Путін & Трамп. Союз ідеологічних нарцисів, який змінює світ

Чому президенти авторитарної Росії та демократичної Америки раптом опинилися з одного боку барикад — проти ліберального світу? Наскільки це справді «раптом»? У чому подібність ідеологій Владіміра Путіна й Дональда Трампа? Як пов’язані їхні погляди із психологією влади та нарцисизмом? Наскільки далеко вони можуть зайти — і куди завести за собою Україну й світ?

У цій статті я не ставлю діагнозів. Поведінка Путіна й Трампа розглядається виключно на основі відкритих джерел і визнаних психологічних моделей.

Перш ніж перейти до аналізу, нагадаю основні риси нарцисичної особистості. Це не просто відчуття винятковості, а впевненість у власній обраності, що вимагає постійного зовнішнього підтвердження. Нарцис схильний до маніпуляцій, не визнає помилок і болісно реагує на критику, сприймаючи її як особисту образу. Для нього важлива не згода, а захоплення — без нього він втрачає відчуття контролю. За умов стресу або втрати влади нарцис втрачає зв’язок із реальністю, підміняючи факти внутрішньою «правдою». Це запускає механізм нарцисичної люті — руйнівної реакції на загрозу для себе.

Від цих рис і відштовхуватимуся, аналізуючи поведінку та риторику наших героїв.

Риса 1. Грандіозність і культ особистості

У Путіна й Трампа це проявляється по-різному, але з однаковою метою: створити навколо себе ореол незамінності та вищості.

Дональд Трамп побудував свою кар’єру та політичну ідентичність на культі успіху. Його імідж великого бізнесмена цілеспрямовано культивувався десятиліттями — через телешоу The Apprentice, книги із заголовками на кшталт The Art of the Deal, інтерв’ю та провокаційні висловлювання. Передвиборчий слоган Make America Great Again апелював до національної величі, але насправді був продовженням його особистої грандіозної риторики. Усе — від золотих інтер’єрів Trump Tower до мітингів, вибудуваних як шоу із Трампом у ролі центральної зірки, — працювало на підтримку образа не просто лідера, а месії, здатного «врятувати Америку».

Владімір Путін, навпаки, починав як тінь — скромний офіцер КДБ і технократ у команді Собчака. (Тут зазначу, що немає чистих психотипів, особистість завжди мозаїчна. Але Путін — точно не «моль, яка все життя бореться зі своїми внутрішніми комплексами». Те, що ми бачимо зовні, часто не відповідає внутрішньому змісту. Є нарциси грандіозні, а є — вразливі. І влада дала Путіну можливість стати невразливим нарцисом). Із приходом до влади його політтехнологи почали формувати новий образ — збірний символ державності. Телекадри, де він пірнає з аквалангом за «стародавніми амфорами», літає на винищувачі, керує «Ладою» або «навчає білих журавлів літати», стали частиною культивованого міфу про лідера, який не просто управляє — він всесильний, мужній, проникає в будь-які сфери та скрізь незамінний. Такі образи доповнюються різкими висловлюваннями («мочити в сортирі»), що закріплюють сприйняття Путіна як сильного та рішучого «батька нації».

Спільне для обох — прагнення не просто бути при владі, а бути вищими за владу, стати живим символом.

Відмінність — у стилях. Трамп демонстративний, театральний, ексцентричний. Путін холодніший, і його грандіозність подається як наслідок служіння, а не особистих амбіцій (що не скасовує нарцисичної природи образу).

Риса 2. Маніпуляції та використання емоцій

І Трамп, і Путін майстерно експлуатують цей механізм, підлаштовуючи риторику та дії під емоційні очікування аудиторії.

Дональд Трамп побудував політичну кар’єру на постійному емоційному розгойдуванні. Він не просто говорить — він провокує. Його мітинги перетворюються на перформанси, де він буквально «підзаряджається» від натовпу. Мова Трампа — це суміш гніву, презирства, знецінення та фальшивої простоти. Він обіцяє «повернути робочі місця», «закрити кордон», «покарати Китай», «посадити Клінтон» — усе в логіці емоційного відгуку: ми хороші, вони — вороги.

