На Сумщині 49 сіл залишились без людей: яка причина та що там відбувається

Близько 50 тисяч жителів прикордоння Сумщини вже евакуйовані.

Півсотні сіл повністю залишили цивільні через посилення обстрілів з боку Росії.

Однак ще тисячі сумчан потребують евакуації.

Найскладніше вивозити малорухомих, літніх і людей з інвалідністю.

Про це йдеться у матеріалі кореспондентки ТСН Ірини Маркевич.

Люди трактором евакуйовувались із села, коли росіяни їх обстріляли.

Транзитний центр у Сумах — місце, куди приїжджають люди з прикордонних з Росією громад.

Там, де вже неможливо жити.

Володимир — з села Біловоди.

На його очах за кілька годин росіяни зруйнували його хату — спочатку артилерією, потім КАБом.

Володимир пересувається на протезах.

Разом з односельцями і родичкою намагалися виїхати з порожнього села на тракторі: пожитки завантажили у причеп і вирушили ґрунтовою дорогою.

Росіяни спеціально полювали за цивільними.

В трактор влучили два дрони.

«Доїхали до села — два «прильоти» з дронів.

Трактор розбило, ми живі», — згадує чоловік.

Вони переховувалися у лісовій посадці.

Зв’язку не було.

Те, що їх побачив евакуаційний екіпаж поліції, можна вважати дивом.

На Сумщині 49 сіл — без цивільних.

Нині на Сумщині евакуюють людей з 4 районів — Шосткинського, Конотопського, Охтирського і Сумського.

Загалом це маже 200 населених пунктів.

«49 населених пунктів, де взагалі немає жодної цивільної людини.

Вони передані під управління Збройних сил України», — каже голова Сумської ОВА Володимир Артюх.

Але ще кілька десятків тисяч залишаються у небезпеці.

Момент евакуації люди відкладають до останнього.

А як посилюються обстріли — наражають на небезпеку себе і евакуаційні патрулі.

Транзитний центр.

Яна, мама трьох дітей, теж сиділа до останнього.

Її 4-річні Діана і Ліза в транзитному центрі щойно побачили іграшки, не можуть відірватися від дитячої кімнати.

Бо у своєму домі днями сиділи у підвалі.

І там страшно, і виїздити в невідомість — страшно, каже Яна.

Бо незрозуміло, що далі робити, де знайти житло.

У транзитному центрі люди мають перебувати 3 дні.

Але через те, що знайти житло усім швидко не вдається, люди затримуються, а нових прибуває дедалі більше через посилення обстрілів прикордоння Сумщини.

Куди евакуйовують людей.

Найскладніше — знайти житло для лежачих, одиноких, людей похилого віку.

Саме таких з транзитного центру сьогодні забирають волонтери.

Евакуація однією лежачої людини може коштувати кілька десятків тисяч гривень, але найголовніше — знайти прихисток з доглядом.

Сумчан з Миропілля, Краснопілля Хотинської громади привезли до геріатричного пансіонату на Київщині.

Літні люди, що місяцями жили у пеклі, першу ніч ночували у тиші.

Пан Анатолій тримався за свій дім, в який вклали чимало зусиль.

Він весь час перераховує кількість майна — прибудови, зроблені власними руками, телевізори в кімнатах, сучасна пралка, відремонтована котельня.

А тепер у свої 78 років став безхатьком.

У нього ще більше загострилося тремтіння рук і ніг.

Єдине, що зараз хочеться — зігрітися і виспатися.

Люди тут можуть залишатися скільки потрібно.

Однак волонтери можуть організувати виїзд і за кордон.

«Наразі приймає Норвегія, Данія, транзит через Польщу», — каже Дмитро Максимович, директор благодійного фонду Barrier-Free Foundation.

Пан Василь і пані Людмила не хочуть за кордон.

Єдине, що їм зараз потрібно — бути разом.

Вони з Миропілля — від селища нічого не залишилося.

Все лежить в руїнах.

Їх вивозили поодинці.

Пані Людмила загубила телефон і зв’язок перервався.

Пан Василь вважав, що її ніколи вже більше не побачить.

За кілька днів пара зустрілася в евакуаційному автобусі і тепер весь час тримаються одне за одного.

Вони нічого не вивезли зі свого дому, навіть одягу не вистачає.

Але він взяв паперові роздруківки старих фотографій своїх близьких і батьківського дому, якого більше немає.

Пан Василь бачив, як його знищили росіяни.

Він ще кілька разів гладить аркуш, на якому залишився його дім, а потім просить прибрати його з очей, щоб заспокоїтися.

Йому 84, а їй 83.

Вони народилися під час Другої світової.

Разом вже пів століття.

Він її цілує і вкотре повторює, що нічого не має значення — головне, що його Люся поруч.