"Український Мікеланджело": як доля рятувала видатного митця Івана Кавалерідзе

У всьому світі відоме ім’я Івана Кавалерідзе (1887—1978), який прожив довге, насичене карколомними злетами і падіннями життя. Його біографія – це літопис нашої землі: від часів царизму, а саме від правління Олександра III до передостанніх конвульсій брежнєвського "застою" в Радянському Союзі.

"Українець з ложкою грузинської крові"

Настільки багатогранного таланту на нашій землі годі й шукати. Скульптор і художник кіно, кінорежисер і сценарист, драматург і мистецтвознавець… Режисер дев’яти повнометражних і одного короткометражного фільмів, художник-постановник 13 кінокартин (він по праву вважається основоположником українського історичного кіно й втілення оперного мистецтва в кіно), єдиний український скульптор, столітній ювілей якого у 1987 році відзначався на рівні ЮНЕСКО.

Представник українського авангарду в монументальній і станковій скульптурі, який поєднував прагнення зберігати національні сюжети з поетикою романтизму та наслідуванням традицій народного мистецтва, — вельми широкий діапазон творчості митця й сьогодні вражає сучасників. І все це про Івана Кавалерідзе, автора безсмертних пам’ятників: княгині Ользі, святому апостолу Андрію та слов’янським просвітителям Кирилу та Мефодію в Києві на Михайлівській площі (разом зі скульптором Петром Сниткіним та архітектором Валеріяном Риковим, 1911 рік; зруйнований більшовиками в 1919 році, відновлений в 1996 році), а також Тарасові Шевченку в Сумах, Ромнах та Полтаві; відзначимо ще два пам’ятники Григорію Сковороді – на Подолі в Києві та у Лохвиці, гетьману України Богдану Хмельницькому в Чернігові (в співавторстві з Галиною Петрашевич) та Кобеляках.

Іван Кавалерідзе є автором цілої серії меморіальних дощок у Києві, й серед них Григорію Сковороді, художнику Михайлу Врубелю, оперному і камерному співаку Борису Гмирі, акторці і педагогу Любові Гаккебуш…

Народився Іван Петрович Кавалерідзе на Роменщині, на хуторі Ладанському в родині солдата Петра Кавалерідзе, нащадка давнього грузинського княжого роду та селянки Килини Кухаренко. Надалі він називав себе "українцем з ложкою грузинської крові".

Хлопчик з дитинства захоплювався ліпленням фігурок з глини. Його дядько, відомий художник і археолог, нащадок старшинсько-козацького роду грецького походження Сергій Мазаракі, друг українського підприємця та благодійника Олександра Терещенка відправив Івана до Києва вчитися у престижній приватній гімназії Готліба Валькера. Далі було навчання в Київському художньому училищі та Санкт-Петербурзькій академії мистецтв і дуже плідне відрядження до Парижа, де Іван Кавалерідзе вдосконалював майстерність під проводом двох грандів світового скульптурного мистецтва – Наума Аронсона та Огюста Родена.

Повернення до Російської імперії стало тріумфальним – перемога в конкурсі на кращий пам’ятник княгині Ользі, апостолу Андрію і просвітителям Кирилу і Мефодію.

З 1911 року – перше "побачення" з новим мистецтвом кіно – праця художником-декоратором у знімальних групах режисерів Якова Протазанова та Володимира Гардіна. У лютому 1915 року під час Першої світової війни Іван Кавалерідзе був мобілізований до лав російської армії. У 1918 році повернувся на батьківщину, мешкав у Ромнах, Сумах і Харкові, де створює кілька пам’ятників Тарасові Шевченку, Григорію Сковороді, революціонеру Артему (в Бахмуті)…

Після цього знову митець повертається до кіномистецтва. Він працює на київській кінофабриці, стає режисером низки фільмів, серед яких "Злива", "Перекоп", "Штурмові ночі", "Коліївщина", "Прометей" (за мотивами поеми Тараса Шевченка "Кавказ"). Остання картина, яка побачила світ у 1935 році, викликала гнів партійного керівництва і була піддана за вказівкою самого тирана Йосифа Сталіна нищівній критиці в газеті "Правда"; автором статті "Грубая схема вместо исторической правды" був відомий публіцист Михайло Кольцов. Фільм майже відразу заборонили через його антиімперську сутність. Комуністична влада побачила в ньому алюзію на жахи сьогодення в терористичній державі. Особливо Сталіну не сподобався епізод, коли горці йдуть в атаку на російських загарбників, і після неї бурхливою рікою пливуть офіцерські та солдатські кашкети.

