Як наука може стати "фактором стримування" не слабшим за зброю

Країни, які постійно знаходяться під впливом геополітичних викликів, дуже уважно ставляться до розвитку свого наукового потенціалу. За майстерної державної політики наука перетворюється на інструмент стримування супротивника, не менш потужний, аніж конвенційна або навіть ядерна зброя.

Ось так виглядає стратегічне бачення науки у національній безпеці країн, які мають за різних причин відповідні геополітичні, безпекові виклики протягом останніх декількох декад. Звернемо увагу на кількість учених-дослідників у розрахунку на 1 мільйон населення країни, що є похідним від державної політики національної безпеки та бачення державою ролі науки.

Стратегічному баченню Уряду Південної Кореї можна лише позаздрити, адже країна спромоглася значно збільшити представництво вчених-дослідників серед загалу населення і за цим показником зараз у декілька разів випереджає представника Східного флангу НАТО – Польщу, більш ніж у 10 разів – постійно підсанкційний Іран, і майже у 20 разів!!! Україну – багаторічну буферну зону геополітики.

Вартим уваги є і той факт, що Україна є єдиною з наведених чотирьох країн світу, яка демонструє з часів набуття незалежності негативну динаміку цього показника. І це все на фоні значного зменшення чисельності населення країни!

Зверніть увагу на Іран – геополітичний тиск на країну починаючи з 2000 років видав на-гора відповідну реакцію уряду країни – зростання наукомісткості за часткою науково-дослідних працівників серед загалу населення країни.

Це дуже контрастує з Україною, де навіть 2014 рік з його очевидними викликами у вигляді гібридної агресії Росії не зламав негативну динаміку щодо людського капіталу науки! Або представники влади країни не розуміли безпекових викликів України, або не розуміли ролі науки у національній безпеці. Або не розуміли ані першого, ані другого загалом.

Аналіз фінансування наукових досліджень державою, через що відбувається якісне використання людського капіталу, його розвиток, виявить аналогічну проблему – якщо в країнах Європи державні видатки на науку складають близько 270 євро на одного мешканця, то в Україні – лише близько 10 євро!

У Південній Кореї цей показник перевищує 320 євро, тобто у 32 рази більше, ніж в Україні, водночас ВВП в Україні на одного мешканця менше, ніж у Кореї не у 32, а у 6 разів, що свідчить про очевидне недофінансування науки державою.

Тобто наукоємність ВВП України на одного мешканця країни у 6 разів менша, ніж у Південній Кореї! З огляду ще й на частку вчених-дослідників серед загалу населення, яка майже у 20 разів менша, ніж у Південній Кореї, це про національну безпеку країни?

Країни з постійними і складними геополітичними викликами намагаються розвиватися за рахунок науки, це стосується як примноження наукового капіталу, так і підвищення наукоємності ВВП, тобто зростання видатків на науку як відсоток ВВП.

Звернемо увагу на Ізраїль та Південну Корею – протягом останніх майже 30 років обидві країни збільшили наукоємність ВВП більше, ніж удвічі, тобто до 5% та 5,5% відповідно.

Польща та Іран зараз мають наукоємність ВВП, яка перевищує показник кінця 90-х – початку 2000-х років, а останні 20 і 10 років відповідно зростання наукоємності ВВП у цих двох країнах набуло сталої тенденції.

Що маємо ми, Україна? Також сталу тенденцію, але зворотну – починаючи з 2004 року відстежується денаукомізація нашої економіки, тобто видатки на науку як відсоток ВВП зменшуються. Дивним є саме тривалість цього тренду – понад 20 років.

Це і є стратегія економічного розвитку країни, тобто з роллю науки, що зникає?

Хто з причетних до управління державою за останні 20 років на різних рівнях може довести ефективність стратегії "денаукомізації" економіки країни, якщо ж це не можливо, то тоді пояснити мету такої "передової" стратегії?

Колеги з Ізраїлю, Південної Кореї, Польщі й Ірану вірогідно щось не розуміють, якщо вперто йдуть іншим шляхом.