«Мене били просто за те, що я українець». До Росії вивезли майже дві тисячі українських в’язнів із окупованих територій України

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну приблизно 1800 українських ув’язнених, які перебували в місцях позбавлення волі в Херсонській і Миколаївській областях, були насильно вивезені в РФ. Приблизно половина з них хворі, зокрема на туберкульоз, багато хто перебував на лікуванні. Усі вони – громадяни України, засуджені українськими судами.

Під час окупації Херсонської та частини Миколаївської області влада РФ посадила їх у автівки та перевезла до російських колоній, незважаючи на відсутність в ув’язнених російського громадянства. Відомо, що зараз вони перебувають щонайменше в 11 колоніях у Краснодарському краї, Ростовській області, Мордовії та в Криму.

Юрист Ганна Скрипка, представниця громадської організації “Захист в’язнів України”, що займається поверненням депортованих українських в’язнів, розповіла історії двох людей, яких вивезли в Росію і регулярно жорстоко катували – з великими труднощами їх вдалося евакуювати на батьківщину. Про те, що відбувається з українцями на зоні та в пересилках, розповів і колишній політв’язень, який вийшов за “великим обміном”, Андрій Пивоваров.

Як живе в російській окупації мелітопольська жіноча колонія: “Ми для них непотріб”

Били палицями, табуретками, прикладами, стрибали на головах

Микола (ім’я змінено) перебував у Херсонському СІЗО в п’ятому локальному секторі на момент початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 27 лютого 2022 року російські війська зайшли в ізолятор з автоматами. Після захоплення СІЗО ув’язнених не годували 3 дні.

29 лютого російські військові увірвалися в камери. Вони стріляли в стелю і били ув’язнених палицями, табуретками, кийками і прикладами автоматів, стрибали на їхніх головах.

Микола разом із трьома іншими ув’язненими спробував утекти із СІЗО, але безуспішно. Після спроби втечі російські військові жорстоко побили Миколу і перевели до карцеру, де він перебував понад три місяці в повній ізоляції. Там його били і не надавали медичну допомогу.

Після чергових побоїв Миколу депортували до виправної колонії №2 у Краснодарському краї. Ось, що розповідав сам Микола: “Привезли в ІК-2, селище Двобратське, Усть-Лабинський район, Краснодарського краю. Там нас також зустрічав спецназ. Нас били, навіть дуже сильно били. Нас повністю роздягнули. Деякі залишилися навіть без трусів і були абсолютно голі. Щойно зачитали моє прізвище, то одразу почали мене бити. І мене відразу ж посадили в ШІЗО”.

“Мене били, тому що в моїй справі було записано, що я намагався втекти. Мені так вони і говорили: “Ти що думав, що ти зможеш від нас втекти?” Я думаю, що вони мене били просто тільки за те, що я українець, і за те, що я хотів залишатися в Україні. Я принципово з ними говорив тільки українською мовою. Мене били по ногах. У мене також залишилися сліди на ногах від ножа, яким вони протикали мені ноги в області вище колін. Це вони робили вже в ШІЗО, в одиночній камері, в яку мене помістили”, – продовжує колишній ув’язнений.

Микола провів у ШІЗО 1 рік і 3 місяці, регулярно зазнаючи фізичного насильства. Російські військові та співробітники колонії намагалися змусити його отримати російський паспорт, але він відмовлявся.

10 січня 2025 року Миколу звільнили з колонії і передали волонтерам, які допомогли йому повернутися в Україну через Грузію.

За словами Скрипки, більшість українських в’язнів повторно судять за російськими законами. Як правило, їх звільняють на 2-6 місяців раніше, ніж було зазначено у вироку українського суду. Але деяких відпускають і того ж дня. Після звільнення деяких ув’язнених саджають у центри тимчасового тримання мігрантів, у яких вони очікують на депортацію в Україну. Інших відпускають на волю.

Примусово депортовані російськими загарбниками українські в’язні застрягли у Грузії

“Йому зламали два ребра і не надали медичну допомогу”

Хворий на мультирезистентний туберкульоз Олексій (ім’я змінено) відбував покарання у СПК-5 Херсонської області. Після початку війни лікування припинилося, більшість медперсоналу звільнилися, залишився тільки один фельдшер. Харчування стало проблематичним, доводилося готувати на вогнищах, воду отримували з колодязя або пожежної машини.

26 квітня 2022 року Олексій спробував утекти з колонії, скориставшись темрявою та відсутністю електропостачання. Однак його швидко схопили російські військові, жорстоко побили та передали до адміністрації колонії. Після повернення до СПК-5 його катували протягом місяця, періодично заходячи в ізолятор і б’ючи кийками та ногами. Йому зламали два ребра і не надали медичну допомогу. Через це він страждав від постійного болю.

Пізніше його депортували до виправної колонії № 20 у Ростовській області. Умови утримання там були жахливими: відсутність належного медичного догляду, недостатність їжі та постійне фізичне насильство. Депортовані з України ув’язнені постійно зазнавали дискримінації та знущань. За словами Олексія, їх утримували в приміщеннях, непридатних для проживання, без належного теплопостачання та вентиляції.

