Командир батальйону 47 ОМБр «Маґура»: Цивільні не усвідомлюють усієї загрози від Росії

«Думав, що загинув», – так Олександр Ширшин (позивний «Геній») згадує про оточення, в яке потрапив із побратимами у 2022 році. Попри критичну ситуацію, їм вдалося вижити та продовжити боротьбу. Олександр – командир батальйону 47 окремої механізованої бригади «Маґура», яка тримає оборону на найгарячіших ділянках фронту. Зокрема, під його керівництвом підрозділ брав участь у запеклих боях на Покровському напрямку, виконував бойові завдання на Курщині. За особисту мужність і героїзм, проявлені в боях, Олександр Ширшин нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У цьому випуску Укрінформ проєкту «Командири нашої перемоги» ми говорили про ситуацію на фронті, Покровський напрямок, Курську операцію, проблеми мобілізації та що потрібно усвідомити і прийняти цивільним.

– Отже, ви не були кадровим військовим і маєте цивільну спеціальність. Утім, уже пройшли шлях від солдата до командира. На вашу думку, які ключові події сформували вас таким військовим, яким ви є тепер?

– Невеличка поправка: я прийшов не від солдата, а вже офіцером після військової кафедри. Починаючи, мабуть, від обов’язків солдата, я вивчав, перебуваючи у 89 окремій десантно-штурмовій бригаді. Мені пощастило попасти туди якраз в той момент, коли було дуже багато вмотивованих людей. Частина з них мала хороший військовий досвід, готові були вкладатися, навчати. І потім досить багато різних подій відбулося на цього шляху, і в 47 бригаді. Тобто брав участь в різних боях, у різних ситуаціях, і це якраз те, що формує.

– На яких напрямках ви були за час повномасштабного вторгнення?

– Майже на всіх: на Херсонському, Запорізькому, Донецькому, на Харківщині й частково в Луганській області – це в районі Сватове – Кремінна.

– У 2022 році ви потрапили в оточення й зазнали порання, це було під час оборони Золотого на Луганщині. Як це сталося?

– На той момент моя рота була в резерві, нам надійшла команда зайняти певний рубіж. У мене було перше питання, я кажу, що це загроза оточення, чи не було б правильним вивести звідти людей. Мені на той момент ніхто не дав відповіді. Але потім, як ми всі бачили, знаємо, було вирішено відвести війська. І нашу роту якраз застосували для того, щоб стримати один із флангів. Після того як більшу частину військ уже відтягнули, нам надійшла команда теж на відхід. Я уточнив інформацію, чи ми можемо їхати маршрутом, яким заїжджали, тому що мені прийшла інформація від побратимів, що потенційно туди заїхав танк. Я отримав інформацію, що можна, там все чисто. Я переуточнив, кажу: Точно? – Точно. Виїжджали, під’їжджали до села Підлісного і в просіці (проїзд в посадці такий був) стояв якраз танк. Ми виїхали десь метрів за 50 чи 60, його побачили, і він «розібрав» нашу колону. Перші два снаряди лягло якраз по моїй машині. Ми їхали з побратимами й вижили. Колону нашу розбили, але майже всі залишились живими.

– Завдяки чому, як вважаєте?

– Я думаю, що насправді пощастило, тому що з такої відстані і враховуючи ситуацію, яка там склалася, вижити було нереально ні мені, ні тим, хто був із нами.

– Які були думки, коли ви усвідомлювали, що, можливо, не зможете вийти звідти?

– Усе було дуже швидко. Коли стався перший приліт снаряда, спочатку в очах усе побіліло, і перша думка була: усе, довоювався. Мені здалося, що я помер. Потім, коли був другий приліт, я одразу подумав, що мій побратим, який поруч, загинув. Коли побачив, що він живий, почали вибиратися, то вже думали, як нам виходити і виводити людей, що з нами.

– Цього можна було уникнути?

– Звісно. Я не можу сказати, що це прям велика помилка командування чи ще когось, бо так стрімко відбувалися події в тому районі, що ти не міг за всім прослідкувати. Одна з проблем, яка там склалася, – взаємодія підрозділів, яка і тепер є. І це момент, коли один підрозділ не доводить правдиву інформацію іншому, відповідно, не володіючи обстановкою, можна потрапляти в такі ситуації. Я не думаю, що це поодинокі випадки – те, що сталося зі мною, тому що я стикався з іншими історіями, де ситуація дуже складна.

