Україна плюс Туреччина: як позбавити Росію Чорного моря

Довгострокова кампанія зі стримування Росії повинна виходити за межі думок про загрозу з півночі і враховувати вплив Чорного моря на стратегічну і військову позицію Росії.

Після трьох років бойових дій багато обмежень російського флоту в Чорному морі стали очевидними. Чорноморський флот втратив приблизно третину своєї бойової потужності і був змушений покинути порт приписки Севастополь через загрозу українських далекобійних ударних сил і неекіпажних надводних кораблів (USV).

Крім того, застосування Туреччиною статті 19 конвенції Монтре, що обмежує можливість суден обох протиборчих сторін проходити через Босфор і Дарданелли, створює значні обмеження як для Росії, так і для більшості членів НАТО в регіоні. Монтре, за задумом, обмежує свободу дій членів НАТО, які не базуються в Чорному морі. У зв'язку з цим виникає питання, чи не стане цей регіон певною мірою периферійним як для Росії, так і для НАТО, і йому слід надавати другорядне значення, як порівняти з такими морськими театрами, як-от Крайня Північ.

Хоча така точка зору цілком зрозуміла, Чорне море зберігає значну важливість у межах російської морської — і ширшої — економічної стратегії. Незважаючи на те, що Туреччина контролює доступ до моря, інші члени альянсу постраждають, якщо не будуть взаємодіяти з цим регіоном.

Чорне море в морській стратегії Росії

Чорне море виконує кілька важливих функцій у морській стратегії Росії. Росія є другим за величиною експортером нафти у світі, причому 22% постачань йде через чорноморські пункти навантаження, як-от Новоросійський морський торговельний порт. Вплив санкцій, пов'язаних з нафтою, добре задокументовано, як і спроби Росії обійти їх, зокрема за допомогою свого тіньового флоту.

Однак примітно, що вимоги Росії, пов'язані з санкціями, під час переговорів про припинення вогню стосувалися доступу до банківських ресурсів, пов'язаних із сільським господарством. Чорноморські порти, як-от Новоросійськ і Тамань, є основними центрами експорту пшениці та зерна і мають велике значення для морської стратегії Росії.

Хоча експорт сільськогосподарської продукції не настільки значний у фінансовому відношенні, як нафта, він стає все більш важливою частиною експортного портфеля Росії. Вона продовжує збирати врожай із земель, зайнятих з 2022 року. Наприклад, у 2024 році вартість експорту сільськогосподарської продукції досягне 43 мільярдів доларів. Це далеко від вартості експорту вуглеводнів, але, тим не менш, означає, що продовольство є другим за значущістю експортним товаром Росії у фінансовому вираженні, а вартість експорту в цьому секторі перевищує вартість довоєнного експорту зброї (традиційно важливого джерела доходів) удвічі.

Найближчими роками тривале зростання населення і вплив зміни клімату на сільськогосподарське виробництво країн Глобального Півдня, ймовірно, значно збільшать вартість сільськогосподарського сектора. Хоча Росія навряд чи зможе позбутися структурної залежності у продажу вуглеводнів, є варіант, що більш диверсифікований експортний портфель дасть змогу їй пом'якшити деякі ризики, які створює її нинішня надмірна залежність від енергоносіїв. Певною мірою це вже відбувається, оскільки зростання доходів від сільського господарства є одним із чинників (хоча й одним з інших), який частково компенсує зниження доходів від продажу вуглеводнів у 2023 році.

Про важливість сільського господарства для російського керівництва свідчить багаторічна практика встановлення амбітних експортних цілей для цього сектора, підкріплених державними субсидіями. Росія вже давно розглядає експорт стратегічних товарів — і створення залежності від цих критично важливих продуктів, які нелегко замінити, — як ключову основу своєї геоекономічної стратегії у світі, де вона не буде одним з основних гравців за обсягом ВВП.

Для таких регіонів, як Близький Схід і Північна Африка, де відсутність продовольчої безпеки залишається хронічною проблемою і може вплинути на стабільність режиму, продовольство становитиме політичну цінність, що значно перевищує його комерційну вартість. Наприклад, ми можемо згадати, що нестача продовольства стала безпосередньою причиною протестів "арабської весни".

Земельні конфлікти також є джерелом нестабільності в Сахельському регіоні, де Росія продовжує концентрувати дипломатичні зусилля. Це не лише забезпечує вплив на регіон, а й, з огляду на наслідки нестабільності на Близькому Сході другого порядку для Європи, передбачає важелі впливу і на НАТО. Росія бачить політичні можливості, які це дає, про що свідчать її спроби до падіння Асада інвестувати 500 мільйонів доларів у комерційний об'єкт поруч зі своєю військово-морською базою в Тартусі, щоб використовувати його як центр експорту зерна.

