Говорити, щоби зцілитися: як досвід війни змінює психіку поколінь

«Я з’явилася на світ 1941 року, коли Адольф Гітлер домінував у Європі, а моя країна перебувала під окупацією. Коли я була ще зовсім маленькою, мене разом із мамою евакуювали з домівки на північ Англії, де було безпечніше. Однак мені довелося поїхати від бабусі, яку я дуже любила. Ці обставини залишили глибокий слід у моєму житті. У нашій сім’ї про це ніколи не говорили, ніби замовчування могло зменшити біль. Але, як показує досвід, те, про що мовчать, завдає ще більшої шкоди.

Батько під час війни служив у льотній школі та брав участь у бомбардуваннях території Німеччини. Багато його друзів загинули, але він ніколи не говорив про пережите. Я пам’ятаю, як у свої 30 років їхала з ним автомобілем по Німеччині, і він промовив: «Ніколи не думав, що побачу Німеччину знову». Я здивувалася: «Що значить знову?» Раніше мама говорила мені, що він просто навчав молодих пілотів. Але тоді батько зізнався: «Ми вилітали на бомбардування. Нам це не подобалося, але це було питання життя і смерті». Це був єдиний раз, коли він відкрився. Минуло понад 20 років після війни, перш ніж він заговорив.

Цей досвід навчив мене, наскільки важливо говорити про пережите. Замовчування лише поглиблює травму. Коли ми відкриваємося, то вчимося справлятися зі своїм болем. Я переконана, що родинам необхідно знаходити способи говорити про складне. Проговорене стає тим, із чим можна працювати, що можна осмислити й прийняти», — так аналізує своє дитинство й дорослішання Маргарет Вілкінсон, одна з найвпливовіших психотерапевток у Європі ХХ століття.

Українське суспільство вже має досвід замовчаних трагедій, як-от Голодомор чи Друга світова війна. Сьогодні, коли ми знову переживаємо війну, особливо важливо не лише вистояти, а й осмислити те, що з нами відбувається. Погляди Маргарет Вілкінсон — про силу слова та необхідність говорити про травму — набувають нового змісту.

Мовчання, яке болить, не зникає

У книзі «Як змінюється психіка під час психотерапії: емоції, прив’язаність, травма й нейробіологія» Маргарет Вілкінсон досліджує, як психологічна травма вкорінюється в психіці й тілі. Вона наголошує: діти, які зростають у зонах конфлікту, зазнають сильного психоемоційного тиску, що змінює навіть структуру мозку. Зменшується мозолисте тіло, порушується розвиток гіпокампу — зони, відповідальної за пам’ять і навчання.

У клінічній практиці Вілкінсон бачила, як діти, переживши травму, виражають біль через самопошкодження: «Вони можуть завдавати собі ушкоджень, видирати волосся або вдаватися до інших способів саморуйнівної поведінки. Це їхній безмовний крик: «Мені боляче, допоможіть мені». Дорослі повинні вміти слухати цей крик і підтримувати дитину. Але перед цим вони мають дослідити власний біль і переживання».

У книзі наведено історії двох пацієнток — Олі та Софі. Олі пригнічувала емоції через стрес у дитинстві, що вплинуло на здатність формувати стосунки. Софі виражала біль через самопошкодження, створюючи власну «мову» для пережитого. Обидві знайшли шлях до зцілення через мистецтво — альтернативу розповіді, здатну передати глибокі, часто невимовні емоції.

«Я не змушувала їх говорити про найгірше. Я була поруч і тримала цей біль разом із ними», — наголошує Вілкінсон.

Психологиня, кандидатка психологічних наук, доцентка кафедри психології та психотерапії Українського католицького університету Ірина Семків — авторка вступної статті до українського видання книги. Особливу цінність вона вбачає в тому, що Маргарет Вілкінсон демонструє тісний зв’язок між психікою й тілом, укорінюючи психологію у фізіологічні реалії. Цей зв’язок стає особливо помітним, коли ми говоримо про травматичний досвід, зокрема в умовах війни. Важливо розуміти, як саме пережиті події трансформуються або, навпаки, закріплюються в психіці — індивідуальній і колективній.

Як проговорене стає колективним досвідом, а не травмою

Ірина Семків зазначає: ми не знали, як жити під час війни. Нас ніхто цього не вчив. І тепер ми змушені створювати нові моделі реагування. Ми всі стали частиною спільної колективної травми.