– Чи часто у вас виникали непорозуміння з командуванням? І наскільки ви готові відстоювати свою думку, особливо якщо йдеться про збереження своїх бійців?

– Стосовно конфліктів із командуванням, то тут питання в тому, що ми вважаємо конфліктом. Таким, що доходить до того, щоб перевести в інші підрозділи або поставити тебе чи твій особовий склад під загрозу, або зробити якусь пакість, – таких ситуацій було мінімально насправді. Якщо ми говоримо про моменти, коли на мене підвищували голос чи я підвищував голос, то ситуацій достатньо. Стосовно відстоювання своєї думки – так, роблю це постійно. І думаю, що більшість людей, які мене знають, це можуть підтвердити. Є завдання, що вартують того ризику, який ми на себе маємо взяти. Є завдання, які не вартують. Якщо ризик не вартий того, що ми можемо підставити особовий склад, я зроблю все, щоб це завдання як мінімум поміняти.

– Ви завжди впевнені в тих наказах, які віддаєте?

– Ні. Війна – це така штука, частину подій якої не можеш передбачити. Відповідно, якщо не можеш їх передбачувати, тобі треба щось додумувати. У ході бойових дій виникають ситуації, з якими ти ніколи в житті не стикався. І не можеш сказати, що твоє рішення на 100 відсотків правильне, тому що попередній досвід не передбачав цього. Ти не мав цього колись. Тож ти ризикуєш, ухвалюєш рішення. І тільки після того як відбулася ця подія, можеш сказати, чи було це добре, чи погано. Тому бути впевненим на 100 відсотків у наказах, які віддаєш, та ще й цих умовах, неможливо. Навіть для досвідчених командирів, які мають за плечима не тільки бойові дії, а ще якісь навчання.

– Як ви справляєтеся з покладеною відповідальністю? Чим керуєтеся, ухвалюючи рішення?

– Є кілька речей, якими необхідно керуватися. Тобто насамперед я готовий відповідати за накази, які віддаю, за рішення, які ухвалюю, за дії, які ми робимо. Другий момент: ми переважно ведемо оборонні бої, – це оцінювання, чи вартий той ризик, який перед нами постає, тих цілей, яких маємо досягти. І виходить так, що я повинен керуватися принципом збереження особового складу. Дуже важлива межа. Війна неможлива без втрат. Тут потрібно розуміти, наскільки ризик загрози життю і здоров’ю особового складу менший за цілі й завдання, які ти виконуєш. Я дуже часто ставлю собі питання, чи я готовий, наприклад, зробити те, що кажу зробити своєму особовому складу.

У мене були моменти, тепер їх набагато менше, коли, наприклад, виїзд «бредлі» на вогневу позицію. Я раз на якийсь час сідав у машину, виїжджав разом з бійцями, щоб відчувати це на собі, відчувати, що розуміє боєць у момент, коли я йому це кажу, і наскільки це реально або нереально. Тобто більшу частину намагаюся робити саме так.

– Чи був якийсь особливий момент, коли було складно віддати наказ?

– Так, звісно. Найскладніше для мене в цій війні – це втрата особового складу. Це люди, які мають свої сім’ї, рідних, близьких та ін. І втрата будь-кого з них для мене дуже болісна. Є завдання, які з дуже підвищеним ризиком, і ти розумієш, що втрат не уникнути. До того ж не просто там якогось легкого 300-го чи середнього 300-го, якого тобі вдасться евакуювати, – і він буде живий, здоровий, і нічого страшного в тому немає. І ти розумієш, що хтось не повернеться, когось не зможуть забрати з поля бою та ін. Такі накази даються важко.

– Чи є у вас особливі підходи, правила у вашому підрозділі?

