“Місце, де збереглися порядки зі сталінських часів”. Як живуть засуджені в одній із найзакритіших жіночих колоній в Білорусі

У Білорусі є дві жіночі колонії – ІК-4 у Гомелі, де відбуває термін більшість засуджених у політичних справах жінок, та ІК-24 у селищі Заріччя. В ІК-24 відправляють тих, хто раніше вже відбував покарання – зараз там перебувають три політв’язні жінки. Про умови в цій колонії видання “Медіазона” розповіла Поліна Шарендо-Панасюк, яка звільнилася звідти на початку лютого.

“Ти тепер не людина, ти – рабсила”

“Місце, де збереглися всі порядки ще зі сталінських часів. Немає хіба що колимського холоду, але є холодні ШІЗО і ПКТ. Ув’язнена там зі здорової жінки перетворюється на інваліда”, – розповідає Поліна.

Підйом у Заріччі о 6 ранку, відбій – о 22. Якщо вночі випав сніг, ув’язнених можуть розбудити на годину раніше і відправлять прибирати його. Якщо був дощ і на плацу калюжі – змусять вичерпувати лопатою, а потім промокати ганчіркою.

День заповнений роботою: жінки печуть хліб, перебирають овочі, розвантажують вантажівки, що приїхали в колонію, прибирають територію і приміщення загону. Усе це – додаткова робота, крім восьми годин на фабриці.

“Там тобі дають зрозуміти: ти тепер не людина, ти – рабсила. Є норми, за якими жінкам не можна піднімати понад 10 кілограмів, але там жінки – коні. Привезли машину заліза – розвантажують жінки. Привезли продукти, мішки по 50 кілограм – розвантажують жінки. Ломиками піднімають асфальт і тягають шматки. Я бачила, як у медчастину завозили нове обладнання. Стоїть віз, у який, напевно, коня раніше запрягали. Кінь, мабуть, здох, і віз цей тягнуть ув’язнені, чоловік десять. А нагорі стоїть великий ящик, і напис на ньому – 350 кілограм”.

Іноді ув’язнені виконують роботу, порушуючи правила самих співробітників колонії – граблями рівняють КСП.

КСП – контрольно-слідова смуга по периметру колонії з розпушеною рівною землею (щоб на ній у разі втечі було видно сліди). Ув’язненим заборонено перебувати на цій території. Але коли її потрібно розрівняти, жінок залучають до таких робіт.

“Ти зайнятий постійно. Між відпрацюваннями і працею на фабриці є в кращому разі година, щоб встигнути випрати, написати листа або спокійно сісти й попити чаю”, – каже Поліна.

Цієї години можуть позбавити: наприклад, ведуть у клуб на виховну бесіду або фільм.

“Нас привели в клуб дивитися якийсь ролик про кохання. Щось просто з інтернету: яке буває кохання, що це взагалі таке. Ми сидимо і думаємо: хоча б півгодини на свої справи до роботи має залишитися. Начальниця загону, яка вмикає ролик, запізнилася на 15 хвилин. Прийшла, увімкнула, подивилися. Усі просять – відпустіть. Вона сміється, ходить між кріслами і знову запускає ролик. Усі сидять як на голках: уже ні чаю попити, ні випратися. А вона знову сміється і вмикає ролик утретє. Вийти не можна – одразу рапорт. За п’ять хвилин до шикування вона нас відпускає. Ніхто нічого не встиг”.

“Востаннє я сметану їла рік тому, а кисломолочний сир уже два роки не бачила”

Годують у колонії тричі на день. Поліна описує раціон у колонії як “радянський продуктовий набір – каша, котлета, картопля, хліб, водянистий суп”. Двічі на тиждень – яйце, але тільки якщо ув’язнена в загоні, а не в ШІЗО або ПКТ.

“Вранці каша – пшоняна, січка або рис. У 2024 році стала з’являтися гречка, раніше її не було. Хліб і чай. В обід суп – розсольник або щось із капусти, не дуже зрозуміло, сирої чи квашеної. На друге картопля і щось замість м’яса. Наприклад, шматок вареної ковбаси, такої, яка робиться із сої. Вечеря – найчастіше картопля і “ниточки” курячого м’яса, навіть не шматочок, а саме ниточки. Чай, хліб. З голоду не помреш, але харчова цінність ніяка”.

Інші продукти можна купити в отоварці – магазині при колонії. Політичні ув’язнені в Заріччі часто стають “злісними порушницями режиму”, тож обмежені сумою для покупок у дві базові величини – 82 рублі. Якщо посилки чи передачі не передають, як це буває, жінці доводиться обирати: купити туалетний папір і зубну пасту чи фрукти і “молочку”, яких немає в тюремному раціоні.

“Цього дуже не вистачає і вічно немає грошей це купити. Я так одного разу купила сметану, їм, радію і згадувала – востаннє сметану їла рік тому, кефір пила півтора року тому, а сир уже два роки не бачила”.

Якщо ув’язнену відправляють у ШІЗО або ПКТ, то куплені продукти із собою взяти вона не може. Щоб вони не зіпсувалися, їх знищують.

“Просто кладуть у відро і заливають хлоркою. Тобто ти чогось хотів, зміг нарешті купити, а воно ось, перед тобою, вирує смердючими бульбашками у відрі”.

Знищують листи, не дають дзвінків і побачень

Комунікація з рідними в Заріччі для політв’язня – це рідкісні листи. Режимом передбачені ще побачення і дзвінки, але політичних зазвичай позбавляють такого права як стягнення.

