«Палити прапори РФ — це для душі». Як жіночий рух «Зла мавка» чинить опір в окупації

На тимчасово окупованих територіях фактично одразу з’явився рух опору. Одне з об’єднань уже другий рік поспіль щодня кошмарить росіян від Криму до Луганщини. Це — «Зла мавка», жіночий ненасильницький рух спротиву, який виник в окупованому Мелітополі. Журналістка видання Platfor.ma поговорила з його співзасновницею — про життя в окупації, безпеку та акції, що обʼєднали найсміливіших жінок.

Спочатку були мітинги, на які виходили буквально всі. Але вони швидко закінчилися, бо почалися жорсткі розгони. Окупаційна влада моментально встановила в Мелітополі такі порядки, що відкритий опір став неможливим. Але люди не здавалися — вони почали організовуватися. «Ми спочатку допомагали іншим рухам спротиву. Бо ми ж тут не єдині, нас багато», — каже Мавка.

А приблизно через рік, на початку 2023-го, у трьох жінок з’явилась ідея створити суто жіночий рух. Так усе й почалося. Спочатку навіть не думали робити це масштабним. Вважали, що просто діятимуть самостійно. Але миттєво почали писати інші дівчата, які хотіли приєднатися.

Було багато звернень із Бердянська. Потім почали долучатися жінки з інших міст. Згодом доєдналися Донецьк і Луганськ. А коли до руху приєднався Крим — там, до речі, було ледь не найбільше охочих — жінки зрозуміли, що це вже не просто група однодумців, а справжній рух. І треба діяти відповідально. Зараз, за словами співзасновниці, «Злі мавки» є в усіх великих тимчасово окупованих містах.

Пріоритет — безпека. Попри те, що росіяни постійно намагаються викрити мавок, жодну учасницю руху не затримували. Перше, що роблять організаторки, — пояснюють всім новим учасницям руху правила. Загалом система перевірки побудована так, що вони ніколи ні з ким не зустрічаються. А якщо умовний замаскований «дядя з ФСБ» пише їм, перше, що він отримує, — це завдання зробити якусь акцію. Це один з етапів перевірки.

«Тут у нього два варіанти. Або йти палити російський прапор та надсилати нам фото (що, в принципі, теж непогано, правильно?), або просто відмовитися. Жодних персональних зустрічей чи розкриття особистих даних», — каже Мавка.

Якщо ти хочеш долучитися, просто кажеш, що саме можеш робити. Бо не всі, наприклад, готові вішати листівки — в окупації це дуже небезпечно. Хтось просто веде щоденник, і це теж допомагає, хтось збирає інформацію, хтось робить дизайни, створює символіку, допомагає у технічних питаннях. У будь-якому разі завдання знайдеться для кожної.

Не попастися на вулиці під час акції — критично важливо. Бо ніколи не знаєш, ким буде людина, яка тебе побачить. Одного разу така ситуація трапилась зі співзасновницею «Злої мавки», коли вона розповсюджувала листівки.

«Ми зіштовхнулися з жінкою. Я дуже злякалася, бо тут система доносів працює, як годинник, це дуже небезпечно. Але виявилось, що вона так само має проукраїнську позицію, адже жінка попередила мене про патруль і порадила бігти. Я лише встигла подумати: “Фух, свої”. І втекла — слава богу, вчасно», — згадує вона.

Від листівок до справжньої газети

«Нам дуже хотілося донести свої послання окупантам. Тому ми зробили свої перші листівки — це було ще 8 березня — і почали їх розповсюджувати. Саме тоді до нас почали приєднуватися дівчата, які теж поширювали листівки у своїх містах», — згадує Мавка.

Патріотичні листівки — це й досі одна з наймасштабніших акції спротиву окупації. Так, до третьої річниці вторгнення мавки разом із рухом «Жовта стрічка» розповсюдили листівки з проукраїнськими написами в Криму.

А торік на 8 березня в Мелітополі мавки запустили флешмоб «Не беру квіти від окупанта». Адже росіяни дійсно почали роздавати жінкам квіти. Щоб нагадати, що 8 березня — це не свято тюльпанів, а Міжнародний день боротьби за права жінок, мавки розмістили на вулицях міст листівки зі слоганом «Не хочу квітів! Хочу мою Україну!» Акція пройшла в Запорізькій області, у Донецьку, Євпаторії.