Актуальний приклад — риторика навколо виборів 2020 року. Трамп дотепер не визнав своєї поразки й стверджує, що вибори було вкрадено. Це не просте заперечення — це емоційна маніпуляція мільйонами прихильників. Під гаслами Save America і Stop the Steal він створив атмосферу мобілізованого обурення, яка в січні 2021 року призвела до штурму Капітолія — події, безпосередньо спровокованої його риторикою. У цьому — класичний нарцисичний механізм: якщо я програв, отже, винен світ. А якщо винен — потрібно його «виправити».

Владімір Путін діє тонше, але з не меншим розрахунком. Він послідовно експлуатує страх і образу як базові емоції російського суспільства. Ключова маніпулятивна рамка — «нас принижують», «Захід руйнує наші цінності», «Україна — маріонетка США», «ми в облозі». З 2012 року його риторика дедалі більше перетворюється на міфологічну драму, де Росія — єдиний оплот традиційного світу, а він — її захисник. Захід у цій системі координат — ворог, «лібералізм» — деградація, «колективний Захід» — загроза самому існуванню нації.

Хрестоматійний приклад — анексія Криму 2014 року, подана як відновлення історичної справедливості, а насправді — емоційний тригер для мобілізації внутрішньої підтримки. Сюди ж заяви перед повномасштабним вторгненням в Україну 2022 року: про «геноцид на Донбасі», «історичну єдність народів», «загрозу НАТО». Усі вони апелюють не до раціональності, а до образи, страху та псевдопатріотичного болю. Війна стає емоційною маніпуляцією в масштабі держави.

Спільне: обидва лідери використовують емоції як головний політичний ресурс.

Відмінність: Трамп робить це відкрито, в режимі прямої провокації та конфлікту. Путін — через системну пропаганду, створюючи в аудиторії відчуття постійної загрози, від якої тільки він може врятувати.

В обох випадках це не турбота про народ, а інструмент утримання влади.

Риса 3. Нездатність визнавати помилки

Для нарцисичної особистості помилка — не привід для аналізу, а загроза цілісності грандіозного образу. Тому такі лідери ніколи не визнають своєї провини: вони заперечують факти, перекладають відповідальність або формують паралельну версію реальності, де винні всі, крім них. У Трампа й Путіна цей захисний механізм вмикається рефлекторно.

Дональд Трамп постійно дає гучні обіцянки, не беручи на себе відповідальності за неможливість їх виконати. Один з останніх найпоказовіших прикладів — його кількаразові заяви, що він «закінчить війну в Україні за день». Це риторика не стратегічного лідера, а людини, впевненої, що її особистий авторитет і харизма здатні миттєво розв’язати найскладніший міжнародний конфлікт. Коли його запитують про деталі, він ухиляється або каже, що «не може розкрити план», оскільки тоді «ніхто його не слухатиме». Це дає йому змогу одночасно уникати критики й далі підтримувати образ «єдиного, хто здатний на неможливе». І коли цю обіцянку не буде виконано, він просто звинуватить інших: Зеленського, Байдена, НАТО, кого завгодно, але не себе.

Владімір Путін відмовляється визнавати будь-які невдачі — від тактичних провалів на фронті до стратегічних прорахунків у економіці. Втрати армії, поразки під Києвом, Харковом і Херсоном ігноруються або подаються як «маневри». Навіть після удару по Кримському мосту або атак на територію Бєлгородської області, де десятки тисяч росіян були змушені евакуюватися, Кремль продовжує транслювати образ цілковитої військової та політичної впевненості. Водночас жоден із масштабних провалів — включно із залежністю від іранських дронів або провалом мобілізаційної кампанії — не визнається офіційно.

Економічні наслідки санкцій, зниження якості життя, зростання внутрішнього невдоволення — все це трактується як «плата за суверенітет» або результат «гібридної війни Заходу проти Росії». Путін не допускає навіть думки, що це — результат його власних рішень. Він завжди виступає в ролі раціонального далекоглядного та непогрішного лідера. Помилка — це слабкість. А слабкість є неприпустимою.