“Я свідомо відмовлялася від дзвінків і від побачень із близькими. Тому що я знала – не дадуть або будуть цим шантажувати. Так було в інших політв’язнів: жінки просили, писали заяви, і ось начебто як дозволяють, але за кілька днів до дзвінка або побачення кидають у ШІЗО. Це такий спосіб тиску на людей, і це дуже важко переноситься”.

Поліна отримувала листи тільки від мами – і то дуже рідко. Раз на півроку чи близько того Поліну могли викликати до штабу колонії, щоб при ній знищити листи від рідних.

“Вони любили таке: показати стопку листів і з формулюванням “цинічний зміст листа” почати їх різати ножицями. Від кого листи – не видно, але зрозуміло, що писати їх могла тільки сім’я. І ось ти півроку не отримуєш нічого взагалі, а потім бачиш – тобі все ж писали, але прочитати не вийде”.

“Я спокійно до цього поставилася, навіть із гумором”. Співпраця з адміністрацією

У той час, коли Поліна перебувала в Заріччі, адміністрація колонії викликала ув’язнених на розмови про співпрацю або написання прохання про помилування.

“У них зараз вимоги одразу такі, пакетом – прохання про помилування, інтерв’ю на БТ – якщо не для всіх, то для відомих людей точно. І після цього зобов’язують ще підписувати угоду про співпрацю. І немає варіанту погодиться тільки на щось одне”.

У згоді на співпрацю, розповідає Поліна, міститься стандартний текст – зобов’язуюся повідомляти важливу і конфіденційну інформацію про інших ув’язнених і так далі. Людина, яка підписала угоду, отримує псевдонім.

Поліні запропонували позивний “Жанна д’Арк”. Вона відмовилася, але натомість запропонувала свій варіант.

“Я спокійно до цього поставилася, навіть із якимось гумором. Розуміла, що нічого нового не відбувається, що всі репресивні режими робили щось подібне. Тому кажу спокійно: ну навіщо так грубо і примітивно, всі ж одразу все зрозуміють. Нехай буде “Едельвейс”. Колись давним-давно в нас жив щур із таким ім’ям, і ось він мені чомусь пригадався”.

Доноси і провокації стали в Заріччі частиною рутини. Поліна вважає, що більшість ув’язнених, які йдуть на це, погоджуються не від великого бажання чи особистої неприязні, а через злидні.

“Люди там перебувають роками без жодної підтримки і для них отримати пачку чаю чи пачку цигарок – щастя. І, наскільки я знаю, вони не те, щоб стукають. Вони просто підписують порожні аркуші, а виглядає це в підсумку так, ніби на тебе написали донос, розповіли про твоє порушення”.

ШІЗО, ПКТ і провокації в камерах

Як покарання за порушення ув’язнену можуть помістити в штрафний ізолятор (ШІЗО) або приміщення камерного типу (ПКТ). Поліна Шарендо-Панасюк провела там близько 270 днів за весь час ув’язнення. Близько – тому що одноманітні дні зливалися в один і іноді білоруска збивалася з рахунку.

Штрафний ізолятор – це закрите бетонне приміщення, в якому є тільки стіл, лавка, дірка в підлозі для туалету і ліжко-нара, пристебнуте до стіни, – його дозволено опускати тільки на ніч. У ШІЗО ув’язнена може взяти тільки зубну щітку, пасту, мило і туалетний папір. На час в ізоляторі жінкам видають спеціальну форму – робу з написом “ШІЗО”. Вона тонка й подекуди навіть із дірками, тому в ШІЗО ув’язнені постійно мерзнуть.

“Я в ці дні намагалася просто відключити мозок. Нічим його не займати, ні про що не думати. Просто поки день – тримаєш себе у вертикальному положенні, а коли приходить ніч – переводиш у горизонтальне. Ти вже не людина, а якийсь механізм. Встав – походив – посидів, встав – походив – посидів. І так по колу”.

Як стягнення ув’язнену можуть помістити в приміщення камерного типу – ПКТ. За словами Поліни, у Заріччі ПКТ відрізняється від ШІЗО тільки тим, що там видають постільну білизну, немає необхідності носити спеціальну форму і можна взяти із собою трохи більше особистих речей. ПКТ – це теж закрита камера, раз на день звідти виводять на “прогулянку”.

“Просто виводять на повітря у – ми називали їх “собачі” – дворики, де тільки смужку неба видно зверху через ґрати”.

У камеру ПКТ або ШІЗО іноді підселяють засуджених, які влаштовують провокації, каже Поліна.

“З’являється така сусідка, ти дивишся і думаєш – кинеться вона на тебе чи ні. Це така форма знущання з боку адміністрації – занадто спокійно вам, напевно, сидиться, треба додати екшену. Як правило, не цілком адекватні жінки: чи то це вроджене, чи то на тлі зловживання алкоголем [на волі]”.

У колонії Поліну тричі судили за статтею про злісну непокору адміністрації колонії – щоразу нову справу заводили незадовго до кінця терміну. На тлі постійних знущань і безвиході в колонії з’являються думки про самогубство.

“У мене протягом кількох місяців було таке – потрібно перестати дозволяти їм знущатися над собою. Просто взяти і все разом закінчити. Встаєш і лягаєш із такими думками. Зробити це там цілком можливо, незважаючи на постійне спостереження. Людина в колонії стає дуже винахідливою. Утримує віра в бога, тому що це велике зло. Ну і звісно сім’я, діти, примарна надія, що все-таки є шанс із ними зустрітися”.

Автор: Олександра Шакова

Джерело: Медіазона