Десь між серединою наступного десятиліття і початком 2040-х років Росії також доведеться зіткнутися з проблемою пікової нафти (період, коли світовий попит на вуглеводні досягає свого зеніту), після чого ми побачимо скорочення ринку вуглеводнів. Координація дій з іншими виробниками нафти через такі структури, як ОПЕК+, ставатиме дедалі складнішою. Експорт сільськогосподарської продукції не тільки може компенсувати можливі фінансові втрати, а й, якщо Росія зможе домогтися чогось близького до монопольного становища як експортера основних продуктів харчування для багатьох країн ОПЕК, вона отримає певний важіль впливу на переговори.

Отже, у Росії є серйозні стимули як для полегшення експорту сільськогосподарської продукції через Чорне море, так і для зниження здатності України експортувати продовольство, щоб розширити власний контроль над цими ключовими ринками. Навіть після припинення вогню слід очікувати, що підрив української морської торгівлі залишиться довгостроковою метою Росії. Якщо припинення вогню буде погоджено, слід очікувати повторення тактики Росії в Азовському морі в 2014–2022 роках, коли перешкоджання морському руху через Керченський міст і періодичні переслідування суден призвели до різкого скорочення контейнерних перевезень в українські порти і з них.

Одним із способів порушення морської торгівлі для Росії було б таємне мінування підходів до Одеси і пояснення будь-якого мінного удару дрейфом українських мін, що залишилися з часів війни. Як альтернатива вони могли б періодично переслідувати і перехоплювати судна, які використовують російські кораблі, що вже відбувалося в болгарських водах. Україна не зможе з такою ж легкістю атакувати військові судна, що переслідують судноплавство в умовах припинення вогню.

Нарешті, під час будь-яких збоїв у припиненні вогню Росія, найімовірніше, атакуватиме Одесу.

Чорне море як сполучна ланка південної стратегії Росії

Друга найважливіша роль, яку відіграє Чорне море, — це роль сполучної ланки в проєктуванні сили Росії за межі її безпосереднього оточення. Історично склалося так, що експедиційні ескадри, як-от 5-та Ескадра (радянська Середземноморська ескадра), підпорядковувалися Чорноморському флоту, оскільки саме з цього регіону їх найлегше ротувати і поповнювати. Перекидання кораблів з більш віддалених районів, навпаки, висуває значні вимоги до російського флоту, що складається з фрегатів і корветів.

Хоча Росія не може протистояти НАТО в конфлікті на відстані витягнутої руки, вона може брати участь у більш обмеженій діяльності, де Чорноморський флот може відігравати центральну роль. Наприклад, флот служив матеріально-технічною основою російської інтервенції в Сирії у 2015 році.

Успіх у Сирії забезпечив росіянам більшу присутність у Східному Середземномор'ї, що дало їм змогу створити обмежену (але не зовсім неактуальну) антитерористичну бульбашку і взяти участь у таких акціях, як конвоювання іранської нафти до Сирії. Будівництво майбутніх десантних кораблів, як-от проєкт 23900, також зосереджене на суднобудівному заводі "Залив" у Криму, що ілюструє центральне місце Чорноморського флоту в російському мисленні.

У міру того як Росія забезпечує собі доступ до портів Судану і, можливо, Лівії, її можливості примусу і руйнування розширюються. У Судані російські кораблі та пов'язані з ними системи опиняться в Червоному морі, що матиме наслідки як у мирний час, так і в умовах конфлікту. У мирний час сама присутність ворожих сил і засобів у районі ускладнює і здорожує переміщення військових кораблів. По суті, це означає, що рутинна військово-морська діяльність стане більш дорогою і складною. В умовах конфлікту, як продемонстрували хусити в Червоному морі, навіть обмежені можливості можуть істотно ускладнити судноплавство. Боротьба з цим викликом потребуватиме залучення платформ з європейського театру воєнних дій.

Додаткові європейські морські вузли Росії, хоча і не є грізними, але й не безслідні. Вони можуть бути симбіотично пов'язані з Чорноморським флотом. Хоча вони можуть працювати навіть при обмежених можливостях Чорноморського флоту — Тартус підтримувався шляхом ротації суден з Балтійського флоту після 2022 року — це стане складнішим з точки зору логістики.

Чорноморський флот у гарячій війні

Незважаючи на свої обмеження, Чорноморський флот матиме велике значення в гарячій війні між Росією і НАТО. Хоча флот складається здебільшого з кораблів класу корвет, як-от "Каракурт", він має значний запас крилатих ракет морського базування.

Згідно з однією з оцінок Південного військового округу (що охоплює Чорноморський флот і Каспійську флотилію), проведеної 2019 року, він має пускову спроможність для 80 ракет дальнього радіусу дії наземного нападу в одному залпі, в той час як у Західному військовому окрузі їх 85, а на Північному флоті — 56. Ймовірно, цей баланс змінився у зв'язку зі змінами на Північному флоті, але завод "Затока" повинен поставити російському флоту ще 7 корветів класу "Каракурт" до 2027 року (хоча один із них, "Аскольд", був знищений унаслідок української атаки). Кожен корабель класу "Каракурт" несе 8 установок VLS (система вертикального пуску), і майбутнє замовлення нових кораблів, посилюючи Чорноморський флот, означатиме, що він збереже значну частину загальної маси крилатих ракет, які кидає Росія.