Російський диктатор В.Путін, стадіон "Лужники", мітинг-концерт, присвячений восьмій річниці "повернення" росією Криму. 18 березня 2022 року

Спільне: обидва лідери хронічно не спроможні визнати свої прорахунки.

Відмінність: Трамп діє в режимі особистого шоу, де провал є лише приводом для нової репліки. Путін вибудовує вертикаль мовчання, де помилка замовчується або подається як перемога, замаскована під «складне, але необхідне рішення».

В обох випадках реальність підмінюється, щоб захистити свій образ.

Риса 4. Потреба в зовнішньому захопленні

Нарцисична особистість постійно потребує підтвердження своєї значущості. Для таких лідерів похвала — не доповнення, а життєво необхідне паливо. Вони не просто цінують лояльність — вони вимагають захоплення. Будь-яка незгода сприймається як зрада, а єдиний допустимий формат спілкування — захоплене схвалення.

Дональд Трамп очікує абсолютної відданості від підлеглих і прихильників. Його адміністрація в Білому домі стала ареною постійних чисток: звільняються ті, хто дозволяє собі бути незгодними навіть у приватній формі. Державні інституції функціонують за законами особистої лояльності — саме так Трамп розуміє владу. Його мітинги стилістично нагадують не політичні заходи, а масові шоу, де він — зірка, а юрба — хор схвалення. Він аплодує собі, дякує собі, цитує себе. Невипадково він вимагає, щоб іноземні лідери (зокрема й Зеленський у відомій телефонній розмові) висловлювали йому «подяку» публічно.

Характерним є й свіжий приклад — запровадження нових мит навесні 2025 року. Трамп різко підвищив митні тарифи на імпорт із 185 країн, аргументуючи це захистом американської промисловості. Росія тим часом не потрапила під дію нових обмежень — формально через те, що торгівлю з нею й так украй обмежено санкціями. Однак сам факт виключення спричинив хвилю критики: союзники США сприйняли це як геополітичний сигнал, особливо на тлі заяв Трампа про «швидку мирну угоду» з Путіним. Як і раніше, Трамп очікував не діалогу, а оплесків — визнання його рішучості й «правильності курсу». Для нього будь-яке міжнародне рішення є сценою для самоствердження, а незгода — особистою образою.

Владімір Путін вибудовує модель захоплення на підкоренні й страху. Його оточення — це ретельно відібрані лоялісти, які не тільки не сперечаються з ним, а й демонстративно висловлюють підтримку навіть найабсурднішим ініціативам. Показове засідання Ради безпеки РФ у лютому 2022 року, за кілька днів до вторгнення в Україну, стало класичною сценою ритуального підкорення: чиновники з переляканими обличчями казали потрібні слова, фактично підтверджуючи заздалегідь ухвалене рішення. Кожен, хто бодай мінімально відхиляється від лінії, виключається з кола — хай то будуть політики, генерали, олігархи чи навіть артисти.

Ще один яскравий приклад — режим «прямих ліній» із президентом, де від громадян очікують не стільки запитань, скільки підтвердження любові та вдячності. Ці зустрічі перетворюються на виставу схвалення, де Путін — мудрий вирішувач, спаситель і благодійник. Усе, що виходить за межі цієї конструкції, відтинається.

Спільне: обидва лідери не переносять рівного діалогу. Їм потрібна не згода, а захоплення — публічне, безумовне, таке, що повторює наратив їхньої вищості.

Відмінність: Трамп діє в логіці шоу, харизми та емоцій, вимагаючи визнання як публічної слави. Путін вибудовує ієрархічну систему лояльності, в якій захоплення є формою виживання всередині вертикалі.

Риса 5. Боротьба з критиками та самоствердження через владу

Для нарциса критика — не привід для роздумів, а удар по його «грандіозному Я». Він не здатний відокремити аргумент від особистої образи й сприймає будь-яку незгоду як напад. Звідси — агресивне знецінення, помста, придушення опонентів і прагнення монополії на істину. Влада стає не інструментом управління, а способом утвердити власну значущість і позбутися тих, хто ставить її під сумнів.