Для мене дуже важливо, щоб люди вміли думати, щоб вони могли брати на себе відповідальність

– Я прийшов із цивільного життя, відповідно частину тих процесів, які використовував там, використовую тепер у своїй діяльності. Для мене дуже важливо, щоб люди вміли думати, щоб вони могли брати на себе відповідальність. Оце, мабуть, два основних фактори, на які я звертаю увагу. Я стараюся, щоб до всіх було однакове ставлення. Звичайно, бувають моменти, коли комусь даєш певну поблажку та ін. Наведу вам приклад дуже простий: були бійці, які виходили зі мною на позиції під час штурмів, які зі мною були на завданнях, зі мною бігали в окопах, і в якийсь момент, не знаю причини, вони відмовилися виконувати завдання. Я на них оформив документ. Скажу більше – вони на мене за це не ображаються. Вони після цього повернулися і почали виконувати роботу.

– Ви маєте орден «За мужність» ІІІ ступеня та орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. За що отримали ці нагороди, що для вас вони означають?

– Ці нагороди для мене мало що значать, крім того, що це пам’ять про моїх побратимів, з якими ми виконували завдання, або які виконували завдання під моїм керівництвом. І певні досягнення, які маю в своєму житті як військовий, – це їхня заслуга. І для мене це, мабуть, єдине значення, що може бути в цих нагородах. Я не можу сказати, що вони мене мотивують, що я до них рвуся, прагну і всіма способами намагаюся це зробити. Першу нагороду я отримав якраз після поранення, коли ми виводили колону і потрапили в засідку. Другу – я брав участь зі своєю групою, із хлопцями з моєї роти, у захопленні кількох позицій. Там ще була певна додаткова робота.

– На скільки днів ви приїхали в Київ?

– На кілька годин, до вас – і вертаюся.

– Як ви себе почуваєте в місті?

– Мабуть, незвично, і є те, що мене трішки дратує.

– Наприклад?

– Наприклад, те, що багато людей не живуть війною. Вони не розуміють тієї загрози, яка у нас тепер є. Вони продовжують своє нормальне життя. Я не маю нічого проти нормального життя, але, коли ти усвідомлюєш, що відбувається на фронті, і докладаєшся до того, щоб наближати нашу перемогу. А коли на це просто забивається болт…

– Що мають тепер усвідомити люди, чого ще не усвідомили за час війни?

– Це загроза нашого існування як країни. І якщо вони думають, що ворог буде до них нормально ставитися в разі захоплення якоїсь території, то ні. Якщо вони не будуть вкладатися в нашу перемогу, ми ризикуємо програти й залишитися під окупацією тих, хто хоче нас знищити. Усе дуже просто.

– Які б зміни ви хотіли побачити? І що для вас означає вкладатися, щоб цивільні також вкладалися?

– Я б дуже хотів, щоб ми почали з питання мобілізації. Що на сьогодні зроблено, щоб оці всі процеси – набір людей і підготовка їх – відбувалися належно, щоб ми не відчували дефіциту, щоб ми не відчували проблему в особовому складі. Влада не готова ухвалювати складні рішення. Люди починають вірити в безліч фейків, які є в інтернеті чи інших джерелах. Починають воювати з ТЦК, із поліцією та ін., хоча я не виправдовую їхні неправомірні дії. Але в них є робота щодо набору особового складу. І воювати з усіма підряд, показуючи своє небажання йти захищати свою країну, – це насправді дуже прикро.

Другий момент – це розуміння, усвідомлення своїх обов’язків. Чомусь дуже багато людей кажуть: що мені ця держава дала? Я дуже перепрошую, чомусь досі те все влаштовувало: навчання, отримання тут водійського посвідчення. Їдь у Німеччину отримай, склади там на права, заплати таку суму, яка необхідна. Чомусь тебе влаштовувало полікувати зуби у стоматолога. Чого не лікуєш в Німеччині весь цей час? Та й подібне. І що мені держава дала? Держава створила тобі умови, в яких ти міг жити і функціонувати. Будь готовий відстоювати інтереси держави, коли прийшла війна, і захищати свою країну, своє населення.

– Мобілізація має бути жорсткішою?

– Не так жорсткішою, як мають бути краще налагоджені процеси. Має бути правильно побудована відповідальність. Якщо людина не хоче виконувати обов’язки, на нього покладені Конституцією або законами, чи моральні обов’язки, він має чимось жертвувати, щось віддавати. Тобто він не повинен мати тих привілеїв, які має в цій державі завдяки тому, що були створені певні умови. І, що дуже важливо, треба розуміти: є загальні права людські, – це нормально, а є права, які виборювали кров’ю через війни, через втрати та ін. Не все, що ми маємо в цей момент і можемо використовувати як своє благо, є просто так нізвідки взяте. Ні, це здобув хтось і заплатив ціну.