Поступово жінки почали вигадувати нові й нові акції. З’явилися спалювання російських прапорів. А потім учасниці руху намалювали гроші. Мавка каже, що це одна з улюблених та найефективніших акцій спротиву.

Жінки «оновили» дизайн російських рублів і «запустили їх в обіг» у Мелітополі, Бердянську, Токмаку, Каховці, Сімферополі, Севастополі та Ялті. Вони розповсюдили 3 тис. банкнот із зображенням звільненого Криму та ЗСУ, щоби нагадати жителям окупованих територій та, що важливіше, росіянам — всі наші землі повернуться під контроль України.

«Це, звісно, був дуже крутий проєкт. По-перше, сам дизайн. Ну, погодьтеся, вони виглядають нереально круто. Коли їх намалювала і показала одна з наших мавок — у нас був шок. І я навіть не можу уявити, який шок це викликало у росіян. Ясна річ, це спричинило бурхливу реакцію в соцмережах серед самих окупантів. Ми це бачили. Та й вони самі нам відкрито пишуть», — розповідає Мавка.

Потім учасниці руху почали друкувати газету з новинами для тих, хто не має відкритого доступу до інтернету і змушений жити в інформаційній бульбашці російського телебачення. Молодь, звісно, знає, як користуватися VPN, де шукати інформацію. Але жінки подумали насамперед про старше покоління.

«Ви можете уявити, що з людиною відбувається після кількох місяців перегляду “зомбі-ящика”. Якщо їх послухати, то завтра вже й Запоріжжя буде російським. Тому ми почали випускати свою газету. Про допомогу, про ЗСУ, про те, що ситуація не така райдужна, як вони малюють. Видання розповсюджували у поштові скриньки, у парках, біля будинків», — ділиться жінка.

«Кухня мавки»

Загалом Мавка каже, що перелічити улюблені акції — важко.

«Навіть палити прапори — це радше справа для душі, просто приємно. А хтось найбільше любить “Кухню мавки”. Ми з цього дуже сміємося і кажемо: добре, що ми не бачимо результати цих експериментів», — сміється вона.

«Кухня мавки» — одна з найгучніших акцій мавок. І найскладніша. У певний момент з’ясувалося, що одна з учасниць руху має доступ до кухні, де харчуються росіяни. Тому зʼявилась ідея — додавати до страв проносне.

Через деякий час у Мелітополі оголосили сухий закон. А оскільки окупанти дуже люблять випити, були випадки, коли вони ходили хатами й просили у людей алкоголь. Тому мавки, не довго думаючи, зробили й самогон зі своїм секретним інгредієнтом — проносним.

«Кухня мавки» — звісно, не постійна акція, адже таке організувати вкрай складно. Але коли зʼявляється можливість «передати подарунок» окупантам, у справу вступає одна з мавок. Загалом акцію вдалося провести у трьох населених пунктах. Але жінки сподіваються, що це ще не кінець.

«Реакція на нашу акцію була така, що навіть відомі російські воєнкори у своїх пабліках обурювалися: “Ви що, ідіоти? Не беріть нічого в українських жінок, вони всіх вас потруять!” Це був потужний ефект. Бо якщо у великих містах окупанти ще дотримувалися хоч якихось правил, то в маленьких селах вони могли спокійно ходити по хатах і просто забирати у людей їжу та алкоголь. Тепер вони сто разів подумають, перш ніж щось брати у місцевих», — сміється Мавка.

Восени жінки підкладали окупантам гарбузи, бо згадали про українську традицію — як небажаним сватам давали гарбуза. Оскільки це якраз був сезон, мавки купували гарбузи й залишали їх окупантам із посланнями: «Ми вас сюди не кликали, ви тут непотрібні».

6 грудня розносили дітям цукерки з записками, що це подарунок від Святого Миколая, бо окупанти заборонили святкування. А щоб нагадати, хто тут справді «погані хлопчики», росіянам підкладали пакети зі сміттям.

