Усередині гібридної війни. Як Одесі вийти з пастки міфу про «город с історієй»

Повномасштабне вторгнення спричинило в Одесі безпрецедентне єднання випадкових людей і дало надію: місто змінилося. Вулиці рясніли українською символікою, дедалі більше людей переходило на українську мову, а проросійські елементи або зникли з публічного простору, або намагалися «перефарбуватись». Але… Чому саме вона знов і знов опиняється в епіцентрі російського «м’якого впливу» й антиукраїнських практик? Чому в момент, коли агресор відкрито заявляє, що імперія не має кордонів, а Росія — там, де російська мова й культура, і кожне українське місто подає свої червоні сигнали, Одеса не поспішає?

Міф, який досі живий

Ще за радянських часів комуністична влада, спираючись на одеські «культурні еліти», створила міф про Одесу як частину «великої російської культури». Його центр — зв’язок із Москвою і пантеон «великих одеситів»: Бабеля, Ільфа і Петрова, Олеші, Катаєва, Інбер, Паустовського. Вони хоч і мали стосунок до міста, але кар’єру зробили в імперській столиці, писали виключно російською й часто оспівували Леніна, Сталіна та боротьбу проти української державності.

Їхні твори стали підґрунтям радянського образу Одеси, який із незначними змінами перейняли діячі культури 1960–1990-х — автори Гуморини, КВК, міського фольклору (Жванецький, Філімонов, Барський, Хаїт та інші). Навіть після розпаду СРСР ця творча спільнота не розірвала зв’язків із Росією, а ринок дав їй змогу капіталізувати радянську спадщину й закріпити свій статус «культурних стейкхолдерів» Одеси.

Декомунізація 1995 року теж не стала поворотом — радянські назви вулиць часто просто замінювали на імперські, зберігаючи тяглість колоніального наративу.

Як і будь-яка культурна провінція Москви, Одеса зрештою стикнулася з викликами свободи — мовної, академічної, культурної. Це призвело до спротиву місцевої «еліти», яка кинулася захищати вигаданий міф. Виникає «Всесвітній клуб одеситів», формується містечковий шовінізм, що визнає лише російськомовну культуру й ділить одеситів на «справжніх» і «чужих». Цей підхід став ідеологічним підґрунтям для політичних курсів, що спираються на ностальгію за «справжньою Одесою» — радянською й імперською.

Після Помаранчевої революції Росія, побоюючись втратити Одесу, почала системно підтримувати цей міф — через медіа, культуру, політику та місцеві еліти.

Вибори та позиція місцевої влади

Про домінування російськоцентричного культурного контексту в Одесі свідчать результати місцевих виборів, що часто перетворювалися на змагання між проросійськими політиками — комуністами, регіоналами, «родінцями» тощо. Їхня риторика ґрунтувалася на спекуляціях про «боротьбу з фашизмом», «захист російської культури» й особливий статус Одеси. Змагання точилося навіть навколо того, якому російському діячу встановити пам’ятник.

Ця ідеологія сформувала й публічний простір, де домінувала російська версія історії міста. Законсервований «одеський міф» не пропонував сучасного світогляду, втрачав молодь, але за підтримки місцевих політиків і зовнішніх впливів зберіг частину прихильників.

Із радянських часів залишилася й система ухвалення рішень: перейменування вулиць, пам’ятники, меморіальні дошки розглядає Історико-топонімічна комісія при виконкомі міськради, склад якої формує мер. Переважно це чиновники, депутати й краєзнавці. Лише двоє мають історичний науковий ступінь. Дехто роками підтримував насичення міста російськими символами, як-от Іван Ліптуга, Олена Павлова та ігуменя Серафима.

Навіть після повномасштабного вторгнення РФ комісія до останнього опиралася вшануванню загиблих героїв. Лише завдяки наполегливості ветеранської спільноти, родин загиблих і Мінветеранів мер Труханов підписав розпорядження про перейменування частини вулиць. Проте й тоді міськрада постановила: без звання Героя України — лише «після війни».

Не бракувало й абсурду. В межах «деколонізації» радянські назви замінювали на імперські. А електронне опитування щодо пам’ятника Катерині II завершилося неочікувано для Труханова: більшість одеситів проголосувала за демонтаж.

Це чітко демонструє: місцева влада та частина культурної «еліти», які вперто чіпляються за імперськеминуле, втратили зв’язок із реальністю. Образ Одеси, який вони десятиліттями формували, вже не відповідає настроям містян. І ці нові настрої — не те саме, що позиція влади та її «культурних союзників».