12 березня 2024 року Олексія звільнили з колонії і йому вдалося повернутися в Україну за допомогою волонтерів, які організували евакуацію через Грузію.

Загалом “Захист в’язнів України” за допомогою волонтерів зміг повернути додому щонайменше 260 ув’язнених, які стали жертвами насильницького переміщення.

Знущання над українськими в’язнями “МО” підтвердив опозиціонер Андрій Пивоваров. Влітку 2022 року він перебував у СІЗО Краснодара, Пивоварова судили у справі про діяльність небажаної організації і засудили до 4 років колонії. У серпні 2024 року він став учасником обміну ув’язненими між Росією і країнами Заходу. З українськими зеками Пивоваров познайомився в автозаку:

“У Херсоні є спеціальна туберкульозна колонія, куди звозять хворих з усієї України. Коли росіяни йшли з правого берега Дніпра (з Херсона), вони забрали всіх українських ув’язнених із собою. 20 годин їх везли, перевантажували з одних автозаків в інші, за цей час тільки раз випустили в туалет. Привезли в Мелітополь – і там жорстоко побили – за те, що хтось покурив в автозаку… Кажуть, пропустили через стрій із палицями.

У підсумку їх привезли в Краснодарське СІЗО-1. І там теж місцевий спецназ ФСВП почав їх бити. А там зона приймання (куди приїжджають автозаки) – вона поруч із місцем, де адвокати чекають на відвідування підзахисних. І адвокати все це бачать, чують, ну і на зустрічах розповідають – нових зеків б’ють. А там СІЗО чорне (де влада всередині установи фактично належить ув’язненим, а не адміністрації), всі разом встали. Галасують, у двері барабанять. Таке братство тюремне – наших б’ють! Прибігає керівництво і каже, що це, мовляв, не зеки, а військовополонені. А вони не є своїми для зеків, якщо ти взяв від держави зброю і воюєш за неї – ти не “порядний” арештант, з погляду злодійських понять. І прогнали все це про нацистів, бандерівців.

А коли українців загнали в камери – вони всі побиті, одяг порваний… Ну і за півгодини все СІЗО зрозуміло, що вони такі ж зеки, а ніякі не військовополонені. Ну й одразу їм “дороги” зробили (спосіб передавання інформації між камерами), почали збирати для них усе – цигарки, чай, кип’ятельники. Якщо ти арештант – ти свій, незалежно від національності, громадянства. Такі ось порядки”.

Усім українцям наполегливо пропонували отримувати російські паспорти, зазначає Пивоваров.

Окупація в тюрмі. Як примусово депортовані рашистами українські в’язні намагаються повернутися в Україну

“Казали – у нас кримінальний кодекс м’якший, отримаєш паспорт, ми тебе пересудимо, отримаєш менше. Майже всі відмовлялися. А оскільки там у Краснодарських установах злодійське братство потужне, не могла адміністрація їх продавити. Та й умови в російській в’язниці жорсткіші, гірші, ніж в українській. Кажуть, до них там по-людськи адміністрація ставилася, а тут – як до нижчого сорту, гірше, ніж до росіян. І вони ненавиділи все, що тут відбувається. Не знаю, чи є тут патріотична складова, чи суто практична. Ще момент – якщо ти взяв російський паспорт, повертатися в Україну вже небезпечно. Якщо взяти російський паспорт – обіцяли швидше звільнити. Але знаю, що і тих, хто відмовлявся – теж відпускали після закінчення терміну. І вони поверталися в Україну через Грузію”.

Міжнародне право? Ні, не чули

“Історії цих чоловіків відображають безжалісне поводження із засудженими під час окупації та примусової депортації. Вони стали свідками системних порушень прав людини і тортур, що тривають у російських в’язницях і колоніях. Їхні свідчення є частиною великої кількості задокументованих злочинів, які повинні розслідуватися міжнародними та українськими правозахисними організаціями”, – сказала Ганна Скрипка в бесіді з “МО”.

Катування, нелюдське поводження, що принижує людську гідність, і поводження, що принижує людську гідність, категорично заборонені міжнародним гуманітарним правом і міжнародними документами з прав людини. Норми міжнародного права може порушувати і насильницька депортація ув’язнених з метою зміни громадянства, зазначає міжнародний юрист Кирило Коротєєв.

“Тут все сильно залежить від обставин, як це часто буває. Якщо мета (переміщення) – захист від атак і повернення буде здійснено, щойно відновиться безпека, таке переміщення буде правомірним. Переміщення з іншими цілями ставитиме значно більше запитань і може не бути обґрунтованим. Наприклад, покарання, примус до зміни громадянства. Але для остаточного висновку необхідно знати мотиви ухвалених рішень”, – каже Коротєєв.

Чому шлях додому колишніх ув’язнених українців, вивезених в Росію, такий складний і довгий

За словами міжнародного адвоката Сергія Голубка, незаконна депортація цивільного населення є воєнним злочином. Але все залежить від фактичних обставин справи та наявних доказів, вказує адвокат.