Росіяни знову і знову обирають замість свободи рабство. Свобода — для України

Цього тижня виголосив на запрошення Фонду Фрідріха Науманна ХІХ Берлінську промову про свободу. Це традиційний для Берліна захід, який відбувається біля Бранденбурзьких воріт. Раніше в різні роки промовцями були, наприклад, премʼєри Естонії Кая Каллас, Нідерландів Марк Рютте, британський історик Тімоті Ґартон Еш чи колишній Федеральний президент Німеччини Йоахім Ґаук. Вперше – українець. Аудиторія — десь 500 гостей, трансляція в інтернеті.

Переклад всієї промови у цьому матеріалі.

ХІХ Берлінська промова про свободу. Берлін, 10 квітня 2025 року.

Шановний професоре Паке. Шановні пані та панове.

Що таке свобода?

Спитаєте в Бонні – ймовірно, почуєте про першого канцлера Федеративної Республіки Німеччина Конрада Аденауера та про сформульоване ним "доленосне питання", що постало перед Німеччиною після Другої світової війни. Питання вибору між свободою та рабством.

Як спитаєте в Лейпцизі – почуєте зовсім іншу історію. Про Мирну революцію в НДР і про те, як саме в Лейпцизі розпочалося падіння Берлінського муру.

Француз скаже Вам, що свобода – це французький винахід. Як і все найкраще в цьому світі.

Росіянин питання, певно, не зрозуміє. Проте неодмінно захоче Вас "звільнити". Як виглядає "російське звільнення", ми всі побачили в Бучі та Маріуполі.

Проте ви запитали українця. І попри те, що я за це щиро вдячний, завдання ви мені поставили, пані та панове, до біса складне. Мені особисто та мені як послу України. Адже собі я винен чесну відповідь, а моїй мужній країні та гордому народові – гідну.

То що ж таке свобода?

Відповідь залежить від того, хто відповідає. А ще від того, коли та де відповідає. Ще кілька років тому у ніч з суботи на неділю відповідь в берлінському Берґгайні могла б легко збігтися з відповіддю в одному з нічних клубів Києва. Сьогодні ж у Києві вночі нікого не спитаєш. Діє комендантська година. Замість техно чутно сирену повітряної тривоги та дзижчання дронів-камікадзе.

Дехто з тих, кого ви б ще чотири роки тому побачили на київському танцполі, сьогодні на "передку". Раніше всю ніч на рейві. Тепер всю ніч на позиції. Заради того, щоб у "Бергґайні" не закінчувались танці. Заради свободи. До самого кінця. Для декого кінець вже стався. Данс макабр російської війни на знищення став їхнім останнім танцем. Вони віддали життя за свободу. За ту свободу, якою самі вже не зможуть скористатися.

Проте, що ж таке ця свобода?

Я згадую великий банер у центрі Києва. Зображення – розірваний ланцюг. Поруч із ним напис: "Freedom is our religion". Цим банером закрили опалений Будинок профспілок на Майдані Незалежності. Будинок згорів наприкінці лютого 2014 року. Під час штурму спецпризначенцями тодішнього можновладця Януковича. Протягом всієї зими тут був Штаб національного спротиву. Штаб революції, що стала відповіддю на насильство та свавілля держави.

Наприкінці листопада 2013 року українські студентки та студенти вийшли на протест проти урядового рішення не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Янукович наслав на демонстрантів своїх спецпризначенців. Близько трьох сотень міліціянтів у повному екіпіруванні взяли близько сотні студенток та студентів в оточення та жорстоко побили їх під покровом ночі.

Офіційним приводом розгону демонстрації назвали встановлення новорічної ялинки.

Близько ста людей молодого віку стояли на Майдані за майбутнє. Наступними днями близько мільйона людей різного віку вийшли на Майдан за гідність. Ми з моєю дружиною Оленою були серед них.

Більшість із цього мільйона, ймовірно, ніколи в житті не бачила конституції Німеччини. Проте всі ми вийшли через власне глибоке переконання, що гідність людини недоторканна. З цих слів починається німецька конституція.

Революція перемогла. І разом із нею перемогла свобода. В підручники історії ці події увійшли як Революція Гідності.

Там, де толерують зневагу до гідності, помирає свобода. Хто посягає на гідність людини, той перетинає межу людяності. Свобода – це захист гідності.