– Тобто це питання як і до держави, системне, так і до мотивації людей?

– Звісно. Ми не можемо сказати, що у всьому винна тільки держава, чи у всьому винний тільки народ, чи у всьому винні тільки ЗСУ. Ні. Тут є в кожного своя частина, такий, можна сказати, трикутник. Кожен має свою відповідальність, і кожен у своїй сфері має поліпшуватися, кожен у своїй ділянці має змінювати свої підходи, кожен має робити висновки. Інакше навряд чи ми чогось досягнемо, доброго, маю на увазі.

– Оскільки ми заговорили про мобілізацію, хочу поставити вам запитання про зниження мобілізаційного віку до 18 років. Що думаєте з цього приводу, чи справді це поліпшить ситуацію?

– Я не можу дати об’єктивну оцінку. Припускаю, що це може на певний час поліпшити ситуацію. Ми можемо отримати молодих людей, сильних, енергійних, що піддаються навчанню, з яких можна зробити військових, що будуть захищати свою країну. Тут питання в тому, як ми дивимося на своє майбутнє. У нас і так є певна демографічна проблема, демографічна криза. Втрата людей такого віку може цю проблему ще більше поглибити. У мене питання: а де мужики 30–35 років в армії? Покажіть мені. Чомусь ми перебігаємо від однієї крайності до другої: або 18–20 років, або 56–58. Де середня ланка? Чому вона задіюється дуже мало?

– Що з військовою підготовкою загалом? Чого не вистачає: терміну чи якості?

– Буду говорити від себе, як би я це бачив як командир батальйону. Перше – ми маємо давати людям ту «вижимку» з досвіду наших бойових дій, що їм забезпечить максимальне тривале життя на полі бою. Тобто ми повинні взяти найголовніше, що в цьому є, і саме це впроваджувати. Не статути вчити, не документи заповнювати. Ми маємо робити акценти. Дуже важливі вогнева підготовка, медицина та ін. Тобто є певний перелік питань, і за той термін, який нам дають, маємо за ними підготувати людей.

Другий момент – це питання злагодження. Я можу отримати і 10 людей із кількох різних навчальних центрів, і далі маю з ними щось робити. Тобто мені їх треба злагодити. Я витрачаю ще час на притирку, якщо він у мене є, на це злагодження. Якби в навчальних центрах готували вже хоча б відділення і давали мені готове відділення зі старшим групи, сержантом, де один одного знають, розуміють, працювали, це могло би поліпшити результати. Чомусь цього не робиться.

Також (це більше, мабуть, моє побажання), думаю, ми могли би досягнути трішки ліпшої чи більшої ефективності, якби підрозділ, в який ці люди будуть йти, мав можливість їх готувати або долучався до їхньої підготовки. Чому? Кожен командир по-різному буде вести бойові дії. Кожна бригада «заточена» під різну специфіку. Так само, як і кожен напрямок буде іншим. І коли командир знає, що йому треба, які йому бійці потрібні, коли він розуміє, в яких завданнях він бере участь, то може вже додавати певні елементи, що, наприклад, не будуть мати інші бригади, і так його підрозділ ставатиме ліпшим. Є речі, на які маємо звертати увагу і їх змінювати.

– Ви навчаєте людей?

– Якщо є можливість.

– Це індивідуальний підхід чи є базові речі, яких ви навчаєте передусім?

– Так, у нас є базові речі, тобто в мене є група, що готує особовий склад. Ми розпланували, знову ж таки з нашого досвіду, чого треба навчити особовий склад, зробили пріоритетність цього навчання. І відповідно ми даємо індивідуальну підготовку, яка однакова для кожного піхотинця. Далі вже, враховуючи, що людина може себе по-різному проявити, вона може переміститися на якусь іншу посаду, виконувати інші функції, і ми даємо вже якусь специфічну підготовку. І плюс до того – у нас ще є злагодження. Так само важливо те, що вже казав: кожен командир має свій підхід, свій почерк, – назвімо це так, і він буде готувати особовий склад під себе. Відповідно перша рота і друга рота – стилі управління і виконання завдань у них будуть різні. І от вже після злагодження це допрацювання, «доточка» відбувається якраз із командиром роти. Вона специфічна, тобто буде іншою в кожного командира.