Попри це, хоч як парадоксально, останнім досі вдається утримувати в інформаційному полі уявлення про Одесу як «город с історієй» — де «історія» означає саме її російську версію. Навіть логотип міста сьогодні — це творіння росіянина Артемія Лєбєдєва, за який місцева влада щосили тримається.

Маніпуляції зі статусом ЮНЕСКО

Спроби здобути для Одеси статус ЮНЕСКО — чи то «літературного міста», чи то об’єкта всесвітньої спадщини — від початку спиралися на російський історичний наратив. У центрі кандидатських заявок фігурували Пушкін, Олеша, Бабель та інші російські письменники, а також нав’язана концепція: Одесу засновано 1794 року як «російське місто», де нібито домінувала саме російська культура.

2022 року, на тлі повномасштабного вторгнення, перспектива здобути статус ЮНЕСКО стала реальною. Координувала процес Одеська міськрада, про що «скромно» згадував Микола Вікнянський — радник мера Геннадія Труханова.

Підготовка досьє відбувалася кулуарно: без громадських обговорень чи участі провідних істориків. Натомість залучили «зручних» для влади діячів — Олександра Бабіча, Ганну Місюк, Гєру Грудєва, які роками транслювали імперські міфи — зокрема про «бандитську Одесу» — або відверто заперечували факт існування міста ще з XV століття.

Це закономірно позначилося на змісті: нині навіть сайт ЮНЕСКО повторює головний російський міф: «The city was founded in 1794 by a strategic decision of the Empress Catherine II…»

Факти свідчать: команда Труханова використала ЮНЕСКО як інструмент політичної маніпуляції та щит для збереження російської версії історії Одеси. Під прикриттям «культурного престижу» — прагнення закріпити імперські маркери на міжнародному рівні. Це стало особливо очевидним під час саботажу деколонізації, коли після затягування процесу повноваження перейшли до голови Одеської ОВА Олега Кіпера.

Поведінка одеських чиновників і лояльної до них «ностальгійної» культурної тусовки щоразу посилає Росії хибний сигнал: «на вас тут чекають». Водночас вона дискредитує Україну на міжнародній арені, створюючи враження про нібито «нерозривний зв’язок із Росією», якого насправді ніколи не було.

Натомість справжню культурну Одесу формували ті, хто свідомо протистояв імперському міфу: український наратив творили письменники Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Юрій та Іван Липи і Володимир Рутківський; науковці Михайло Комаров, Олексій Маркевич, Володимир Яковлев, Олександр Болдирєв; дисиденти Святослав Караванський, Ніна Строката та Ганна Михайленко. Ці імена, ці голоси і є тим, що заслуговує на світове визнання.

Ризики «мультикультурності» та «космополітичності»

Щоб уникнути конфронтації з громадянським суспільством і зберегти імідж «державників», одеська влада вдалася до нової комунікаційної технології — просування образу Одеси як «мультикультурного» й «космополітичного» міста. Ця риторика дедалі частіше адресована не українській аудиторії, а міжнародній.

21 жовтня 2024 року в італійському виданні Il Foglio з’явилася стаття Salviamo il patrimonio culturale di Odessa, з якої стало відомо про звернення групи «культурних діячів» до ЮНЕСКО. В листі — маніпулятивні тези, викривлене трактування деколонізації та натяки на нібито антисемітизм в Україні.

Серед підписантів іноземців або осіб, які фактично проживають в Україні, — менше половини. Частина з них веде публічні кампанії, що перегукуються з російською пропагандою: «захист російської мови», порівняння української політики з діями талібів або більшовиків.

У самому листі немає жодної згадки про українську Одесу чи її спадщину. Вся аргументація зводиться до вимоги зупинити дію українського законодавства в окремо взятому місті та зберегти виключно російсько-імперську й радянську спадщину.

Одесу в цьому дискурсі подано як окреме утворення, на яке Київ нібито «тоталітарно» зазіхає. Це повністю відповідає російському наративу: мовляв, Одеса — «особливе місто», що завжди жило поза українським контекстом і має зберігати саме імперсько-радянську «унікальність».

Серед підписантів — представники місцевого культурного істеблішменту з почесними званнями: Борис Барський, Хобарт Ерл, Михайло Рева. Особливо активно цю риторику просуває Олександр Бабіч, який у військовій формі транслює тези, суголосні з листом. У самому зверненні він зазначив, що перебуває in front, спекулюючи на статусі військового задля легітимації своєї позиції на міжнародній арені.