Гасло "Freedom is our religion" я можу собі легко уявити в Берліні. Десь на East Side Gallery. Ще одне графіті на Берлінському мурі. Посвята тим, хто вижив серед "цієї вбивчої любові". І тим, хто не вижив.

Сьогодні в Києві постав новий Мур – просто біля мого рідного Міністерства закордонних справ. Стіна пам’яті полеглих за Україну. Стіна, до якої іноземні делегації покладають квіти. Стіна, що стає все довшою. Стіна, на якій дедалі більше світлин.

Те, що ми у Києві, через 35 років після падіння Берлінського муру, вшановуємо загиблих біля нового муру, означає лише одне: свобода все ж досі не перемогла. Кінець історії не стався. Боротьба за свободу триває.

За свободу, яка неподільна. Бо поділ робить нас слабкими. Бо єдність робить нас сильними. Адже свобода неподільна.

Справжня свобода – це справедлива свобода. "Єдність, право та свобода" потрібні не лише "німецькій Вітчизні", як співається в гімні. Єдність, право та свобода потрібні нам усім.

Але що воно таке насправді – ця свобода?

Тімоті Снайдер починає свою книгу "Про свободу" історією старшої пані – українки Марії з Посад-Покровського. Її село спершу окупували росіяни, а потім звільнили українці. Проте, як пише Снайдер, справжня свобода для Марії настала не з моменту деокупації. Справжню свободу їй принесли добрі вчинки інших людей – тих, хто допоміг їй відновити хату. Тих, завдяки кому в життя 84-річної Марії повернулась гідність.

Не лише відсутність зла, стверджує Снайдер, а й присутність добра – ось що таке свобода.

Я купив цю книгу минулого тижня на київському центральному вокзалі, повертаючись зі службового відрядження. У Києві я був із міністеркою закордонних справ Анналеною Бербок. Як завжди, український нічний потяг прибув з точністю до хвилини. І як завжди, я подумав про "Deutsche Bahn".

Спершу я хотів просто пожартувати, що ніхто у світі не відчуває тієї свободи, що її "Deutsche Bahn" відчуває до власного розкладу. Але потім я згадав книгу Снайдера і подумав: іноді свобода – це прояв добра всупереч присутності зла. Адже насправді вільними є працівниці та працівники "Укрзалізниці". Свою свободу вони стверджують щодня. Вирушаючи й прибуваючи вчасно. Попри повномасштабну війну.

Вони роблять це, бо вони воліють це робити. Замість питати себе "Чи можемо ми?" вони кажуть собі "Ми мусимо".

Свобода – це воля до свободи.

Проте маю зізнатися. Хоч я не лише посол України, але й самопроголошений амбасадор "Укрзалізниці", я не надто люблю нічні поїзди. Мені бракує таланту в них засинати.

Найбільше за все я люблю літати. Навіть ще більше – за штурвалом літака. І якби про свободу запитали мене особисто, я б, певно, говорив про небо. Про українське небо, в якому сьогодні заборонені цивільні польоти, а замість літаків – російські ракети й дрони. І я б поділився своєю вірою в те, що одного дня ми знову полетимо з моїм добрим другом Нікою. І я знову буду його другим пілотом. Після заборони польотів літак Ніки стояв в одеському ангарі. В ангарі його літак знищив російський дрон-камікадзе.

Ви, певно, чули, що ми, українці, збудували найбільший літак у світі. Наш літак звався "Мрія". У лютому 2022 року "Мрія" потрапила в російський приціл однією з перших. Ставши, на жаль, однією з наших перших втрат.

У росіян багато літаків. Росіяни навіть були в космосі. Але, я переконаний, росіяни не вміють ані літати, ані мріяти. Бо в них немає крил. Бо вони не вміють бути вільними.

Відповідаючи на "доленосне питання" Аденауера, росіяни знову і знову свідомо обирають замість свободи рабство.

Це правда, що Путін фальсифікує вибори. Проте лише тому, що він диктатор. Для перемоги на російських виборах Путіну не потрібні фальсифікації.

Що росіяни дійсно вміють добре, так це ненавидіти. Їхня головна мотивація – бажання знищувати.

Звільнені українські військовополонені розповідають, що росіяни називають свої тортури "атракціонами". Як у парку розваг.

Росіяни беруть старі телефонні апарати з великим амперажем. Вони катують, пускаючи струм телефонними дротами. Вони підвішують людей догори ногами на турніках і називають це "велосипедом". Людям на голови натягають сміттєві пакети з хлоркою. Бо людина не має дихати вільно.

