Заманили, щоби знищити: як Кремль обдурив українську еліту "амністією" після краху УНР

Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) – найвищий орган комуністичної влади, який поєднував всі важелі влади у формально незалежній (насправді повністю контрольованій Кремлем) державі, 12 квітня 1922 року "в додаток до своєї постанови від 30 листопада 1921 року" ухвалив нову. Ця постанова надавала, чи точніше подарувала "повну персональну амністію всім, що є за кордоном особам українського громадянства", які брали участь в Національній революції 1917—1921 роківзі зброєю в руках, воюючи проти червоних московитів.

Як Кремль тимчасово замінив батіг пряником

Чому більшовицька влада пішла на такий достатньо недвозначний крок? Після фактичного завершення збройного громадянського протистояння на рівні регулярних армій на теренах колишньої Російської імперії на початку 1921 року єдиною організованою силою, що чинила спротив новій владі, залишалося селянство. Саме воно продовжувало партизанську війну з регулярною Червоною армією і каральними органами. Завданням Кремля стало придушення масових повстань селян – не тільки в Україні, але й на Кубані, на Дону, на Тамбовщині, в Сибіру. Останнє вогнище громадянської війни ще жевріло на Далекому Сході: маріонеткова, де-юре незалежна від Москви Далекосхідна республіка вже готувалась до об’єднання з "Великою Росією", що відбулося восени 1922 року.

Персональна "амністія" саме в Україні ставила за мету остаточно знешкодити повстанський рух на наших етнографічних землях, який спирався здебільшого на колишніх вояків Української народної республіки (УНР). Цей крок більшовиків мав також на меті внести розбрат у шереги української військової та політичної еміграції. Після поразки Національної революції 1917—1921 років вона і так була неконсолідованою і розгубленою; політичні чвари серед симпатиків різних політичних рухів (від гетьманців на крайньо правому фланзі до соціалістів на лівому) полегшували завдання більшовицької пропаганди та розвиненої шпигунської мережі в Європі…

Один з відомих українських політичних діячів періоду Центральної Ради та УНР, літературний критик, історик літератури, академік ВУАН Сергій Єфремов у своїх щоденниках за 1923—1929 роки, опублікованих вже у незалежній Україні, так підсумовував невтішні результати самостійницького періоду в історії країни: "Ціла смуга глупоти та геройства, продажности та самопожертви, високого піднесення й підлоти перейшла повз мене. А вражіння загальне – там, за кордоном, наша справа скінчена і без перспектив. Люде не живуть, а доживають – порядні (їх жменька) не мають що робити, а непорядні (величезна більшість) пустились вся тяжка… Невтішна сторінка нашої історії, безпосередній протяг авантурництва, нечесності й легкомисности, які починаються ще з Центральної Ради".

Цей вердикт, частково упереджений (бо Єфремов залишився в Україні і, попри антибільшовицькі погляди, був амністований і працював з 1922 року віцепрезидентом ВУАН), все ж таки демонструє ситуацію, в якій опинилася українська військова і політична еміграція. Цікаво, що приведена цитата з щоденника Сергія Єфремова була викликана його довгими розмовами з другом, колишнім міністром закордонних справ УНР в екзилі, літературознавцем, журналістом і мовознавцем Андрієм Ніковським, який якраз повернувся до України в 1923 році в рамках "амністії". Вони обидва були заарештовані за сфальсифікованою більшовицькими спецслужбами справою "Спілки визволення України" і засуджені до багаторічного тюремного ув’язнення. Сергій Єфремов помер у Володимирській тюрмі в березні 1939 року, а Андрія Ніковського звільнили в 1940 році (помер у блокадному Ленінграді в 1942 році).

Треба відзначити, що "амністія" – продуманий тактичний хід більшовицької влади. Вона вирішила використовувати чималий людський й інтелектуальний ресурс національно-визвольних рухів для остаточної поразки сил так званої білої російської контрреволюції, яка програла громадянську війну практично на всій території колишньої імперії Романових, проте ще марила поверненням "старих, добрих часів". Не меншою мірою, ніж "єдінонєдєлімці", шовіністами були й самі більшовики, але вони вміло грали на національних почуттях "інородців", намагаючись з весни 1921 року загравати з ними.

