорн і пити пиво в кіно — не злочин чи неповага до авторів. Читав у соцмережах обурене: мовляв, попкорн гризли й коли дивилися «20 днів у Маріуполі». Чесно скажу: криміналу нема. Швидше підтвердження висновків психологів про потребу в заїданні стресу. Хай їдять і п’ють, дякуючи ЗСУ. Аби при цьому розуміли, про що фільм, хто головний герой, чому стрічку зняли тепер і взагалі, який її загальний контекст.

Від задуму до втілення «Киснева станція» йшла, як водиться, довго. Зі слів режисера Івана Тимченка, десять років. Хоча для кіно країн із потужним безпаузним кіновиробництвом, які не в стані війни та не потерпають від ворожого вторгнення у власні інформаційні та культурні простори, подібний шлях до глядача теж не рідкість. Наприклад, фільм Теда Котчеффа «Перша кров», більше відомий як «Рембо», теж виробляли десять років і з якогось моменту стали вважати в Голлівуді проклятим.

Звісно, йдеться про різні жанри, різні стартові умови й різні підходи. Я про інше: українське кіно в середовищі, котре вважає себе експертним, заведено гудити передусім оці самі терміни. А ще — відвідуваність: мовляв, зали порожні, сидить там три каліки, провали в прокаті, низька якість тощо. Хоча я як постійний відвідувач кінотеатрів не раз сидів у залі сам, коли давали американський бойовик із не найгіршими акторами.

Охочі можуть пройти разом із командою фільму принаймні половину шляху. У ковідно-карантинному 2020-му сценарій отримав підтримку Держкіно в категорії «Ігрові повнометражні фільми спільного виробництва, мажоритарна копродукція» (я тоді був серед експертів, але це нічого не значить, крім того, що тоді почув про проєкт уперше і далі стежив за реалізацією). Менш ніж рік потому почався знімальний період. Планам виходу на екрани 2022 року завадило повномасштабне російське вторгнення. Але вже 2023-го, протягом попереднього року здобувши підтримку кількох європейських фондів, готовий фільм почав фестивальну ходу з Талліннського кінофесту. Потім були інші, є відзнаки, тож п’ять попередніх років дарма згаяно не було.

Зібравши відтоді низку професійних нагород, «Киснева станція» 10 квітня вийшла у національний український прокат. На жаль, не всі члени знімальної групи дожили до цього дня. Зокрема, на війні загинув актор Василь Кухарський, виконавець однієї з чільних ролей, хай його персонаж і негативний.

Далі слід очікувати вдалого результату. Не лідерства в прокаті, не серйозних бокс-офісів і не виходу бодай у «нуль». Хто всередині процесу, той знає — це бажане для кожного кінороба, проте здебільшого лишається недосяжним. У цьому, як і в поїданні попкорну, гріха нема, як і проблеми. Вона є в іншому: не лишитися на культурному маргінесі, знайшовши свою цільову аудиторію та відгук саме в неї. Такий результат вартує значно більше, ніж касові збори. Чи досяжний він в умовах досі незбалансованої, невиваженої інформаційно-просвітницької політики в країні, де одинадцятий рік іде війна? Хотілося б вірити, але…

Перед показом відбувся короткий діалог між журналістом Акімом Галімовим, представником медійного партнера «1+1», і сценаристом фільму Михайлом Бринихом. Кожен сказав важливі для розуміння контексту «Кисневої станції» слова. Галімов наголосив: ім’я Мустафи Джемілєва, чиї миттєвості життєпису лягли в основу сюжету, знали в кожній кримськотатарській родині. Це людина-легенда, людина-міф. Натомість Бриних пояснив: позитивна міфологізація власної історії дуже потрібна. Саме тому Мустафа-ага в стрічці передусім персонаж художнього твору, в цьому випадку — кінотвору, а не документально відтвореного життєвого шляху.

Уже кастинг занурює в процес міфологізації. Кримського татарина Мустафу Джемілєва грає киянин Борис Орлов, а його майбутню дружину Сафінар — уродженка Полтави Христина Дейлик. Це жодним чином не шкодить задуму та не конфліктує з реалістичністю. Бо глядачам являють здебільшого вигадану історію, героями якої є двоє реальних людей. Один із яких — Мустафа-ага — рік спілкувався зі сценаристом й навряд проти саме такого, як вийшло в фільмі, трактування його біографії. Зокрема, тієї — насправді більшої! — частини його життя, проведеної в постійному опорі тоталітарній радянській системі.