Дональд Трамп практично не знає кордонів у нападках на критиків. Він не веде політичної дискусії, а принижує. Журналісти, сенатори, персональні помічники, союзники по партії — усі, хто насмілюється з ним сперечатися, стають об’єктами його глузувань і ярликів. Його риторика — це суміш хамства й тролінгу, спрямована на публічну дискредитацію: «Сонний Джо» (Байден), «Крива Гілларі» (Клінтон), «розумово відстала» (Камала Гарріс), «невдаха» (ДеСантіс), «зрадник» (Пенс).

Особливість Трампа в тому, що він не бореться з аргументами — він бореться з людьми. Його мета — не переконати, а знищити репутаційно. Він перетворює опонентів на мішені для аудиторії. Водночас критиків іззовні та незгодних усередині сприймає однаково вороже: наприклад, негайно публічно вилаяв колишнього генерально прокурора Вільяма Барра, який не підтримав теорії про фальсифікацію виборів. Кожен, хто виходить за межі особистої лояльності, перетворюється на ворога.

Владімір Путін діє з іншою амплітудою, але за тією самою логікою. Його боротьба з критиками — системна, тотальна й найчастіше фізично незворотна. У публічних промовах він десятиліттями повертається до слів Барака Обами про те, що «Росія — це регіональна держава», як до особистої образи. Він вибудовує зовнішню та внутрішню політику як реакцію на приниження, що вимагає відплати.

Систему придушення незгоди в Росії побудовано не на словесних образах, а на залякуванні. Незалежні ЗМІ ліквідовано або вигнано, політиків-інакодумців знищено — буквально й метафорично. Боріса Нємцова вбито, Алєксєй Навальний помер в ув’язненні, десятки активістів перебувають за ґратами чи в еміграції. Формула «Немає людини — немає проблеми» — не цитата, а принцип. Путінська модель не терпить альтернативних центрів авторитету: критик — це загроза, а загрозу потрібно усунути.

Спільне: і Трамп, і Путін не терплять критики, реагують на неї агресією й прагнуть підірвати авторитет опонента будь-якими засобами.

Відмінність: Трамп діє театрально та вербально, виставляючи ворогів на глум. Путін усуває їх із системи: спочатку морально, потім фізично чи юридично. В одного — твіт, в іншого — вирок.

Риса 6. Ідеологізація як продовження нарцисизму

Нарцисичні лідери рідко обмежуються жадобою влади та захоплення. Їм потрібне виправдання власної винятковості — через ідеї, перетворені на місію. Їхні світогляди перестають бути політичними інструментами й стають дзеркалами, в яких відображається їхнє «величне Я». Не дивно, що і Трамп, і Путін спираються на ідеологічні конструкції, в яких немає місця рівності, сумніву чи діалогу. Їхні особисті амбіції зростаються з ідеями національної вищості, імперської винятковості чи «права сильного».

Саме тому наступним важливим кроком аналізу стає погляд на світоглядні засади Трампа й Путіна — ті, що не просто пояснюють їхні дії, а й легітимізують їхню грандіозність у власних очах і очах їхніх прихильників.

Трамп і «Темне просвітництво»

Дональд Трамп сповідує політику America First — «Америка передусім». Його ідеологія являє собою вибухонебезпечну суміш: соціальний дарвінізм (нерівність як природний добір), консервативний популізм (традиційні цінності й антиглобалізм) і елементи філософії «Темного просвітництва».

Трамп і його оточення потрапили під вплив філософа Кертіса Ярвіна та його концепції Dark Enlightenment, що критикує демократію й проповідує владу компетентних еліт.

Ось цитата з книжки «Темне просвітництво. Американські консерватори проти Імперії та Собору»: «Єдине, що поєднує всіх неореакціонерів, — критика сучасності, зосереджена на запереченні демократії в усіх її формах. Чимало з них — колишні лібертаріанці, які дійшли висновку, що свобода й демократія несумісні. …Демократичні системи, тобто ті, де править «народ», — на кшталт демократії та комунізму — передбачувано менш стабільні фінансово, ніж аристократичні… Вони частіше переживають рецесії, накопичують борги, уразливі до біржових крахів. У них більше ресурсів витрачається даремно. В аристократичній системі кожен витрачений долар приносить більше користі суспільству».