Іванові Кавалерідзе вдалося під час Великого терору 1937—1938 років в Радянському Союзі пройти "серед крапель дощу" й навіть створити дві кіноопери "Наталка Полтавка" та "Запорожець за Дунаєм".Про наступний, пов’язаний з війною період життя і творчості митця доволі мало інформації, навіть в енциклопедіях є 1—2 речення.

Як маленька замітка в енциклопедії врятувала життя

І от наприкінці травня 1941 року нарешті митцю дозволили розпочати зйомки історичного фільму "Пісня про Довбуша" (сценарій Любомира Дмитерка). Велика кіногрупа з 50 осіб приїхала в село Жаб’є (сучасна Верховина на самому півдні Івано-Франківщини). Це велике село знаходиться поблизу кордону з Угорщиною та Румунією – союзниками нацистської Німеччини. Через стримане відношення гуцулів, які не бажали записуватися в масовку, та погані погодні умови – дощі, поривчастий вітер – до 22 червня вдалося записати незначну частину фільму. Вранці розпочалася німецько-радянська війна…

Військовозобов’язаних відправили до військкомату, 27 осіб на вантажних автомобілях разом із реквізитом поїхали через Львів, Дубно, Рівне, Житомир до Києва. Проте німці стрімко рухалися на схід. Іван Кавалерідзе писав (спогади опубліковані лише в 1988 році): "Ми їхали мимо руїн, розбитих машин, покинутих гармат, танків, мотоциклів… і трупів, трупів!!!" Несподівано кіногрупу заскочили німецькі мотоциклісти, які супроводжували танк. Перша зустріч з окупантами завершилася тим, що вони реквізували майно й машини, проте людей відпустили, бо в них не було зброї. "Пройшли дванадцять кілометрів. Лишилося менше сорока до Рівного. А там Новоград-Волинський, Житомир". Під час чергової перевірки документів нацисти вирішили відправити всю групу до комендатури в Дубно. Іван Кавалерідзе продовжував: "Діловод коменданта довго вивчає наші документи. Коли доходить черга до мого посвідчення, приносить звідкись товсту енциклопедію, видану чи то в Мюнхені, чи то у Львові, починає перегортати. Маленька замітка в енциклопедії про Кавалерідзе — скульптора і кінорежисера — врятувала всім нам життя".

Іван Петрович повертається в окуповану столицю України, переповнену сотнями тисяч полонених червоноармійців (яких ще часто відпускали) після жахливого розгрому Південно-Західного фронту.Він працював недовгий час головою Комітету у справах мистецтв Київської міської управи, де постійно спілкувався і дружив з поетом Олегом Ольжичем, письменником Уласом Самчуком та його другою дружиною Тетяною Праховою (яка була монтажером на кіностудії), поетесою Оленою Телігою. Ольжич буде закатований нацистами в концтаборі Заксенхаузен, "остання адреса" Олени Теліги – київський Бабин Яр.

На своїй посаді Кавалерідзе допомагав бідним і нужденним митцям, які залишилися в місті, відправляв єврейських дітей до найближчих сіл, де вони отримали притулок, врятував з Сирецького концтабору кінооператора Володимира Войтенка, який уже після війни знімав знаменитий фільм "В бій ідуть лише "старики". Разом із викладачами Художнього інституту Іван Кавалерідзе рятував народні цінності, які "зберігалися між фальшивими стінами залів і аудиторій"; також митець готував фіктивні довідки, які допомагали молоді ховатися від відправки до нацистської Німеччини.

Іван Кавалерідзе відмовлявся від офіційних замовлень. Відомий російський, а після революції німецький кінопідприємець Пауль Тіман, з яким він плідно співпрацював в 1911—1914 роках на кіностудіях, запропонував поставити два фільми – "Тарас Бульба" та "Бахчисарайський фонтан". Проте отримав відмову. Коли вже стало ясно, що німці розпочнуть евакуацію з Києва, Улас Самчук наприкінці жовтня 1943 року просив Івана Кавалерідзе також евакуюватися. Але він сказав про "бажання залишитись у Києві, що б не сталося. — Тут пройшло моє життя, я тут творив певні вартості, це все, з чим я зрісся душею, і я не можу цього лишити будь-що-будь" (Улас Самчук, "На коні вороному. Спомини і враження").