Немає потреби говорити росіянам "Don’t look up". Росіяни все одно не знають, що над ними існує небо. В їхній свідомості над ними лише їхній місцевий командир. І десь там зовсім угорі Путін.

Росіяни не мріють. Тому вони не здатні знищити нашу мрію. Тому вони не здатні окупувати наше небо.

Я знову літатиму разом із моїм другом Нікою як другий пілот у вільному українському небі.

Було б, звісно, символічно, якби один із перших польотів у мирному небі України здійснив майбутній канцлер Фрідріх Мерц – як командир екіпажу. Як другий пілот, я можу бути зв’язківцем. Як дипломат, я вже так чи інакше це роблю.

Свобода – це не лише здатність мріяти. Свобода – це насамперед воля втілювати свої мрії в життя.

Проте, можливо, свободу взагалі не описати словами?

От я, наприклад, люблю музику. Музика – це справді та сила, що вивільняє особистість.

Восени 2022 року мене призначили послом у Німеччині. І першим завданням було, відповідно, до Німеччини дістатись. Літаки не літають. Про мою любов до нічних поїздів ви вже знаєте. Вибір був очевидний. Тож удвох із моєю дружиною Оленою ми сіли в автівку.

Вибір музики — одна з небагатьох свобод, що маєш за кермом. Послом призначають не щодня — в моєму житті це, наприклад, сталося наразі лише один раз. Тож подорож була особлива. І плейліст мав бути особливим. Я зібрав його з порад моїх німецьких підписників у тоді ще Twitterʼі.

У цьому плейлісті була й одна пісня, яку я тоді відкрив для себе наново.

"Freiheit ist das einzige, was zählt" ("Свобода — це єдине, що має значення"). Ці строки ми разом з Маріусом Мюллером-Вестернгаґеном наспівували разом дорогою до Берліна. Авансцену я з любові до дружини уступив Вестернгаґену.

"Єдине, що має значення". Які чудові слова, чи не так? Google розповів мені, що цей свій хіт – "Freiheit" ("Свобода") – Вестернгаґен виконував і на концерті на підтримку України навесні 2022 року. Це було зворушливо. Це було надихаюче.

За кілька місяців я випадково зустрів Вестернгаґена в Дюссельдорфі. Я розповів йому про своє захоплення і подякував за "Свободу".

Ще за кілька місяців побачив його знову. Цього разу в ефірі політичного ток-шоу Maischberger. І що ж я почув? Вестернгаґен говорив про "довгострокові причини війни", німецьку політику він називав "концертом за заявками", адже "перемога України — це, може, й правильно, але ж ми живемо не в ідеальному світі". І тому, говорив Вестернгаґен, потрібні поступки. Передусім, звісно, з боку України.

Ну а щодо "Свободи", то пісня, виявляється, ніколи й не мала на меті бути серйозною. Це була, радше, сатира.

То, виходить, свобода – це сатира? Боротьба за свободу – це такий першоквітневий розіграш? Свобода – це жарт?

Коли я минулими вихідними думав над цією промовою, в мене перед очима стояли дев’ять імен.

Тимофій. Радислав. Аріна. Герман. Данило. Микита. Аліна. Костянтин. Нікіта.

Це імена дев’яти дітей. Усі вонибули вбиті у п’ятницю ввечері російською ракетою. Найменшому, Тимофієві, було три роки й дев’ять місяців. За своє коротке життя він не знав жодного дня без війни. Найбільше він хотів, щоби його тато повернувся з фронту живим.

У суботу ввечері я натрапив на цитату одного німецького інфлюенсера. "Я краще житиму в несвободі, ніж помру за свободу". Кінець цитати.

У Тимофія жодного вибору, звісно, не було. А як щодо його батька? Якби його батько склав зброю, якби всі українські батьки й матері склали зброю – то, може, їхні діти лишились би живі? У несвободі, під російською окупацією, але, певно, живі? Тимофій став би Тімофєєм. Але пішов би до школи. Так, до російської школи. Проте чи є різниця?

То, може, свобода – це омана? Ніхто ж не наважиться сказати, що свобода важливіша за життя дитини.

Наступного дня я був на 80-й річниці звільнення Бухенвальда. Після церемонії у Веймарі я поїхав на територію колишнього концтабору. Перед входом до меморіалу до мене підійшов чоловік. "Я – Ваш підписник у X. Мене звуть Гольґер Оббаріус, я працюю тут у департаменті освіти".