Важливо "Немає сенсу": РФ візьме під контроль центр Чорного моря у випадку перемир'я, — NYT

Все це означає, що флот може запускати крилаті ракети з відносної безпеки контрольованих Росією вод. Судна можуть бути потоплені в оборонних бастіонах, як це продемонструвала Україна, але шляхом значних витрат у вигляді кількості витрачених боєприпасів. Існує також загроза для літаків і суден, які повинні діяти в межах досяжності засобів A2AD Криму. До них належать ЗРК великої дальності та протикорабельні комплекси типу "Бастіон-П". Ця проблема не є нездоланною, але потребує великих витрат.

Ракетна загроза цивільним об'єктам із Чорного моря зробить політично важким і дорогим здійснення контролю над морем на відстані, навіть якщо це може бути найраціональнішим підходом з військової точки зору. Військово-морські та військово-повітряні сили союзників опиняться в центрі протиракетних можливостей Росії, незважаючи на те, що переваги Альянсу відходитимуть дедалі далі від російських берегів.

Отже, зростання українського потенціалу дальніх ударів має значення не тільки для України, а й для НАТО, і це повинно стати ключовим пріоритетом поточних і майбутніх зусиль з підтримки України в морській сфері. Україна послідовно завдає ударів по Криму, використовуючи як ракети Storm Shadow, що запускаються з повітря, так і наземні БпЛА. Розширення її можливостей A2AD за кошт більшої кількості балістичних ракет малої дальності ускладнить становище Чорноморського флоту. Через близькість Україна також може використовувати більш витратні системи, як-от USV.

Друга загроза, яку Чорноморський флот, імовірно, представлятиме в конфлікті, — це мінування таких "вузлових точок", як Босфор, і численних шляхів морських комунікацій. Економічні наслідки мінування можуть бути обмеженими для членів альянсу. Наприклад, морські вантажоперевезення становлять 16% вантажоперевезень Румунії та ще меншу частину Болгарії, а Туреччина має безліч нечорноморських портів. Однак видобуток корисних копалин у "вузлових точках" ускладнив би зміцнення регіону союзниками, які не є румунами. Однак цю проблему досить добре усвідомлюють, і зусилля зі зниження мінної небезпеки здійснюють як на тристоронній основі між Туреччиною, Румунією і Болгарією, так і в межах усього Північноатлантичного союзу.

Більш нагальним завданням буде протичовнова війна (ПЧВ) проти підводних човнів класу "шість кіло". Ймовірно, в регіоні відбудеться деяке зростання потенціалу, оскільки Румунія отримає три французькі підводні човни класу Scorpène, а Туреччина реалізує амбітну програму будівництва фрегатів. Однак ПЧВ — це завдання, яке вимагає тісної координації повітряних, надводних і підводних платформ, що часто вимагає обміну конфіденційними даними.

Скоординована ПЧВ у регіоні потребуватиме як політичної, так і організаційної довіри, а також широкомасштабної реалізації можливостей. У короткостроковій перспективі це видається малоймовірним на регіональному рівні, і хоча навчання Альянсу з ПЧВ, що проводяться в інших країнах, можуть дати деякі корпоративні знання, специфічні характеристики ПЧВ у різних регіонах відрізняються. Найбільш життєздатний шлях альянсу до стримування підводних човнів Чорноморського флоту лежить через становлення Туреччини як гравця, здатного забезпечити театральні можливості ПЧВ у регіоні.

Висновок

Хоча військово-морським стратегам може здатися привабливим списати можливості Росії в Чорному морі і зосередитися на загрозах на півночі, цей регіон зберігає як стратегічне, так і військове значення. Тому члени НАТО, як-от Велика Британія, повинні думати про довгострокову кампанію з обмеження свободи дій російського Чорноморського флоту. Це потребуватиме роботи з партнерами, включно з Україною, але дедалі більше і більше — Туреччиною.

Більш надійний післявоєнний український флот, що складається з обмеженої флотилії кораблів МНС і патрульних кораблів для стримування блокади "сірої зони", матиме життєво важливе значення для забезпечення того, щоб Чорноморський флот не міг військовим шляхом підтримувати комерційну стратегію з перетворення Росії на монопольного постачальника продовольства в ключових регіонах. У разі конфлікту українські засоби захисту від доступу можуть сприяти обмеженню свободи дій Чорноморського флоту. Крім того, такі гравці, як Туреччина, мають велике стратегічне значення, і буде важливо отримати максимальну вигоду від імовірної російсько-турецької дуополії в регіоні, зміцнюючи здатність Туреччини стати ключовим гравцем.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Росія втягує Грузію у війну в Україні: будує нову військову базу, — WSJ (відео)