6 листопада 1943 року до Києва увірвалися радянські війська. Роботи на кіностудії не було, постановки здійснювали лише колишні фронтовики. Перебування в окупації майже прирівнювалося до злочину. Іван Кавалерідзе працював в Академії архітектури, готуючи проєкти з відновлення міста, зруйнованого війною.

Під наглядом КГБ

Тільки наприкінці 1950-х років митець отримав можливість працювати в кіно. В 1959 році він став режисером стрічки "Григорій Сковорода", а в 1961-му – "Повія" за твором Панаса Мирного, де головну роль Христини зіграла харків’янка Людмила Гурченко…

Далі була неприємна історія з лідером СРСР Микитою Хрущовим, який назвав пам’ятник Артему в Артемівську (Бахмуті), автором якого був Іван Кавалерідзе, "потворним і жахливим чудовиськом". Також Хрущов виступаючи на радіо 8 березня 1964 року, сказав, що Кавалерідзе в окупації вів себе неналежним чином. У відповідь він написав листа на ім’я всемогутнього першого секретаря ЦК КПРС: "… своей вины не чувствую. Не сотрудничал с немцами, не выдавал им наших людей, не грабил чужие квартиры"… Відповіді на офіційному рівні не було, якийсь чиновник міськради повідомив лише, що сталася помилка через те, що Спілка художників погано підготувала матеріал…

Всі післявоєнні роки Іван Кавалерідзе знаходився під пильним доглядом КДБ СРСР. Голова української філії спецслужби Віталій Федорчук писав у доповідній записці першому секретарю ЦК української компартії Володимиру Щербицькому в березні 1973 року про "антирадянські націоналістичні настрої" Івана Кавалерідзе, який "у квітні 1967 року підписав лист на адресу Політбюро ЦК КПРС, в якому автори намагалися довести наявність русифікації України". Окрім Кавалерідзе, його підписали Тарас Франко, кандидат філологічних наук; Лев Ревуцький, композитор; Євген Кротевич, письменник; Борис Антоненко-Давидович, прозаїк; Карпо Трохименко, художник". Цього листа з оригінальними підписами намагалася вивезти 23 липня 1969 року через митницю на радянсько-румунському кордоні громадянка Канади, туристка, українка за походженням Христина Стиранка. Першим у листі стояв підпис саме Івана Кавалерідзе.

Автори листа наголошували: "У містах нашої республіки українська мова невпинно витісняється російською – в державних закладах, на підприємствах, видавництвах науково-технічної літератури, кіно, на радіо і телебаченні, в дитячих садках і школах, професійно-технічних училищах, в спеціальних вищих і середніх навчальних закладах". Підписанти наводили конкретні дані, що підтверджували русифікацію: "…навіть у столиці України Києві , в 1965—1966 учбовому році з 207 загальноосвітніх шкіл українських було всього 57 (і 50 з них т.зв. змішані, тобто такі, що мають паралельні класи з українською і російською мовою навчання), а російських – 150 (з низ тільки одна "змішана"). Із загальної кількості учнів 166411 в російських школах вчаться 128112, тобто 77%, тоді як в українських – усього 38299, тобто 23%; при цьому значна частина з цих 23% вчилася в паралельних російських класах. Ще більш красномовний показник і в інших промислових містах УРСР – наприклад, у Донецьку на сьогодні залишалася всього одна українська школа".

Лист було зареєстровано в КДБ УРСР влітку 1969 року, і лише 23 березня 1973 року у Загальному відділі ЦК КП України. Розсекречено справу лише 23 грудня 2009 року.

Наприкінці життя Іван Кавалерідзе більше працював у драматургії. Шедеврами стали його п’єси "Вотанів меч" (ідея втілення в кінематографі була відкинута цензорами з ідеологічних причин), "Перекоп", "Перша борозна", які увійшли у репертуар кількох українських театрів.

Помер митець 3 грудня 1978 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі. Для популяризації його імені багато зробили кінознавиця Нонна Капельгородська, небога другої дружини Івана Кавалерідзе – Надії Капельгородської, та директор музею-майстерні І. П.Кавалерідзе Олександр Юнін. Широка біографія Івана Петровича Кавалерідзе чекає на свого вдумливого дослідника.