– У вас діє рекрутингова компанія?

– Так, працює.

– Яка із цим ситуація? Чи долучаються добровольці?

– Ситуація – як у більшості, мабуть, бригад. Я не можу сказати, що вона найкраща. Люди стараються, шукають, але через нестачу особового складу результат не такий, який ми хотіли б мати. Люди долучаються, небагато, і, що найцікавіше, переважно всі хочуть або в БпЛА, або в тил, – це два напрями, які всі бажають зайняти. Чому? Тому що бояться стикнутися з тим ризиком, з яким стикаються піхота, або екіпажі, або ті, що виконують завдання на передньому краї.

– Яка ситуація з комплектуванням, озброєнням, і, можливо, є вільні вакансії?

– Так, вакансії є завжди, у нас їх безліч: екіпажі «бредлі» і піхота, мінометники, тобто люди, що можуть працювати в будь-якій зі сфер у межах нашої діяльності. Стосовно комплектації, на цей момент вона не гірша, якщо порівняти з тим, що ми мали на Покровському напрямку, але сподіваємося, що буде ліпше, я дуже б цього хотів.

– Чому треба обрати ваш батальйон?

Я багато ким пишаюся в своєму батальйоні, й екіпажі «Бредлі» – одні з них

– Думаю, це теж питання більше до тих людей, які в ньому. Що б я хотів сказати за свій батальйон? – У мене найкращі розрахунки, найкращі екіпажі. Думаю, багато з вас бачили відео роботи «бредлі», те, скільки мої бійці виконували роботи, в яких ситуаціях вони працювали, – там просто про кожного можна писати якусь статтю чи книгу.

Я багато ким пишаюся в своєму батальйоні, й екіпажі «Бредлі» – одні з них. Це люди, які жодного разу не «зрізались», яке б складне завдання перед ними не стояло. Це люди, що були під ударами FPV, під ПТУРами, під артилерією, які втрачали своїх побратимів, пересідали на наступну машину і виїжджали, розуміючи, що їхня діяльність і їхня робота на цей момент забезпечать життя когось на передньому краї. І, крім того, що забезпечить життя на передньому краї, ще дасть можливість тримати лінію фронту, що впливає на життя і боєздатність навколишніх підрозділів. Люди, які переступають через свій страх, через своє «не хочу». Коли до мене приходив екіпаж, один з моїх найкращих екіпажів, я пояснював завдання: дивіться, тут ділянка, де працює ПТУР. Вони мені кажуть: якщо даси наказ, ми поїдемо, вийдемо один раз, але поїдемо. Це багато чого вартує, тому в мене в батальйоні є ким пишатися.

– Ви згадали про Покровський напрямок. Розкажіть про ситуацію, яка була на той момент, коли ви там перебували?

– У нас починалося все відносно непогано, ми довго утримували Степове – це хороший результат, я вам скажу. Якби ви бачили, що там було, враховуючи, скільки штурмів ми мали за день, скільки заїжджало техніки, скільки особового складу, скільки ми «перемололи» їх у тих посадках і в тому селі!

– Скільки штурмів могло бути за день?

– У нас вони були просто нон-стоп: шість, сім, вісім хвиль постійно, машинами заїжджали, якщо не помиляюся, три чи чотири рази, причому такими хорошими колонами за один день, – це доволі багато. І, враховуючи кількість, яка там була, враховуючи клаптик землі, те, що все вже було «викошено», то результат у нас – дуже хороший.

– Якщо нам не вдасться втримати Покровськ, до чого готуватися далі?

– Війна буде продовжуватися, втрачатимемо наступні населені пункти, і хтось побачить російські танки в себе на городах, – на жаль, така реальність.

– Як ви гадаєте, чому росіяни стільки сил кидають на цей напрямок: щоб відзвітувати перед своїм електоратом, що вони виконали якийсь план СВО, вийшли на кордони Донецької області чи мають інші стратегічні цілі?