Наразі серед мавок — понад 200 активних учасниць. Якщо ж враховувати тих, хто допомагає менш помітно — поширює інформацію, веде щоденники, зберігає факти, — то загальна кількість буде ще більшою. Щодо кількості акцій — вдалося провести близько 20.

«Крим, Донеччина, Луганщина, Запоріжжя — всі з нами. І найактивніші, до речі, в Криму. Навіть попри всі роки окупації. Крим — це завжди наймасовіші акції. Найбільша кількість активісток теж саме з Криму. І, мабуть, найсміливіші — теж звідти. Не лише найсміливіші, а я б сказала — зухвалі в хорошому сенсі», — ділиться Мавка.

Щоденники окупації

За словами жінки, в перші місяці окупації був постійний страх за життя, за те, що тебе можуть зґвалтувати й це може трапитися в будь-який момент. Бо бути жінкою в окупації — це окремий вид тортур. Але поступово з цим страхом доводиться змиритись.

«Найгірше тут, мабуть, те, що ти не живеш, а просто існуєш. День за днем. Ти не можеш нічого планувати. У людей завжди є якісь плани. Поїхати у відпустку, побудувати дім, завести собаку. А тут взагалі нічого не плануєш. Просто живеш і думаєш: “Ну, день минув, уже добре”. Є що робити — робимо», — розповідає вона.

Триматися допомагають щоденники. Багато жінок в окупації описують свій досвід, те, що їх тривожить і те, що допомагає боротися. А «Зла мавка» публікує ці записи на сайті. Ось декілька нотаток від українок, які живуть в окупації.

Крим

5 грудня 2023

«Іноді нападає параноя, хочеться тупо бігти, тікати звідси, але внутрішній голос каже: “Ти потрібна тут”. Тому сиджу, чекаю. Чекаю, поки зайві свідки підуть і можна буде приклеїти плакат.

Знов думаю про чергові затримання наших. Якщо брати мою особисту ситуацію, то основний мінус і загроза — це камера, а плюс в тому, що мало хто, а швидше всього навіть ніхто не дивиться на дівчину як на партизанку, отак за замовчуванням. Зручно бути Мавкою!»

18 липня 2024 року

«Беру чергову пачку листівок і біжу на вулицю. Сьогодні людей мало, вішати буде легше. Пішла майже вся взята пачка, несподівано. Давно я таких рекордів не ставила. Зате більше проукраїнських жителів відчують присутність поруч своїх і це дасть їм ще трохи сил дочекатися.

Піду посміюся з “понаїхавших” росіян і колаборантів. Уявлятиму їхні перекошені моськи, коли вони побачать чергову листівку, яку я сьогодні повісила. Вони вже втомилися їх зривати, настільки багато активісти вішають. Чекайте-чекайте, ще вам буде»

Луганщина

13 березня 2024 року

«Найстрашніше, що відбувається зі звичними людьми в окупації, — це те, що в них відбирають все, що пов’язано з Україною. Коли просто йдеш вулицями міста, в тебе спокійно можуть відібрати телефон і почати його перевіряти: з ким ти спілкуєшся, що в ньому і чи немає в тебе чогось українського.

Тебе спокійно можуть забрати, якщо ти досі не змінив українські номери на машині й часто в державних установах роблять зауваження, якщо ти спілкуєшся суржиком»

23 квітня 2024 року

«Українську мову тепер не вивчають, треба писати директору, щоб дозволили додатково окремо вивчати. Але всі бояться — викликають одразу батьків на бесіду в присутності російських військових.

Ввели такий предмет «Разговоры о главном», де розповідають про “героїв РФ”, про нацистський режим в Україні і як він зараз “знищує українців”. Розмови про те, як ми “самі себе бомбим”, що українців та України ніколи не було і що ми просто забули, що ми руські люди»

26 квітня 2024 року

«Тепер у нас водять російські паспорти. Я свій рідний сховала, щоб не відібрали. Деяких людей, які відмовилися брати нові паспорти вивозять до кордону без речей, зачитують якийсь указ про їхню депортацію з території ЛНР, одягають каструлю на голову, інколи б’ють ногою під зад. І всі ці знущання та приниження знімають на телефон, а потім викладають в інтернет для залякування інших»

Запорізька область

12 грудня 2023 року

«В окупації ми від самого початку. 2 місяці просиділи “на підвалі” разом із чоловіком. Я була там з середини листопада до середини січня. А чоловік і досі там — уже скоро рік як. Затримали, бо раніше був військовим, служив в АТО у 2014 і 2017 роках.