«Колективна травма — це спільний досвід великої групи людей, наприклад, нації чи громади, котрі стикнулися з подією, до якої не були готові. Такий досвід залишає слід на культурі, ідентичності та стосунках. Водночас індивідуальні пережиті травми — наприклад, минуле бабусі чи дідуся — можуть впливати на наступні покоління. Це проявляється у поведінці, пов’язаній із замовчуванням пережитих травм, через нерозказані, але передані у вчинках, так само як у емоціях неопрацьовані фрагменти травматичної події. Такий механізм називається трансгенераційною травмою», — пояснює Ірина Семків.

Що ми робимо з колективною травмою? Зі слів Семків, є два варіанти. Перший — ми не справляємося. Не ословеснюємо, не підтримуємо одне одного. І тоді травма передається далі — як трансгенераційна. Наші діти вже є її носіями, а онуки можуть успадкувати симптоми ПТСР, навіть не переживши самої події. Вони несвідомо відтворюють її наслідки — у вигляді тілесних або психоемоційних реакцій.

Другий — коли ми долаємо травму спільними зусиллями. Пишемо книги й статті, допомагаємо військовим і переселенцям, обговорюємо пережите. Так ми колективно ословеснюємо те, що з нами сталося. Тоді колективна травма не паралізує, а трансформується — ми стаємо іншими людьми: з новими моральними орієнтирами, новим розумінням труднощів, чітким ставленням до ворога та готовністю себе захищати. Наша ідентичність змінюється.

«Журналісти — це перша лінія збору фактів. Потім приходять митці — на основі цих фактів вони створюють художні твори, пісні, які вже мають м’якші контури, менш травмуючі, більш доступні. А потім — науковці, які аналізують усе це. Це своєрідні щаблі, якими ми рухаємося, щоб вплести травматичну подію в наше культурне і психологічне поле, зробити її частиною ідентичності, а не причиною страждань», — аналізує фахівчиня Семків. І додає: травма стає частиною характеру. Не вимовлена словами, вона проявляється через тіло. Тому її називають невимовною. Важливо знайти для неї слова. Тоді подія стає частиною нашого досвіду й пам’яті, а не живе як поточна загроза. І це — головна мета психотерапії.

«Позитивна трансформація досвіду — образ козацтва. Від козацтва ми маємо не стільки трансгенераційну травму, скільки частину нашої ідентичності… дуже сильний архетип чоловіка-воїна, який здатний боротися та долати. Інша річ — Голодомор. Це досвід, із якого складно винести моральну науку. Найбільша мораль — це те, що вдалося вижити. І як вдалося вижити», — наводить приклади українська психологиня.

Від колективної травми до особистого зцілення

Сьогодні українці переживають нову хвилю колективної й трансгенераційної травм. Аналіз «Вплив війни на психологічний стан громадян України», проведений психологами Пилипом Духлієм і Дарією Трофімовою 2024 року, дає змогу побачити масштаб психологічних змін у динаміці. Пилип Духлій пояснив, що вибірка формувалася з урахуванням надійності: окремі підгрупи, як-от жінки-військові чи ті, хто чекає на військових, не включалися через малу кількість респондентів або потребу в окремому підході. Збір даних на фронті відбувався у два етапи: спочатку через паперові анкети, згодом — онлайн.

Перша хвиля дослідження показала найвищий рівень психоемоційного напруження та симптомів ПТСР серед українців за кордоном. Вони мають подвійне навантаження: з одного боку, тривога за близьких, які залишилися в Україні, з іншого — необхідність адаптуватися до нового культурного та соціального середовища. Цікаво, що в чоловіків-військових рівень ПТСР був нижчим. Автори дослідження пояснюють це можливою адаптацією до бойових умов і більшою підготовленістю до екстремальних ситуацій.

У другій хвилі фіксується зростання рівня стресу серед цивільних жінок. Воно пов’язане з хронічною тривогою, тривалим очікуванням новин із фронту, інформаційним тиском і невизначеністю.

Третя хвиля дослідження продемонструвала найгірші показники вже серед цивільних чоловіків: рівень ПТСР, тривожності та депресивних симптомів помітно зріс. Така тенденція може бути пов’язана з тривалим накопиченням психоемоційного виснаження, зокрема в умовах економічної нестабільності, втрати роботи або неможливості виконувати соціальну роль.

Психологиня Ірина Семків наголошує: одна подія може по-різному сприйматися різними людьми й не обов’язково буде травматичною для кожного. Чи стане досвід травматичним, залежить не тільки від самої події, а й від того, як людина її пережила, які мала ресурси та підтримку в той момент. Тобто чи змогла осмислити подію й адаптуватися.

«Ба більше, для деяких людей війна стала поштовхом до внутрішнього зцілення. Події такого масштабу часто мають екзистенційний характер — вони змушують людину переглянути життя, ухвалити рішення, які роками відкладалися, і діяти. Багато українців нарешті почали реалізовувати свої мрії, змінювати кар’єру, вступати у важливі стосунки або завершувати токсичні. Війна стала каталізатором — або зараз, або ніколи», — каже вона.