Він запропонував провести для мене екскурсію. Коли ми підійшли до крематорію, він показав на ділянку за парканом. Там, за наказом коменданта, був облаштований невеликий зоопарк. Зона відпочинку для есесівців, де вони разом із сім’ями могли проводити свої обідні перерви. Пізніше це стало обов’язковим. Так наказав комендант.

Час із родиною. За двадцять метрів від крематорію, куди приносили й складали тіла щойно вбитих людей. Для нацистів це були не люди. Для нацистів це були ресурси. Обідня перерва есесівців у зоопарку мала ще раз вказати в’язням по той бік паркану на їхнє місце у цьому світі. У повній відповідності напису на воротах. "Jedem das Seine". "Кожному своє".

У цей момент мені пригадався шкільний підвал в Ягідному на Чернігівщині. Упродовж близько місяця навесні 2022 року Ягідне було окуповане росіянами. Всіх місцевих мешканців на цей час закрили в цьому підвалі.

Чоловіків змушували роздягатися до гола. Росіяни шукали татуювання з українською символікою. На людину було менше одного квадратного метра.

Ховати померлих заручників росіяни заборонили.

Я був там разом з міністеркою закордонних справ Анналеною Бербок. Один із колишніх в’язнів підвалу зустрів нас словами: "Вітаємо в концтаборі Ягідне".

У книзі "Світлий Шлях" Станіслав Асєєв розповідає про таємну в’язницю "Ізоляція" в окупованому Донецьку. Після 2014 року Асєєв лишився у Донецьку, звідки під псевдонімом писав для "Радіо Свобода". У 2017 році Асєєва схопили російські окупанти. Його помістили в "Ізоляцію".

У книзі Асєєв називає це місце "донецьким Дахау". "Світлий Шлях" вийшов також і в німецькому перекладі. Звісно, в Німеччині Асєєва чи не одразу спитали, чи він раптом не перебільшує з порівнянням. "Ізоляція" – це не "фабрика смерті", сказав Асєєв, проте її цілком можна порівнювати з німецькими концтаборами початку 30-х років. Через концентрацію ув’язнених та повну відсутність будь-якого закону.

В "Ізоляції" також катували струмом. Полонених змушували співати. Насамперед, гімн СРСР.

Представник єврейської громади Дюссельдорфа якось сказав: "Звісно, ніхто не ставить під сумнів сингулярність злочину Голокосту. Але так само сингулярною є й триваюча сьогодні російська геноцидальна війна проти України."

Росіяни відмовляють нам, українцям, у праві на існування. Вони не кажуть, що нас всіх треба знищити. Вони просто кажуть, що нас не існує.

Коли ми говоримо про російські концтабори в Україні, ми не намагаємося знецінити чи поставити під сумнів злочини Аушвіца, Бухенвальда чи Дахау. І якщо ми сьогодні й перебільшуємо, то чи не краще перебільшити сьогодні, аніж потім мусити сказати те саме зі вже абсолютною впевненістю?

"Тоді теж так починалося", цитував колишній Федеральний президент Крістіан Вульф під час пам’ятного заходу в Веймарі слова Марґот Фрідлендер. Марґот Фрідлендер вижила під час Голокосту. "Якщо Фрідлендер сьогодні таке каже, то ми повинні діяти", продовжив Вульф у своїй промові. І прямо перейшов у напад на "Альтернативу для Німеччини".

Російський фашист Александр Дугін, якого Вульф також згадував у промові, у 2014 році казав: "Українців треба вбивати, вбивати і вбивати". Є щонайменше двоє відомих політиків, які охоче поширюють ідеї так званого євразійства Дугіна. Один із них – Владімір Путін. Другий – Бйорн Гьокке, лідер "Альтернативи для Німеччини" в землі Тюрингія. В Тюрингії знаходиться Бухенвальд.

Тоді теж так починалося. Попередження – це не знецінення. Свобода має вміти себе захистити. А головне – воліти себе захистити.

У Бухенвальді всі знають ім’я українця Бориса Романченка. Він був ув’язненим у цьому концтаборі й вижив. У березні 2022 року він загинув у своїй квартирі в Харкові від російської ракети. Він не вижив у російській війні.

"Для нас, для тих, хто тут працює, підтримка України – річ самоочевидна. Бо це взаємопов’язано", — сказав мені Гольґер Оббаріус.