Вони прикриваються “референдумом” і працюють за своїм начебто законодавством — завели на чоловіка справу і будуть судити. Пропонували йому співпрацю. Якби погодився — уже б відпустили. Але коли отримали відмову, швиденько дали хід справі»

Донеччина

13 лютого 2024 року

«Ми тримались до останнього, але мусили виїхати в Запоріжжя. Чоловік лишився в Маріуполі. Назавжди. Серце моє лишилося там само, прямо в дворі нашого будинку, який ми так довго з любов’ю будували. В нашому подвір’ї ми його й поховали.

Я під сорочкою носила прапорець, який ще з мітингу лишився. І все чекала, що буде, як у 2014 — що наші відіб’ють. Коли нас вивозили, сказали, що прапорець брати не можна. Краще десь сховати. Я закопала біля чоловікової могили. Відчувала, наче совість свою закопую.

Почула на днях на вулиці пісню “У мене немає дому”. Стояла і плакала, поки хтось на вулиці не обійняв і пригостив теплим чаєм. У мене немає дому, але є мої люди. І є серце, в моєму Маріуполі»

13 лютого 2025 року

«Бачила своїх діточок, мабуть, востаннє. Довго вони не могли наважитися, але виїхали. Вивезли їх хороші люди — дай їм Боже усього. Лишнього не казатиму. Скажу одне — дуже страшно обіймати рідних і розуміти, що, ймовірно, це востаннє в житті. Я вже пожила і внуків побачила. Вони раніше поїхали за кордон вчитися, а діти тут біля мене були. Кожен другий день приїжджали — їжу привозили, ліки.

Дочка з зятем — він мені, як син… Дожала я їх, їм ще жити і жити. Обіймала і казала: “Все добре буде, побачимся скоро. Я тут справлюсь, мені на своїй землі доживати — а там і ви повернетесь”. Але ж розумію, що і себе обманюю, і їх»

Машина пропаганди

Найбільшу увагу в окупації росіяни зосередили на дітях. Їх змушують малювати малюнки для російських солдатів, у деяких школах заняття починаються з виконання гімну РФ, підручники переписуються, а портрети Путіна на обкладинках щоденників вже стали дрібницею. Створюють військові класи, де дітей навчають поводитися зі зброєю, змушують носити уніформу. Крім того, існує купа пропагандистських організацій: «Молодая гвардия», «Юнармія» тощо.

Ще активніше, за словами Мавки, окупанти взялися за підлітків 16-18 років. Їх намагаються завербувати через тренінги для тіктокерів. Обіцяють зробити успішними журналістами. Кажуть, що вони зможуть поїхати в Москву й стати суперзірками, але насправді з них виховують молодих пропагандистів.

«Вже є підлітки, які знімають свої блоги про те, який нібито прекрасний став Маріуполь. Фактично це курс молодого пропагандиста, тільки поданий під сучасним, привабливим соусом. На це вони не шкодують ані грошей, ані зусиль», — каже жінка.

Дедалі більше людей виїжджають з окупації. Адже коли чують про те, що може щось змінитись у гірший бік із приходом Трампа, стає лячно. Але все одно є багато тих, хто немає можливості виїхати через різні причини.

«Це як американські гірки. Коли щось дуже добре трапляється, ти прямо бачиш, як у всіх настрій підіймається. Наприклад, пам’ятаю, коли Херсон звільнили. В цей день у нас було більше сотні нових заявок приєднатися до руху. Бо такі новини дійсно надихають. А коли трапляється щось погане, люди навпаки зневірюються і спротив трохи просідає», — каже Мавка.

Тому, крім безпекового аспекту, найскладніше в їхній роботі — підтримка морального духу людей. Адже на тлі новин багато хто втрачає надію. Це складно, бо треба тримати всіх на плаву і не давати опускати руки.