Прихильники теорії сперечаються, яка форма влади краща: одні тяжіють до теократії, інші — як Ярвін — пропонують перетворити держави на корпорації з монархом у ролі CEO й елітою в статусі акціонерів. Суть «Темного просвітництва» — в поверненні до ієрархічного суспільства, де правлять «Білі королі», які вершать долі тільки серед рівних собі.

Демократія в цій системі координат є слабкою й неефективною. Вона нібито призводить до влади маніпулятивної більшості, соціальної деградації й інституційної крихкості. Натомість запропоновано правління інтелектуальної й технологічної еліти: технократів, корпорацій, нової аристократії. Соціальні ієрархії визнаються природними, а прагнення до зрівняння — деструктивним. Управляти, на думку неореакціонерів, мають лише найздібніші.

Хто і як доніс ці ідеї до Трампа? Сполучною ланкою між радикальною теорією Ярвіна та президентською політикою стали Пітер Тіль і Джей Ді Венс.

Пітер Тіль — мільярдер, технократ, співзасновник PayPal і Palantir, ранній інвестор Facebook. Він критично ставиться до ліберальної демократії, симпатизує неореакційним ідеям і особисто фінансував Ярвіна. Тіль — не просто спонсор, а архітектор альянсу між правими інтелектуалами, технологічними елітами та політиками, націленими на демонтаж ліберального порядку. Саме він вклав 10 млн дол. у підтримку сенаторської кампанії Джея Ді Венса, відкривши йому шлях до великої політики.

Чинний віцепрезидент Джей Ді Венс — колишній поміркований консерватор, який під впливом Тіля та Ярвіна став рупором «трампістського постлібералізму». Його політична риторика — це переклад ідей «Темного просвітництва» мовою виборців: атака на «глибинну державу», глобалізм, міграцію, корпоративні та культурні еліти.

До чого ж тут Трамп? Зв’язок між Трампом, Тілем, Венсом і Ярвіном — не формальний, але знаковий. Сам Трамп, найімовірніше, не читав Ярвіна й не оперує філософськими термінами. Однак саме він інтуїтивно зруйнував колишній політичний порядок, створивши попит на альтернативну ідеологію. Його харизма, імпульсивність і антиелітна риторика уможливили вихід на сцену нових політичних мислителів і виконавців.

Трамп — руйнівник, але не будівник. Він задав тон, але не створив ідеологічної системи. Цю роботу за нього взялися виконувати Венс і Тіль. Перший надає трампізму структури та інтелектуального змісту. Другий фінансує, формує та поєднує ключових гравців у єдину мережу.

Характерно, що саме Венс став віцепрезидентом США 2025 року. Це свідчить про те, що Трамп цінує не тільки лояльність, а й стратегічну підкованість. А Тіль став провідником радикальних інтелектуальних ідей у реальну політику — від криптобізнесу до Сенату.

У новій конфігурації Трамп — харизма та руйнування старого порядку; Тіль — капітал, стратегія й технологічна інфраструктура; Венс — ідеологія та політична форма нового правого проєкту. Якщо Трамп — це хвиля, то Венс — уже інфраструктура під нею. А Тіль — той, хто спроєктував берег.

Російський диктатор Владімір Путін у своїх промовах спирається на ідеї неоєвразійства, сучасним теоретиком якого є Алєксандр Дуґін. (Скажу навіть, що це стало його надцінною ідеєю, що свідчить уже про глибші деформації психіки, які розбирають психіатри).

У неоєвразійстві версії Дуґіна російський етнос вважається «найпріоритетнішим євразійським етносом», що має виконати цивілізаційну місію формування Євразійської імперії, яка охопить весь континент. Головною загрозою оголошується США та «англосаксонський світ» загалом. Найкращою формою правління заявляється диктатура й тоталітарний устрій держави з повним ідеологічним контролем над суспільством.

В основі євразійського вчення — заперечення європоцентризму та віра в самобутній історичний шлях Росії. У його риториці звучать мотиви «Заходу, що загниває» та ролі Росії як спасителя цивілізації.