Семків пояснює, що на початку повномасштабного вторгнення українці пережили хвилю колективного піднесення, мобілізації, емоційної сили. Це був необхідний ресурсний стан для початку великого шляху. Але така фаза не може тривати нескінченно. Поступово настає втома. І депресивні стани — це реакція на виснаження, перевантаження, а не ознака поразки. Маятник хитнувся від ейфорії до виснаження. І тільки визнавши цей рух, ми зможемо знайти баланс.

«Найстійкіша позиція — визнання власних меж. Там, де не можемо, просити про допомогу. Там, де можемо, діяти. Саме така чесність із собою і взаємна підтримка можуть стати основою психічної витривалості в умовах тривалого стресу та невизначеності. Ми не всесильні, але й не безсилі», — акцентує українська психологиня.

Досвід війни формує покоління, й найбільший виклик — це вплив на дітей. Адже вони сьогодні переживають події, які визначатимуть їхнє майбутнє. І саме дорослі стають «перетворювачами» досвіду — або в біль, або в силу.

Як розмовляти з дітьми про складне

За словами Ірини Семків, дитина ще не має достатніх психічних інструментів, аби самостійно впоратися з травматичним досвідом. Якщо подію не буде осмислено й проговорено, вона «застрягає» в тілі та залишає слід у психіці. Незрілі реакції можуть закріпитися й проявитися в дорослому віці як підвищена тривожність, надмірний страх, панічні атаки або, навпаки, безрозсудний героїзм і заперечення небезпеки. Людина може не пам’ятати самої події, але тіло реагує на тригери — звук, колір, ситуацію, яка нагадує минуле.

«У цьому контексті вирішальне значення має емоційна стабільність дорослого поруч. Діти надзвичайно чутливо зчитують стан батьків або опікунів. Якщо мама, тато, бабуся чи інший дорослий самі не осмислили ситуації і демонструють страх, розгубленість чи жах, то саме ці емоції насамперед і переймає дитина. Навіть якщо нічого не озвучувати, дитина інтуїтивно вловлює напругу й невисловлені переживання», — переконує українська психологиня.

З її слів, йдеться не лише про «піклування про себе». Виснажений чи дезорієнтований дорослий вже сам собою становить ризик. Лише дорослий, який зміг відрегулювати свої емоції, може допомогти в регуляції негативних емоцій дитині — тоді потрібні слова зазвичай знаходяться легко.

Семків додає, що особливо небезпечно залишати дитину наодинці з травматичним контентом — новинами, відео, фото в соцмережах. Якщо батьки не пояснюють, що відбувається, або самі не розуміють ситуації, дитина залишається з неосмисленою й неозвученою травмою та зі своїми фантазіями-реакціями на те, що відбулось.

«Якщо ж дорослі можуть осмислити подію, пояснити її дитині, бути для неї «емоційним контейнером», то ризик травматизації суттєво знижується. Ключовим є вміння батьків передати складну інформацію в безпечній, м’якій формі. І при цьому важливо бути чесним. Брехня не зцілює травми», — пояснює вона.

Зі слів Ірини Семків, дитяча психіка має значний ресурс для самовідновлення. Якщо дитина багато разів повертається до події (в розповідях батькам, родичам або друзям) — це нормальний процес інтеграції досвіду. Це означає, що її психіка працює — дитина готова це обговорювати. Важливо, щоб дитина сама вирішувала, коли й про що говорити, — тиснути не можна, аби не спричинити ретравматизації. В такі моменти важливо просто бути поруч і слухати. Питання на кшталт «Що ти відчував?», «Що ти подумав тоді?», «Хто був поряд?» допомагають дитині переосмислити подію й знизити тілесну напругу. Адже травма живе не лише в пам’яті, а й у тілі: серцебиття, дихання, пітливість — це типові реакції на стрес.

«Також травматичний досвід може набути форми історії, казки, малюнка або образу. Що більше можливостей уявити й осмислити подію має дитина, що більше вона може про це говорити, то вища ймовірність, що ця подія буде інтегрована в її життєвий досвід. І тоді тіло не страждатиме в майбутньому. Це стосується і дітей, і дорослих. Саме для цього ми й маємо говорити про травматичні події», — резюмує українська психологиня.

Сьогодні кожен українець несе частинку колективного досвіду, що формується у спільній пам’яті. Ми ще в процесі осмислення того, що з нами сталося. Проте, як наголошують фахівці, говорити — означає визнавати реальність, надавати їй форму, трансформувати її. Для цього важливо створювати можливість і простір для проговорення, підтримки, переосмислення.