«Великий план Трампа» – лише ілюзія. І ось чому

І у нас, і у світі час від часу поширюється версія, що нібито Трамп веде надскладну, багатошарову геополітичну гру, в якій кожен його крок – частина «великого» плану.

У цій версії подій – митні війни, загравання з Путіним, тиск на ЄС і навіть спроби миру з РФ – це не прояв хаотичної чи егоцентричної політики, а продумана стратегія «надпереможця».

Але проблема у тому, що ця «гра» існує лише у фантазіях її авторів, а віра у неї є хибною і небезпечною.

Дональд Трамп – не стратег. Як і Путін, він діє як популіст і політичний тактик. Але більш імпульсивно, емоційно, егоцентрично. Його рішення першого терміну були реактивними.

Наприклад, вихід з ядерної угоди з Іраном був чисто емоційним – лише тому, що її уклав Обама.

І зараз, через роки, він повернувся у ту саму точку, з якої все починалося. Те саме з торговельними війнами, з переговорами з Мексикою й Канадою. Іронія у тому, що угоду, яку він зараз критикує, уклав він сам.

Трамп – радикальний популіст. Але його популізм – не про надії, а про агресивний ресентимент. Він мислить категоріями коротких, гучних перемог. Він як типовий український мер, який любить проєкти, де можна швидко перерізати стрічку.

Неважливо, чи вони ефективні – головне, щоб їх побачили його виборці.

«Хитра» тарифна політика? Його митні війни нібито мали на меті змінити структуру світової економіки.

Але більшість мит були або скасовані, або зведені нанівець. Чому? Бо вони просто не працювали. Бізнес-інтереси, виробничі ланцюги, логістика – все це почало сипатися.

Корпорації, як Apple, просто змусили Трампа відмовитись від деяких тарифів, бо це загрожувало мільярдними збитками.

Навіть Республіканська партія забороняла своїм представникам їздити в ті регіони, які страждали від мит. Це не стратегія. Це хаос, поки що стриманий бізнесом.

Ідея створити митну зону з Європою (в цій картині світу «митний шантаж» – інструмент перемовин) – ще одна фантазія. Щоб погодитися на спільну економічну зону, Європа мала б повністю змінити свою податкову систему. Це неможливо.

Європа просто не довіряє Трампу після його відмов від попередніх угод. Реально Трамп своїми діями лише підштовхує Європу до ширшої співпраці з Китаєм, Індією та іншими ринками. І навпаки.

А як щодо Росії? Трамп мріє перетягнути Росію у союз проти Китаю. Але це неможливо. Росія надто залежна від Китаю економічно, і ніяка ресурсна угода не компенсує Росії цей ринок.

Європа не готова знову купувати російські ресурси (а без цього компенсувати ресурсну ренту з Китаю неможливо) – через війну й відсутність довіри. І це тільки економічна складова, а є ще і політична.

Тобто не буде великої угоди США й Росії, яка б працювала так як хоче Трамп. І так з усіма іншими складовими «великої гри». Вони ілюзорні і фрагментарні.

Чому взагалі люди шукають хитрі плани у діях Трампа? Бо так легше. Їм здається, що якщо хтось має владу у такій країні, то в нього обов’язково є план.

Це типове когнітивне викривлення – намагатися штучно впорядкувати хаос. На цьому вся конспірологія і синдром пошуку глибинного сенсу тримаються.

Але Трамп діє імпульсивно – на основі твітів, лайків і власного его. Трамп – просто реактивний медіазалежний популіст. З яскраво вираженими симпатіями до диктаторів і людожерів.

Що робити Україні? Україна не може бути частиною «великої гри Трампа», бо гри немає. А намагатися «стати частиною» того, чого не існує – заганяти себе у полон небезпечних ілюзій.

Тому наш шлях у тому, щоб мінімізувати ризики; диверсифікувати постачання зброї; тягнути час і готуватись до моменту, коли Росія буде готова до реальних переговорів або до краху.

І так, ми – як і вся Європа – маємо уникати участі у політичних і військових авантюрах, які будуть покликані «рятувати» Донні і Ко.

Так, важко усвідомити, що ми живемо у світі, де рішення приймає хаотичний дід із фрагментарним мисленням.

Це неприємно, але саме визнання цієї реальності дозволяє ухвалювати адекватні рішення.