Євразійське вчення спирається на уявлення про прийдешній «присмерк Європи». Євразійці стверджували, що Росія не є європейською країною, а являє собою особливий культурно-географічний світ — Євразію. Представники євразійства вважали, що Росія не має підпадати під вплив західної культури; навпаки, вона має стати центром нової цивілізації, яка поєднає Захід і Схід. Інакше кажучи, суть неоєвразійства — це політичний дарвінізм, де є право сильного та право одних етносів вирішувати долю інших, тобто та сама ідея вищості надлюдини Третього Райху, тільки закамуфльована гарними епітетами та хибними цінностями.

Ще один ідеолог путінської Росії Владіслав Сурков у статті «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності» написав таке: «В теорії ентропія (невизначеність і хаос) має властивість наростати в замкнених, закритих системах, тому простим рішенням видається відкрити систему, щоб хаос відступив. Але ця простота оманлива». «Розгерметизація системи, цього «соціального реактора», що добре працює сьогодні, може мати наслідком неконтрольовані викиди громадянського роздратування й здатна призвести до незворотної дестабілізації — погляньмо на приклади з 80-х і 90-х. Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею в наших домашніх умовах не рекомендовано. Її потрібно виносити кудись подалі. Експортувати для утилізації на чужій території», — додав колишній помічник президента Владіміра Путіна.

Сурков нагадав, що експорт хаосу — річ не нова, а імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перетворилися на наддержави. Він навів як приклад кримський консенсус, назвавши його показником «консолідації суспільства за рахунок хаотизації сусідньої країни».

 Очевидно, що, керуючись власними світоглядами, президент демократичної Америки Трамп і президент авторитарної Росії Путін сьогодні діють кожен за своїми лекалами, які, однак, перетнулися в точці абсолютної влади. І на певний час роблять їх партнерами.

До спалаху нарцисичної люті, поки хтось із них не зрозуміє, що не досягнув мети.

Риса 7. Що відбувається, коли нарцис втрачає владу?

Для нарциса втрата влади — це особистий апокаліпсис. Влада — його головне дзеркало, в якому відображається велич. Без неї він втрачає не тільки статус, а й відчуття себе. У такі моменти можливо все: від істеричної люті до руйнівної помсти, від тотального заперечення реальності до відчайдушних спроб повернутися — за всяку ціну.

Дональд Трамп, програвши вибори 2020 року, відмовився визнати поразку й моментально запустив альтернативний наратив: «перемогу було вкрадено», «Америка в небезпеці», «тільки я можу її врятувати». Його реакція на втрату влади — це не відступ, а стрімке повернення на сцену, де він — єдиний герой. Після невдалого замаху 2024 року він вимовив фразу, що стала частиною нового культу особистості: «Мене врятував Бог, аби повернути Америці велич». Так трагедія перетворюється на міф, а лідер — на месію.

Якщо Путін не виправдає очікувань Трампа щодо швидкого завершення війни в Україні, Трамп, найімовірніше, не візьме на себе відповідальності. Він уже створив образ сильного лідера, який «змусить усіх сісти за стіл» за день. Тому будь-яка відмова або затягування з боку Путіна інтерпретуватиметься як зрада особистої довіри. Трамп або дистанціюється від Путіна, або обрушить на нього хвилю риторичних атак, зображуючи його слабким, неефективним і «негодящим лідером» — як це вже було з іншими «союзниками», які відмовилися грати за його правилами. Його репутація та імідж вищі за будь-які домовленості.

Владімір Путін, навпаки, воліє приховувати невдачі в тиші або придушуючи альтернативні інтерпретації. Його відома фраза «А навіщо нам такий світ, у якому не буде Росії?» насправді, звісно, означає: «А навіщо нам такий світ, у якому не буде Путіна?». Будь-яка втрата контролю, навіть символічна, запускає в нього механізм руйнування. Він не визнає поразок, він знищує джерела загрози — зовнішні та внутрішні.

