Чи приведуть переговори США та Ірану до вигідного Україні результату?

Єдине, що достеменно відомо про підсумки зустрічі спецпосланника американського президента Стіва Віткоффа та міністра закордонних справ Ірану Аббаса Арагчі, яка пройшла минулої суботи в столиці Оману Мускаті, це те, що сторони домовилися домовлятися. Що насправді само по собі важливо. Ніхто не очікував від першого раунду будь-яких проривних угод. Найголовніше в зустрічі, що відбулася, — те, що вона відбулася. Понад те, уже відомо, що розмова отримає швидке продовження. Судячи з повідомлень, наступна зустріч відбудеться вже найближчої суботи, ймовірно, у Римі.

Якщо згадати рішучі заяви та страшні погрози останніх тижнів, вибір Вашингтоном і Тегераном дипломатичної, а не воєнної опції виглядав геть не очевидним. Нині ж імовірність масштабного регіонального конфлікту значно знизилася, принаймні в короткостроковій перспективі. У багатьох столицях регіону зітхнули з полегшенням, — за винятком, можливо, Тель-Авіву, але про це трохи нижче.

Тепер, звичайно, кожна зі сторін подаватиме початок переговорів як власну перемогу та перебільшуватиме поступки, на які пішла чи готова піти інша сторона. У цих оцінках буде неабияка частка спекуляцій, як ми вже бачили на прикладі коментарів, чи мали переговори прямий або непрямий характер. Можливість широкого спектра інтерпретацій, що дає змогу обом сторонам почуватися бенефіціарами переговірного процесу, насправді є для учасників важливим мотивуючим чинником, принаймні до того моменту, коли треба буде фіксувати домовленості на папері. Коротким і простим цей шлях не буде, надто відрізняються початкові позиції та надто багато додаткових чинників можуть зірвати переговори будь-якого моменту. Однак зараз США та Іран задекларували намір вирішити всі розбіжності мирним шляхом, і це, безумовно, гарна новина. Ба більше, є певні підстави вважати, що сторони можуть продемонструвати на практиці набагато більшу гнучкість, ніж можна було б очікувати після гучних погроз.

Що ж змусило Вашингтон і Тегеран пересилити побоювання втратити обличчя та взаємну недовіру й хоча би спробувати знайти точки дотику?

На найбільш поверхневому рівні очевидно, що жодна зі сторін не зацікавлена нині у війні та прагне її уникнути.

У випадку Сполучених Штатів річ не тільки в декларованому миролюбстві президента Трампа. Воно не стало перешкодою для інтенсифікації розпочатої ще при Джо Байдені кампанії проти хуситів. Щоправда, ця операція, яка триває вже понад місяць із моменту поновлення бомбардувань Ємену, наразі не принесла жодних очевидних результатів, крім наочної демонстрації повної некомпетентності американського військово-політичного керівництва в питаннях цифрової безпеки, а вже коштувала бюджету понад мільярд доларів. Гірше інше — стали лунати голоси, що з такими темпами витрачання боєприпасів Америці буде складно адекватно реагувати на виклики воєнного характеру, які можуть виникнути в інших точках Земної кулі, насамперед у разі загострення ситуації навколо Тайваню. Мало сприяє збереженню режиму стримування китайських амбіцій і передислокація сил із Південно-Східної Азії на Близький Схід у рамках підготовки можливої конфронтації з Іраном.

У процесі перекидання техніки проявилася ще одна не цілком очевидна проблема американської армії — слабкість логістики. Для того щоб перевезти один батальйон «Петріотів», знадобилися загалом 73 рейси військово-транспортного літака С-17. Адмірал Семюел Папаро, який очолює Індо-Тихоокеанське командування Військово-морських сил США, нещодавно заявив про недостатність танкерного флоту для забезпечення паливом у разі інтенсивних бойових дій. Не вистачає й вантажних суден — дається взнаки глибокий занепад суднобудівної галузі в США, що триває десятиліттями. Можливо, критичного значення ці проблеми не мають, але послужили додатковим фактором, що мотивує керівництво США спробувати уникнути масштабного й тривалого воєнного конфлікту на Близькому Сході. Ну, а те, що однією-двома бомбардуваннями капітуляції противника домогтися не вийшло б, американці вже усвідомили на єменському прикладі.

Іран у змозі спричинити серйозні проблеми у випадку екзистенціального конфлікту. Бездоганно прикрити від атак усі американські об'єкти в регіоні, насамперед в Іраку, не вийде. Якщо сусідні арабські країни дадуть привід обвинуватити їх у пособництві агресії, наприклад, у наданні свого повітряного простору для американо-ізраїльських літаків, то їхня нафтовидобувна та переробна інфраструктура стане природною мішенню. На малій і середній відстані іранські ракети та БПЛА є серйозною загрозою, особливо з урахуванням їхньої кількості. Нарешті, Іран цілком спроможний блокувати Ормузьку протоку, через яку проходить третина всієї світової нафти, що торгується морем. Словом, регіональний конфлікт цілком може призвести до найменш бажаних для Білого дому наслідків — енергетичної кризи та стрибка цін на вуглеводневе паливо.

Хоча маленькою переможною війною для Америки антиіранська кампанія навряд чи стала б, очевидно, що й Тегеран перебуває нині не в найкращій формі. Архітектуру безпеки Ісламської Республіки було засновано на здатності загрожувати американським інтересам і союзникам, передусім Ізраїлю, з допомогою підконтрольних терористичних угруповань. За останній рік унаслідок зміни влади в Сирії та фактичного розгрому Хезболли в Лівані зона впливу Тегерана скоротилася, а боєздатність його проксі-сил знизилася. Два торішні обміни ударами з Ізраїлем продемонстрували, що ефективність іранських ракет і дронів обернено пропорційна відстані до цілей, а власні засоби ППО, навпаки, не можуть всерйоз завадити авіації противника.