Звісно, на залишених у складі радянської Росії окраїнахВолодимиру Ленінутреба було знайти підтримку. І тому на певний, недовгий час Кремль вирішив дати українцям не тільки батога (у вигляді придушення повстань на селі проти політики "продрозверстки"), але й "пряника" – утворення 30 грудня 1922 року формально незалежної Української соціалістичної радянської республіки (УСРР), проте вже у складі нового імперського монстра у "червоних" одежах – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Ще одним "пряником", який виявився на деякий час солодким і дозволив зміцнити загальний контроль над величезною державою, стала кардинальна зміна в реформуванні господарчої системи: на X з’їзді РКП(б) в березні 1921 року було затверджено зміну жорстокої політики "воєнного комунізму" на так звану Нову економічну політику (НЕП). Саме на партійному форумі "продрозверстку" замінили нарешті "продподатком".

Повіривши в "українізацію", потрапили у вир сталінських репресій

"Амністія" насправді торкалася не тільки військових. Представники української інтелігенції, які опинилися на еміграції і згодом повернулися вже в УСРР, невдовзі стали активними провідниками "коренізації"/"українізації", яка була ще одним "пряником" для упокорення національно-визвольного руху. Серед тих, хто повернувся, відзначимо колишнього голову Української Центральної Ради, видатного історика Михайла Грушевського з родиною, колишнього міністра освіти УНР, письменника, літературного критика Антіна Крушельницького з великою родиною, письменника Мирослава Ірчана…

"Значна частина її (інтелігенції. – С.М.) брала участь у національно-визвольних змаганнях і відзначалася антибільшовицькими настроями. Але вона компенсувала свою поразку в революції активною культурною діяльністю. Окремі групи серед них становили українські емігранти з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на "українізацію", – писав український історик Ярослав Грицак.

Серед тих, хто повернувся в радянську Україну, було багато військових із таборів інтернованих у Польщі та Чехословаччині. Агітацію в таборах проводили представники більшовицьких спецслужб, а згодом і відомі колишні командири часів УНР і Директорії УНР. Вони свідомо чи під тиском обставин пішли на співпрацю з більшовицьким режимом.

Окремо відзначимо генерал-хорунжого Юрія Тютюнника, арештованого чекістами в рамках операції "Синдикат-4" під час спроби перейти румунсько-радянський кордон. Йому буквально "викрутили руки", погрожуючи родині: і один з командувачів трагічного Другого зимового походу військ УНР написав покаянного листа на ім’я наркома освіти УСРР Володимира Затонського та звернення "До всіх українських вояків, перебуваючим на еміграції".

Доля цієї талановитої людини трагічна, як і абсолютної більшості українських реемігрантів, які загинули як не на початку 1930-х, так під час Великого терору 1937—1938 років – здебільшого в урочищі Сандармох, яке називають "останньою адресою" цвіту української еліти. Працював Тютюнник на Одеській кіностудії сценаристом та актором, розстріляний 20 жовтня 1930 року.

Отже, після 1922 року десятки тисяч представників української військової, наукової та творчої інтелігенції повернулися в радянську Україну. Значна частина реемігрантів приїхали з Польщі, Чехословаччини та Румунії. Здебільшого це були колишні військові армії УНР та Української Галицької армії, безробітні інтелігенти, які навчалися у місцевих вишах, сотні науковців… Багато хто з них намагався долучитися до потужного процесу "українізації", дехто повертався через утиски, як політичні, так і на національно-релігійному ґрунті (не тільки лівих поглядів), що їх зазнавали українці в першу чергу в авторитарній Другій Речі Посполитій та королівській Румунії, де переслідувалися національні меншини.

Повернення земляків до УСРР більшовицька влада використовувала для зміцнення власного авторитету, й, звісно, для поглиблення розколу серед емігрантів. Загалом понад 50 тисяч українців повернулися на батьківщину до початку 1930-х років. Багато з реемігрантів посіли важливі посади в культурних спілках, закладах освіти, в театрах, та навіть у державному апараті УСРР.

Подальша доля більшості з цих діячів, як і звичайних трудівників, була трагічною. Вони потрапили у страшний вир сталінських репресій. Багато тисяч здебільшого уродженців західної України стали жертвами Молоху пролетарської революції в 1930—1940-і роки. Михайло Грушевський помер за нез’ясованих обставин в Кисловодській лікарні 24 листопада 1934 року, Антін Крушельницький і Мирослав Ірчан були розстріляні в Сандармоху 3 листопада 1937 року…

І важливо відзначити, що увесь час після початку як "українізації", так і "амністії" каральні органи тоталітарної комуністичної держави тримали "руку на пульсі" і заздалегідь готували ці самі репресії. В умовах широкомасштабної війни, яку розв’язав Кремль в Україні, нам треба постійно тримати "руку на пульсі" і пам’ятати уроки історії.