Він вразив мене своїм глибоким знанням історії, але водночас своєю людяністю та емпатичністю. Кожне слово він добирає з обережністю. Він знає, що лише так можна говорити про Бухенвальд.

Гольґер Оббаріус не писав хітів про свободу. Проте в нього, ймовірно, найважливіша робота у світі. Він вчить людей свободі. І пояснює, чому її треба берегти. У Бухенвальді це усвідомлюєш, певно, найкраще.

Цікаво, чи той молодий німець, який "краще житиме в несвободі, ніж помре за свободу", бував колись у Бухенвальді?

Дітей у Бухенвальді вбивали відразу, щойно знаходили. Діти не працюють, але їдять. З погляду нацистів, діти найдаремніші з усіх унтерменшів.

У підвалі в Ягідному було 80 дітей. Найменшому немовляті не було й півтора місяця.

Ні, окупація точно не краще. Вона не рятує дітей. Несвобода — це антонім порятунку життя.

Ціна несвободи буде завжди вищою за ціну свободи.

Свобода – це фундамент, на якому тримається вся архітектура Європи. Свобода – це передумова всіх людських цінностей.

В Україні ми відзначаємо 25 листопада День Гідності та Свободи. Ці два поняття доповнюють одне одного. Бо гідність людини завжди недоторканна. Бо свобода людини завжди варта боротьби за неї.

Поняттям свободи часто маніпулюють. Найбільше це люблять автократи й ультраправі. Вороги демократії навчились майстерно користуватись демократичними інструментами заради власних інтересів.

Газети Berliner Zeitung і junge Welt завжди виставлятимуть себе найпалкішими захисниками свободи слова. Проте йтиметься їм насправді про свободу від фактів і поширення російської пропаганди.

Ну, а найгучніше про свободу волатиме, звісно, Russia Today. Під вивіскою NachDenkSeiten вона розповідає про подвійну мораль Заходу, відверто керуючись аморальним компасом Москви.

Мені шкода, що Вільна демократична партія не увійшла до 21-го скликання Бундестагу. Таким був демократичний вибір. Мені шкода через те, що сьогодні як ніколи потрібна кожна демократична партія. Бо фракція "Альтернативної партії свободи Німеччини" подвоїлася.

І клятий обов’язок кожного демократа – щодня захищати свободу.

Свобода має бути готовою до війни. Демократія має бути здатною себе захистити.

Стримування російського агресора починається з перемоги над російським представництвом у Бундестазі.

Бо свобода – це не жарт.

Свобода – це щось дуже особисте, що можна зберегти лише разом.

Ми живемо в неідеальному світі.

Але свобода – це мріяти про ідеальний світ. І воліти втілити цю мрію в життя.

Можливо, справжню ціну свободи розумієш лише тоді, коли знаєш, що таке справжня несвобода.

Українець Сергій Гриців захищав Маріуполь і потрапив у російський полон. Восени 2024 року його звільнили під час обміну полоненими. Далі його пряма мова:

"Якби, наприклад, сказали: "Давайте ми вам віддамо всіх полонених, але ви нам віддасте всю Запорізьку область". Чесно, я б краще сказав, що буду сидіти. Кажу ще раз: інтереси держави, громади, суспільства, нації набагато більші, ніж мої особисті. Інакше навіщо це все, цей полон?".

Кінець цитати.

У жовтні 2022 року я їхав автівкою до Берліна. Мій шлях пролягав Автобаном Свободи. Цей автобан з’єднує Варшаву та Берлін.

Одного дня цим самим автобаном я повернуся до України.

Важливо, щоб Автобан Свободи було продовжено.

Не лише до Києва. А й до Луганська. І далі на Південь. Через Донецьк. Через Маріуполь. І до самої Ялти. У вільному українському Криму.

Наші міста знову пізнають свободу. Її відчує наше небо. Її відчує наше море.

І тоді на Стіні пам’яті в Києві більше не з’являтимуться нові світлини.

Європа живе тому, що завжди бореться за свободу.

Боротьба за свободу триває. І свобода обов’язково переможе.

Бо свобода означає перетворювати мрії на цілі. Бо свобода більша за нас усіх. Бо свобода завжди варта боротьби.

Свобода — це виклик. І слабкістю його не подолати. Свобода вимагає сили.

Наш світ не ідеальний. Проте майбутнє нашого світу визначаємо ми.

Хай живе Європа. Хай живе свобода. Слава Україні!

Джерело: пост Макеєва у Facebook.