Однак головна проблема режиму аятол не в нестачі військово-технічних засобів, а в соціально-економічній ситуації. Зростання цін, зниження доходів, енергетична та водна кризи найболючіше б'ють по небагатих іранцях. Раніше вони були основною соціальною опорою режиму, але тепер система субсидій перестає забезпечувати їхню лояльність. Помірно-протестні виступи під час святкування Наврузу, що залишилися безкарними, окремі висловлювання в соціальних мережах і публікації в емігрантських опозиційних медіа свідчать про наростання невдоволення в суспільстві. Люди не розуміють, навіщо потрібно дражнити Америку та Ізраїль ядерною програмою, яка однаково не забезпечила країну надійним захистом, а тільки провокує самовбивчий конфлікт. Обвинувачення влади в безвідповідальності звучать дедалі частіше й зустрічають дедалі більше розуміння.

За деякими повідомленнями, після передачі ультиматуму Трампа до Тегерана місяць тому президент Ісламської Республіки Масуд Пезешкіан і спікер парламенту Алі Ларіджані буквально вмовляли верховного лідера Алі Хаменеї, який раніше заборонив переговори, відмовитися від цієї безкомпромісної позиції. Якщо «яструби» з Корпусу вартових ісламської революції вважають, що інтервенція може згуртувати народ навколо лідерів держави, то помірне крило керівництва країни побоюється, що війна може призвести до соціального вибуху, здатного знести режим. Як ми бачимо, пристаркуватий рахбар вирішив дати світу шанс. Тегеран навіть суворо застеріг шиїтські міліції в Іраку проти будь-яких провокацій щодо американських військових. Рік тому обстріли баз США в цій країні траплялися регулярно, але зараз вони припинилися, попри всі заяви про солідарність із єменськими колегами по «осі спротиву».

За великим рахунком, якщо обговорення зведеться, як хотілося б Тегерану, безпосередньо до ядерної програми, то досягнення угоди видається можливим. Нагадаю, що Ісламська Республіка завжди офіційно заперечувала, що її метою є володіння ядерною зброєю. Доступні публічно оцінки західних розвідок підтверджують, що з 2003 року Іран справді не повертався до збройової ядерної програми. Збагачення урану майже до збройового рівня справляє враження безвідповідальної спроби створити щось на кшталт ізраїльської ядерної стратегічної невизначеності, тобто викликати в усіх оточуючих відчуття, що за наявності політичної волі створити ядерну зброю можна буде за лічені місяці. Немає гарантії, що Іран готовий відмовитися від цієї гри, але шанс на це є.

Ізраїль, який розташований у межах досяжності іранських ракет, навряд чи колись повірить Ісламській Республіці на слово та віддав би перевагу превентивним діям військового характеру, однак за цієї ситуації, здається, Америка не готова йти назустріч Тель-Авіву. Принаймні на цю думку наштовхує вираз обличчя, з яким прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу, спішно викликаний до Вашингтона з Угорщини, вислуховував в Овальному кабінеті оголошення Дональда Трампа про початок переговорів із Іраном.

Схоже, що США зі свого боку загалом зацікавлені в знятті з Ірану санкцій. Основним мотивом дій адміністрації Білого дому в регіоні виглядає бажання залити ринок дешевою нафтою. Домовленість із Іраном укладається в цю логіку, а війна їй суперечить.

На тлі переговорів США з Іраном в Омані, які прикували увагу світової громадськості, майже непоміченою пройшла новина про візит американського міністра енергетики Кріса Райта до Ер-Ріяда, що відбувся наступного дня. Після його зустрічі з колегою, принцом Абдулазізом бін Салманом, було оголошено, що сторони рухаються до угоди про спільну роботу над цивільною ядерною програмою Саудівської Аравії. Ймовірно, деталі домовленості можуть стати відомими під час очікуваного візиту Дональда Трампа до регіону. Але принаймні йдеться про істотний крок, обговорення якого тривало роками. При президенті Байдені американська адміністрація узгоджувала розвиток ядерної програми Саудівської Аравії з нормалізацією відносин між цією арабською монархією та Ізраїлем. Сторони були близькими до угоди 2023 року, але терористична атака ХАМАС 7 жовтня та подальша війна в Газі поховали надію на неї. Схоже, Дональд Трамп, який любить називати себе найкращим для Ізраїлю президентом Сполучених Штатів, готовий відмовитися від цієї вимоги до Ер-Ріяда. Можна припустити, що не тільки обіцянка надзвичайних інвестицій і готовність купувати американську зброю на величезні суми зробили його поступливим, а й натяки на готовність Саудівської Аравії враховувати побажання Білого дому щодо ціни та обсягу видобутку нафти.

Те, що непримиренні антагоністи вирішили принаймні спробувати домовитися, а не воювати, безумовно, добре й для регіону, і для всього світу. Якщо угоди буде досягнуто й це приведе до зниження цін на енергоносії, то це буде прекрасно не тільки для американської економіки (за винятком її нафтовидобувної галузі), а й для України. У російської нафти собівартість видобутку набагато вища, ніж у близькосхідної, а ситуація на ринку нині така, що навіть незначне зниження ціни суттєво зменшить спроможність Кремля фінансувати війну.