– Я думаю, що класично будь-яка війна має свої як воєнні цілі, так і політичні. Гадаю, що вони прагнуть і того, і того, тобто Краматорськ – одне з найбільших міст, яке залишилося в Донецькій області, плюс розв’язка, плюс – це недалеко від наступної області – Дніпропетровської. Також вони часто заявляють про якусь свою перемогу, свої успіхи, – це підвищує їхню мотивацію, бойовий дух, – це те, що вони можуть згодовувати своєму споживачеві й т.д. Плюс те, що вони намагаються показати всьому світові, що на щось спроможні, і вони рішучі, будуть добиватися того, що перед собою поставили.

– Щодо доцільності Курської операції, якщо раніше були дискусії, то, можливо, тепер уже є відповіді, у вас принаймні.

– Стосовно Курської операції, чи вона потрібна була, – думаю, що так. Чи ми правильно зробили, що пішли туди? – Гадаю, що так, враховуючи наявну в мене інформацію. Плюс до того, думаю, що якби Курська операція була завершена, ми мали б набагато кращі умови тепер для будь-чого, ми б унеможливили будь-який наступ на Сумську область з того боку, враховуючи ділянку, де працювали. Ми і так показуємо всьому світу, що можемо воювати на території Росії і не боятися якогось ядерного удару, ще чогось, коли Захід боїться зайву зброю постачати, переживаючи за якусь там ескалацію і т.д. І так ми опустили своїх ворогів, зробивши те, що, мабуть, давно не робив ніхто, і показавши, що не боїмося й можемо.

– Загалом, якщо казати про ситуацію на фронті, ми бачимо, що вона ускладнилася. На вашу думку, це через те, що уповільнилася допомога від наших партнерів, чи не вистачає людей, чи щось інше призвело до цього?

– Тут безліч факторів. Потрібно розуміти, що воюємо проти країни, яка має доволі потужний ресурс: людський, технічний, енергетичний і т.д., тобто вони можуть забезпечувати бойові дії. Другий момент – треба розуміти, що наші партнери, на жаль, бояться ухвалювати будь-які рішення, домагатися справедливості, весь цей час не давали нам дозволу, змоги бити вглиб ворога, так допомагаючи їм вести війну на нашій території, знищувати нас. Чомусь, мені здається, Захід втрачає більше, ніж нас, нам все одно ніхто нічого не винен, ми маємо далі воювати.

Також треба розуміти, що наша нація, на жаль, переважно не свідома, люди не готові йти і чимось жертвувати, не готові йти воювати, захищати свою країну, не готові відстоювати свої кордони і т.д. Є наша проблема, є те, що там хтось мав зробити, а не зробив, є протилежна сторона, яка проти нас воює, – це доволі складні питання.

– Як мотивувати?

– Мотивувати можна по-різному. Я вважаю, мотивація – не найголовніша частина цього всього. У нас має бути дисципліна, після дисципліни можна мотивувати. Ми можемо взяти будь-який приклад: людей, тварин і т.д. чогось вчать (немає когось, хто народився б з надзвичайними навичками в усьому), тобто вони проходили певний процес навчання. Візьмімо спорт: ти тренуєшся, повторюєш ті самі вправи раз за разом, виходиш на змагання, програєш, встаєш і йдеш далі… І потім, коли ти вже досягаєш певного рівня, щось вмієш, от тоді тебе можна мотивувати, коли ти впевнений у собі, коли знаєш, що можеш щось показати, – тут та сама ситуація. Ми не можемо розібратися всередині своєї країни, ухвалювати складні рішення, притягувати до відповідальності винних, ми не можемо говорити про мотивацію. Починаймо з дисципліни, починаймо просто з дотримання законів, правил. Коли це в голові запрацює, тоді можемо переходити до питання мотивації.

– У росіян є дисципліна?

– Але вони її дотримуються не завжди гуманними методами. Я думаю, всі бачили відео розстрілів, побиттів і т.д., але це працює в армії, на жаль. Я не кажу, що нам треба це застосовувати, ні, в жодному випадку, це неправильно. Але відповідальність за відмову, за невиконання, за інші процеси має бути.

– Так. Я бачила у вас на сторінці, де був невеликий допис, що ми далі боремося із совком, підмінюючи поняття дисципліни. Про що це?

