Рейган також не питав

Хочеться поговорити про американські тарифи, але не з того банального аспекту, до якого всі звикли. Мовляв, от підвищили, от посварилися, от поторгувалися. Ні, тут дещо глибше.

Справа не в самих тарифах. Мені чомусь помітно, як вони ламають старі правила гри і вже прямо натякають на новий світовий порядок. Це не ситуативна штовханина на базарі, а цілий структурний поворот. Епохальний, якщо хочете.

«Епохальний» — це, взагалі-то, не завжди про комфорт. Із досвіду, епохальні речі хотілося б розглядати з певної відстані. Через бінокль, а ще краще через телескоп. От тільки тому ці речі й епохальні, що такої відстані для нас не існує.

Штати явно не в настрої гратися в чемність. Тепер усе буде по-іншому — така логіка моменту. І це не просто слова: історія вже підкидає нам паралелі. Згадайте епоху Рейгана, якого ми всі так любимо. Будьмо чесні: тоді ніхто не розсилав запрошень на «веселе перезавантаження». Людей теж ставили перед фактом. Привіт-салют, хто не в курсі — ось так тепер живемо, звикайте.

Тоді кейнсіанство з державним регулюванням і соціальними «подушками» втомилось. Його відправили в хоспіс. А на сцену вийшов уже звичний неолібералізм — ось вам приватизація, дерегуляція, «ринок усе порішає».

США тоді не коїли злочин. Вони вирішили перекроїти себе. Подумали, що досить бути індустріальним монстром, який клепає танки й холодильники. Пора ставати фінансовим мозком світу. Виробництво? Хай собі їде кудись у Азію чи Мексику — головне, щоб долар був у порядку. І так, на той момент це був поворот глобального масштабу.

От тільки решту світу про це не попередили окремим листом чи хоча б СМСкою. Перше забули написати, другого ще не існувало. От засранці, га? Як так можна? Ай-яй-яй, поганий Рейган! Жартую.

Ну так уже працюють американці, коли назріває велика сутичка (якої може й не бути). Тоді нависав СРСР. Тож Японії, Західній Європі й іншим країнам просто кинули: «Хочете продавати у нас свої "тойоти" й сири? Без питань. Тоді купуйте наш борг, відкривайте нам свої ринки і давайте якось дружити з доларом». Жорстко? Безперечно. Неприємно? Та ще й як. Просто у нас це пройшло повз увагу. Територія СРСР була зайнята чергами за хлібом, дефіцитом усього та світлим майбутнім.

Може, саме тому наших так паяє зараз. Коли свій розворот робив Рейган, у нас була певна психологічна подушка безпеки. Що б там не коїлось за кордоном, у СРСР завжди було гірше. Але саме так, через американський удар, народився глобалізм 1990-х. Pax Americana, що накачала м’язи й прийняла солідну дозу стероїдів.

А тепер — бац! — і ось, маєте різкий розворот у зворотний бік. Стара модель давно почала кашляти й чхати. Борги зростають. Виробництво десь у Китаї, і валити звідти бізнес до особливого запрошення чомусь не побажав. Ефективність обертається залежністю від чужих заводів на чужій території з чужими правителями.

Штати немов кажуть: «Глобалізація? Дякуємо, ми наїлись». Вони переходять до економічного націоналізму, згортаючи той самий глобальний ринок, який самі ж колись і розкрутили.

Тепер чесна торгівля, але за їхніми новими (чесними) правилами. Чесність визначають саме вони. Кому не подобається — ось вагон нових тарифів, чудові санкції, а також гостинний експортний контроль.

Можна казати, що це дуже погано та нікому не сподобається. Всі як візьмуть, та як підуть до Китая на колінце! От тільки майже 50 країн про це чомусь не в курсі. Від дрібного В’єтнаму до Японії, від Бразилії до окремих країн Євросоюзу — чомусь усі шикуються в чергу. Хочуть поговорити з американцями про двосторонні угоди. І наче нічого страшного. Пульс у порядку.

Скажете, їх ламають через коліно? Авжеж, ламають. Так, як уже ламали колись — у 1980-х, коли світ аналогічно примусили грати за американськими нотами. Почитайте тогочасну пресу. М’яко кажучи, далеко не всім ідея Рейгана сподобалась. Просто з причини змін.

Неолібералізм утомився не лише економічно. Технологічно він не встигає за новими викликами, політично — розсипається під тиском популізму, а морально — набрид своєю мантрою про «невидиму руку ринку». Ці підходи вже хакнули всі охочі, на жаль. Хоча мені теж подобалося жити в тому світі.