Театри як осередки російського впливу

Тема «мультикультурності» дедалі частіше використовується для легітимації російської версії історії Одеси. Попри загальноукраїнську відмову від російського культурного продукту низка одеських театрів досі ставить вистави мовою держави-агресора й за творами її авторів. Зокрема в Одеському обласному драмтеатрі, де працює Олег Філімонов, відбувалися покази «Закату» та «Приборкання норовливих». Філімонов виступав проти деколонізації й публічно підтримував пам’ятники Пушкіну та Бабелю.

В Одеській музкомедії зберігаються російськомовні вистави попри резонанс довкола «Золотого теляти». А в театрі «Маски» Бориса Барського, який підписав дискредитаційний лист до ЮНЕСКО, російська мова й досі домінує. Барський, як і Філімонов, просуває тези про «російську мову — не мову Путіна» та виступає проти деколонізації.

Отже, театральний простір почасти перетворено на інструмент збереження імперських маркерів у тиловому місті, що фінансується з обласного бюджету.

Кіно як дзеркало російського інфопростору

Російський порядок денний в Одесі транслює не лише старше покоління культурних діячів. Випадкове розслідування виявило: навіть під час повномасштабної війни в місті тривають зйомки серіалу «Школа глазами школьника» — продукту з мільйонними переглядами, орієнтованого на російську аудиторію та, що найнебезпечніше, адресованого українським підліткам.

Серіал знімають російською мовою, поширюють на російській платформі Rutube, він містить рекламу онлайн-ігор із російськими серверами, зокрема Arizona Games, що приймає оплату через систему «Мир». У сюжеті немає жодних згадок про війну, втрати чи реальність життя українських школярів у прифронтовій Одесі. Візуально та змістовно ця «Одеса» нічим не відрізняється від уявної окупованої території: російська мова, російська музика, повна відсутність української ідентичності.

Навколо проєкту сформовано розгалужену медійну екосистему: спільноти, стрими на YouTube, сервіси для донатів у рублях. Власник каналу Руслан Гладенко жодного разу публічно не згадує про війну чи ЗСУ. В єдиному дописі, де фігурують слова «війна» й «обстріли», вони використані для піару проєкту. Сам Гладенко регулярно виїжджає за кордон — до Таїланду, Молдови, — що може свідчити про наявність подвійного громадянства або статус іноземного громадянина.

Головний актор серіалу Ілля активно просуває російську музику, додаючи треки російських виконавців до своїх Instagram-публікацій. Це не лише створює атмосферу, наближену до ворожої, — це ще й прямий прибуток російському шоу-бізнесу, а отже — наповнення бюджету держави-агресора.

Паралельно в центрі Одеси відбуваються публічні вуличні провокації з виконанням російської музики — зокрема на Дерибасівській, за участю молоді й під охороною поліції. Попри наявні підстави для адміністративної відповідальності правоохоронці не втручаються. Зафіксовано конфлікти з родинами військових, однак у деяких випадках поліція фактично охороняє ці заходи.

Попри численні звернення громадськості реакції з боку поліції або СБУ в Одеській області немає.

Питання ідентичності більше не символічне

У час, коли Росія офіційно проголошує, що її кордони — «там, де російська мова й культура», ідентичність кожного українського міста перестає бути символічною. Це — питання національної безпеки. Російська мова, культура, «пам’ять» і «традиції» вже давно не є просто елементами «м’якої сили» — це маркери територій, на які Кремль претендує у своєму неоімперському проєкті.

Бажання не помічати очевидного — як із боку місцевої влади, так і держави — створює ідеальні умови для російського впливу. У відповідь ми бачимо не рішучість, а мовчанку, дедалі більше схожу на потурання. Поліція охороняє вуличні виконання російської музики, театри з державним фінансуванням демонструють лояльність до наративів ворога, а правоохоронні органи мовчать. Ця бездіяльність не просто тривожить. Вона є співучастю.

Особливо тоді, коли ще вчора ті самі чиновники ховали свої російські паспорти. Й також — коли молодь, позбавлена критичного мислення і занурена в російськомовний контент, не відчуває межі між допустимим і ворожим. Як у Києві, де вже після чергового масованого удару по Сумах, унаслідок якого загинули мирні жителі, підлітки увімкнули російський гімн. Це не просто моральна глухота. Це результат роками не контрольованої присутності російської культурної отрути в українському просторі.

Ці сигнали не можна більше ігнорувати. Настав час називати речі своїми іменами — й діяти відповідно.