«Наша робота — це і про постійне спілкування з кожною мавкою. Ми багато говоримо, вони можуть писати свої переживання, хвилювання, просити поради. Тобто ти їх ніколи не бачив, але кожна, як рідна. І тому до кожної підхід теж різний. Комусь треба почути про хороші новини, комусь — підбурити до якихось дій, мотивувати», — ділиться співзасновниця «Злої мавки».

До того ж росіяни не втрачають нагоди дискредитувати рух опору. По-перше, вони створюють фейкові сторінки «Мавки», щоб люди плутали їх зі справжніми й писали не їм, а окупантам. Таким чином вони намагаються викрити спротив.

Подібне сталося перед Новим роком. Росіяни запустили масову розсилку по Україні, зокрема на неокуповані території — надіслали тисячі повідомлень у Viber, WhatsApp, на електронні пошти. Усе нібито від мавок, але в тексті було написано, що вони закликають всіх жінок України доєднуватися до ЗСУ. Мовляв, час прийшов, мобілізація жінок все одно буде, тому треба йти вже зараз.

«Нам почали писати люди: “Що ви робите? Що відбувається?” Але це, звісно, були не ми. Це була одна з наймасштабніших спроб дискредитації. На щастя, більшість людей не повірили. А потім російські пропагандисти ще й підхопили це, поширюючи фейки, що от “дивіться, ваші мавки вже самі вас у ЗСУ кличуть”», — розповідає жінка.

Підтримка світу

Мавкам постійно пишуть з усіх куточків світу. Коли є можливість, жінки анонімно спілкуються з українськими та іноземними журналістами — намагаються розповідати, що насправді відбувається в окупації. Після всіх цих статей люди побачили, як мавки малюють їхній символ на зап’ясті, і почали робити такі ж фото в Мелітополі та Криму.

А згодом люди з усього світу почали надсилати їм подібні фотографії зі словами підтримки — навіть жінки-полярниці з української антарктичної станції. А нещодавно, коли в Сирії скинули їхнього диктатора, мавки отримали й звідти фотографії та добрі слова. І вони продовжують надходити щодня — з Європи, Азії, Лівану, звідусіль.

«Це дуже підіймає дух дівчат. Плюс багато людей просто пишуть, що десь дізналися про нас і питають, як допомогти. Звісно, вистачає й хейтерів, які поливають брудом зі словами: “Всі, хто залишились в окупації — зрадники”. Але потім — отримуєш такі свідчення колосальної підтримки світу і це додає сил», — ділиться Мавка.

У кожної учасниці руху є особиста історія, яка змусила доєднатись до спротиву. Співзасновниця розповідає, що її особливо вражають дівчата, які зараз попри всі обставини вчать українську мову. Наприклад, у Криму є кілька жінок, які вирішили самостійно її опановувати крок за кроком. «Одна з них щодня читає Кобзаря. Я розумію, як це звучить, але це не жарт. Вона справді читає його щодня, щоб вдосконалити свою українську», — каже Мавка.

Є й інші випадки. Наприклад, жінка, у якої чоловіка арештували лише за те, що він був в АТО. Вона не знала, де він, не мала жодної інформації. Але вирішила не здаватися й приєдналася до спротиву. Коли її запитали, чи вона впевнена у своєму рішенні, вона лише відповіла: «Так, це вже особисте» .

Співзасновниці руху зізнаються, що й самі не до кінця усвідомлюють його масштаби.

«Людям в окупації я б побажала не здаватися і не піддаватися впливу росіян. Якщо є можливість виїхати — виїжджати. Якщо ні — триматися. І тут кожен може бути корисним. Я впевнена, що головне — підтримувати одне одного. Разом буде легше. Хоча це стосується не лише людей в окупації. Словом, менше срачів — більше діла», — підсумовує Мавка.

І, схоже, діло буде: «Я сподіваюся, що коли все це закінчиться, жінки самі зможуть відкрито розповісти про свої вчинки. Світ повинен про них дізнатися. Про те, що вони робили й продовжують робити. Ми ще здивуємося. Повірте мені».