Тепер наш світ перешивають прямо на ходу. І без будь-якої анестезії. Тарифи тут — не податки на імпорт, а важіль для форматування ринку. США примушують сідати за стіл переговорів і переписувати правила. ЄС з його бюрократичними танцями, Японія з її автопромом, Південна Корея з кей-попом (жарт), Бразилія з кавою, Індія із софтом — хто завгодно та з чим завгодно.

Так, Штати вибивають собі бонуси: контроль ланцюжків поставок, локалізацію виробництва на своїй території, доступ до даних. А ви б на їхньому місці не вибивали? Я не вірю в альтруїзм як основу політики. Тим паче, нова архітектура торгівлі — це вже не про ефективність, суть якої насправді полягає в дешевих шкарпетках із Китаю. Це про геополітичну лояльність. Хочеш бути в клубі? Доведеш, що ти «свій».

Нам це, звісно, незручно. Попередній розворот ми пропустили, як уже писав вище. Були надто зайняті дайвінгом у дупі світлого майбутнього СРСР. А цей застали в першому ряді — місця в партері, тільки попкорн не видають. На відміну від попередніх стрибків, багато чого помітно в деталях. Мені теж не все подобається, повірте. Але я не про тарифи як такі — вони лише верхівка айсберга. Я про підхід.

Як на мене, краще б Штати спочатку запропонували щось по-доброму хоч європейцям. Наприклад, спільний план чи поступовий перехід. А потім уже гатили тарифами по незгодних. Але ні. Вийшло навпаки: спочатку тримай плюху по голові, а потім — «Сідай, поговоримо». Хоча деяких європейців і треба було тріснути так. Утім, тріснули всіх.

Лише б воно ще запрацювало без великих тріщин і не розвалило те, що ще тримається. Бо розвалювати треба те, що вже й так ледве стоїть.

А коли пан Маск, гарної фізичної форми його матусі, говорить про зону вільної торгівлі між США і Євросоюзом — це не повернення до старого звичного світу. Радше це про ту саму, оновлену «зону для обраних» — такий собі периметр, де круті товари, мікрочипи, дані й капітали гуляють без обмежень. Решта світу постоїть за парканом. Як захоче, нехай виконує певні умови й теж приєднується, але вже не за гарненькі очі чи закриту АЕС. Це не про відкритість. Це про клуб для перевірених — уже із жорстким фейс-контролем.

Штати зараз ріжуться у цю гру не тільки із Європою, а й із країнами БРІКС. Тарифи — як кастет, зняти їх — морквина. Бо коли говориш без кастета, тебе чомусь інколи не розуміють. Кивають про вічну дружбу, а самі біжать до Китаю та Росії під крило. Ні, шановні, вечірка свінгерів за іншою адресою, вас обманули.

Штатам багато чого набридло. Можна довго сперечатись, хто перший і хто більш винний — факт у тому, що Вашингтон більше не планує бути «добрим дядьком», який усіх годує.

Китай у відповідь може клепати власні зони вільної торгівлі. Та на здоров’я! І ще нехай вкладеться у власний SWIFT, нехай розкручує торгівлю в юанях. Ну як хоче, то хто йому заборонить? Нехай собі бігає — давно ж погрожував, то тепер попітніє.

Світ усе одно неминуче розпадається на блоки, де кожен має власний кодекс правил. І ми це не зупинимо, навіть якщо дуже захочемо.

Як і у 1980-х, так і зараз, економічна політика — не просто про гроші, а про перезаснування світу. Тоді він пішов під фінансове домінування Штатів. Уолл-стріт означав більше за деякі уряди на інших континентах. У 2020-х орієнтир став іншим. На першому плані не біржа, а контроль над ресурсами, технологіями. Лояльність.

Мета доволі проста. Хто не з нами, той проти нас — тобто без наших технологій, валюти, безпеки. От і вся математика. Те, що нам це не до вподоби, вже всі почули. А тепер гайда адаптуватись до того, що не до вподоби.

Так, не подобається. Та чи можемо ми на це вплинути? Чи могли вплинути на будь-які рішення США так, наче Конгрес і Сенат до нас радитись ходять? Відповідь ви вже знаєте. Тож доведеться зібратись. Зустрічати американський розворот, якимось чином знову опинившись на боці комуністів, мені не дуже хочеться. Кажуть, погана прикмета.