Причому Джемілєву в тому русі опору було навіть важче за українців. Адже ми як нація все ж існували. Можна було записуватися українцем у паспорті, читати українською газети, журнали й книги, дивитися «Катрусин кінозал» і співати пісень. До всього, українці жили на своїй землі. Проблеми починалися, якщо українець починав бути «буржуазним націоналістом-бандерівцем». Натомість кримських татар для радянської влади не існувало. Зі своєї землі їх масово депортували, позбавили батьківщини, розпорошили, заборонили самоідентифікацію. Тож своєю правозахисною діяльністю Мустафа Джемілєв найперше виборював для себе й свого народу право на видимість та існування.

Ось чому для «Кисневої станції» важко знаходилася лінійна сюжетна основа. Глядач бачить 37-річного Мустафу на засланні в Якутії, де з ним самим не відбувається нічого. Він працює на кисневій станції, отримує платню і пайок, багато курить, живе в гуртожитку, потерпає від постійних обшуків, пише листи, які не доходять до адресата. Глядач не бачить борця в тому контексті, в якому звик бачити борців, і приблизно з такою ж проблемою зіткнулися автори не раз критикованого «Забороненого», більш класичного байопику про Василя Стуса.

Але власне борця видно саме в контексті його життєвого шляху. На шляху його боротьби. Такому собі форматі шляху самурая, для якого сам шлях важливіший за кінцеву мету. Аби зрозуміти «Кінцеву станцію» повною мірою, треба бути в матеріалі. Не обов’язково глибоко. Не конче, як Михайло Бриних, навідувати свого героя на каву й розмови. Не конче, як ваш автор, два роки працювати над різними просвітницькими телепроєктами, котрі стосуються історії Криму та відомих кримськотатарських політиків і митців. Досить лише не забувати про народ, який Росія кілька разів позбавляла права на власну землю й власну ідентичність і який нині під черговою окупацією.

Навіть поверхових знань досить, аби «Киснева станція» постала не набором зіграних і змонтованих епізодів, а хай нервовою, нерівною, проте цілісною картиною життя. Не лише Мустафи-аги: передусім передана атмосфера пізнього СРСР, піком розвитку якого стала Олімпіада-80. Саме в ті часи переносять автори фільму, і тут без контексту теж не розібратися. Річ у тім, що перед Олімпіадою, майже впритул до неї, Москва дала вказівку наново підчистити радянський ландшафт, повторно арештовуючи «політичних» і навішуючи нові терміни. А до тих, хто вже сидів чи був на засланні, посилювали увагу й шукали приводу знищити як не фізично, то психологічно й морально.

Тож одна з ліній фільму — умовно детективна. Спеціальний посланець КДБ тисне на місцеву міліцію, аби знайшовся привід повістити на Джемілєва вбивство журналіста-пропагандиста Луніна. Причому сам Мустафа нічого не робить, аби виправдатися. Система дає збій сама, коли з’ясовується — вбив Луніна, і то випадково, з п’яних очей, рецидивіст Коля, який теж працює на станції: роль Василя Кухарського.

Інша лінія — умовно любовна. Студентка Сафінар їде через усю неосяжну країну до Мустафи, з яким її нічого не поєднує. Окрім хіба того, що він жива легенда опору. Всю дорога Сафінар під наглядом, але формально їй пред’явити нема чого. Її шлях — це дорога абсурду крізь абсурд країни абсурду.

Нарешті, умовно містична лінія. У Мустафи-аги є янгол-охоронець, здоровенний пес. Він з’являється в моменти, коли герою загрожує небезпека. І втручається, але — так принаймні здається — у вигляді неговіркого юнака, який стає на шляху Колі. У фіналі їхня сутичка бачиться кадебістом із вікна як бій п’яного Колі з тінню. Та й загалом стрічка має кілька метафор. Це теж прийом, яким компенсується не надто велика подієвість.

Словом, «Киснева станція» має вдячну аудиторію. Проте більшість аудиторії про це ще не знає. А щоб захотіла дізнатися, варто — хоча скільки вже можна про це говорити! — поліпшити інформаційну та просвітницьку політику в країні у війні. Почати зі шкільної програми. І подібні фільми показувати вже старшим класам після відповідної підготовки. Тільки так, інакше вся робота висітиме в повітрі.

Фото: кадри з фільму