Якщо Трамп усе-таки зважиться на жорсткі кроки щодо Росії — нові санкції, мита, торговельні обмеження — реакція Путіна буде стримано-ображеною. Офіційно — холодний тон, заяви про «двоєдушність США», звинувачення в зраді. Неофіційно ж розпочнеться пошук нових важелів впливу, спроби переграти ситуацію через Китай, країни БРІКС або посилення дестабілізації в Європі. Путін не вдасться до прямої конфронтації, але активує стратегію «повільного отруєння довіри» — як він робить це з іншими «незручними партнерами». Трамп у його системі координат не може бути вищий за нього — і якщо насмілюється тиснути, отже, його потрібно знецінити.

Спільне: і Трамп, і Путін не вміють програвати. Але програш для кожного означає різне.

Відмінність: Трамп перетворює поразку на особистий міф і вимагає нової сцени. Путін — у тіні, але з такою ж люттю руйнує все, що нагадує про провал. А якщо їхні інтереси ввійдуть у клінч, їхній нарцисизм унеможливить союз: вони не терплять рівних — навіть тимчасових.

Два нарциси на глобальній сцені. Чим це небезпечно для світу?

Коли нарцис при владі — це вже ризик. Коли їх двоє — й обоє впливають на світовий порядок — це структурна загроза глобальній стабільності. Дональд Трамп і Владімір Путін — два лідери, у поведінці яких психологічні особливості не тільки формують стиль управління, а й задають вектор міжнародної політики. Їхні амбіції, образи, страх втрати контролю та прагнення самоствердження стають чинниками, здатними запустити конфлікти, підірвати альянси, переформатувати політичні мапи.

Їхні союзи ситуативні, їхні альянси ґрунтуються не на ідеології, а на взаємному визнанні грандіозності. Допоки кожен з них почувається переможцем, вони можуть рухатися в одному напрямку. Але якщо один починає втрачати контроль або не виправдовує очікувань іншого — починається гра на знищення. Нарцис не терпить ні поразки, ні рівного. А нарцис при владі не терпить іще й конкурента в зоні впливу.

Саме це робить пару Трамп—Путін настільки небезпечною. Їхні світогляди можуть бути різними — «русскій мір» проти America First — але вектор поведінки ідентичний:

— обоє відкидають слабкість і компроміс;

— обоє обожнюють силу та винятковість;

— обоє вибудовують картину світу, в якій вони — спасителі, а незгодні — вороги.

Та є й ключова особливість: обоє не вміють відступати й діють не з розрахунку, а з упевненості у власному праві.

Саме такі комбінації призводили в історії до найбільших катастроф (Гітлер і Сталін теж були нарцисами) — коли лідер не просто помиляється, а не може визнати, що помиляється. Коли поразка перетворюється на помсту, а влада — на релігію.

Тому запитання: «Що буде, якщо Трамп повернеться до Білого дому, а Путін продовжить війну» — не гіпотеза, а екзистенційний виклик. І він вимагає не просто аналізу, а психологічного розуміння того, з ким має справу світ.

Україна в пастці двох нарцисів: що це означає?

Україна перебуває в епіцентрі психологічного конфлікту двох нарцисичних лідерів, кожен з яких проєктує на неї свої амбіції, страхи та бажання.

Для Путіна Україна — символ втрати контролю. Її незалежність — особиста травма, а спротив — приниження. Він не може дозволити собі визнати поразку, бо це буде визнанням слабкості, а отже — його вразливості. Тому його дії будуть непередбачуваними, а ставки зростатимуть. Якщо війну не можна виграти, її потрібно зробити нескінченною. Якщо територію не можна втримати, її можна зруйнувати.

Для Трампа Україна — не мета, а чинник іміджу. Він хоче бути тим, хто «зупинив війну за день», і якщо не вдасться — звинуватить у провалі не себе, а саму Україну. Якщо Київ чинитиме спротив несправедливим умовам, Трамп може дистанціюватися, виставивши українців «невдячними» або «завадою миру». Його визнання — завжди умовне й залежить від лояльності.

Реальність для України така: між двома нарцисами не може бути сталого миру. Їхній інтерес — завжди тимчасовий, їхня симпатія — інструментальна. Тому єдиний надійний союзник України — це інституційна Європа, побудована на правилах, а не на примхах.

І саме зараз Європа має зробити вибір: або вона перетворює Україну на частину своєї архітектури безпеки, або рано чи пізно прокинеться на місці України.