– У нас дуже часто дисципліну плутають із совком. Коли тобі кажуть щось зробити, а ти не хочеш, бо ти ж, блін, вільна людина з усіма можливими правами, якими тебе наділили з телевізора чи інтернету і т.д., не розуміючи цінності того, що те, що тобі треба зараз зробити, знадобиться тобі або збереже життя особовому складу чи комусь іншому. Ми кажемо: а, це совок, бо мене не почули. Ні, ще раз кажу: є правила визначені, та ще й якщо говоримо про військо, де підвищений ризик. За недотримання цих правил потрібно карати, все. Ми повинні виховувати дисципліну, щоб ці правила були дотримані за будь-яких умов. У нас люди кажуть: це совок. Це не совок, совок – це тоді, коли тобі віддають дебільні накази, совок – це коли воюють цифрами на папері, а не якістю, совок – це коли не цінується життя людини, коли завдання – понад усе. Це моменти, коли ми намагаємося поєднати або спробувати ототожнити такі поняття, які не є однаковими.

– Чи бачите якісь позитивні зміни в армії?

– Не без того, є речі, які можна відзначити. Можу сказати, що багато гідних людей пішли вище, почали очолювати бойові підрозділи чи інші, вони реформують оточення навколо себе. Це є позитивним, не зовсім тими темпами, якими хотілося б, але теж багато що на це впливає. Також ми можемо подивитися на питання нашого розвитку, технологічного, наприклад, застосування нами дронів, БпЛА дальньої дії. Тобто є речі, певні проєкти, які ми реалізовуємо, вони приносять результат, і без перебування нас у стані війни навряд чи ми до цього дійшли б. От всім відомий проєкт наводних дронів, якими ми потопили просто половину флоту ворога, колись цього у нас не було, навряд чи раніше хтось застосовував, принаймні настільки ефективно, як це робимо ми. Думаю, це те, що увійшло в історію.

Можемо подивитися на розвиток БпЛА, там «Баба Яга» і т.д., тобто це теж прийшло, коли ми стикнулися з певним викликом, як рішення на нашу загрозу. Гадаю, насправді таких речей може бути більше, просто не завжди вдається в тих умовах, в яких ми перебуваємо, це побачити.

– Ви декілька разів сказали, що не є кадровим військовим, фаховим військовим і стали занадто військовим, – такі трошки протилежні поняття. Що означає занадто військовим?

– Спочатку поясню стосовно нефахового військового. Це більше, мабуть, сарказм, тому що я певну частину життя свого живу в армійській системі, і вона на мене впливає. І хай там як, щось я розумію, звісно, не все. І на думку людей, що пройшли такий шлях, треба звертати увагу. Тому є речі, які можу аргументувати, коли до них не дослухаються, кажу: так, я не фаховий військовий. Стосовно того, що тепер став занадто військовий, є слова, які вживаю: військові терміни, ставлення до людей, більше розмов у наказовому тоні й т.д. Є професійна деформація непрофесійного військового.

– Ви б хотіли зняти військову форму після перемоги? Чи змінили б ви цю діяльність на цивільну?

– Щиро, думаю, що так.

– Чим би ви займалися?

– Не знаю, а може, знаю, але поки що не буду озвучувати.

– Що найбільше дратує вас як військового?

– Насамперед, мабуть, безвідповідальність, боязнь узяти на себе якусь ініціативу і потім відповідати за її наслідки.

– Яка була перша думка, коли вийшли з оточення?

– Я переживав дуже сильний страх. І коли зібралися всі навколо, то в мене було таке полегшення, я просто радий був усіх їх бачити, я просто був радий, що живий, і розумів, як мені пощастило.

– Яка найбільша нагорода для вас?

– Мій особовий склад, коли бачу їхні палаючі очі після виконання завдання, їхню мотивацію, коли вони просто щасливі.

– Хто не боїться на війні?

– Не бояться хворі люди або ті, які вже втратили певну межу, і це на межі розладів психічних.

– Що для вас означатиме перемогу?

– Коли ми станемо країною, на яку всі будуть рівнятися.

– Що ніколи не можна пробачити?

– Пробачити можна майже все.

– Яка ваша найбільша мотивація в житті?

– Передусім – це моя сім’я, мої діти, яких захищаю.

– Що найперше зробите після перемоги?

– Візьму мотоцикл і кудись поїду.