"Ми були готові віддати життя, щоб виграти 8 годин": розмова з Героєм України Віталієм Литвином

Майже 11 років. Саме стільки часу Віталій Литвин є частиною Сил оборони України. Ще влітку 2014 року, тоді ще студент, долучився до лав добровольчого підрозділу, аби захищати Україну під час АТО. За роки служби в армії пройшов шлях від звичайного солдата до майора, а є командиром дивізіону артилерійської розвідки окремої артилерійської бригади Національної Гвардії України.

У червні 2022 року за указом президента Віталій Литвин був відзначений званням Героя України. Проте від цієї нагороди спершу відмовлявся.

Віталій Литвин – один із тих, хто ще з часів АТО говорив про необхідність підготовки до великої війни, а зараз же наголошує на тому, що будь-яке припинення вогню буде лише тимчасовим, бо поки є Росія – доти є загроза для нашого існування.

Про битви за Рубіжне, Сіверськодонецьк, Бахмут і Лиман, повідомлення про загибель побратимів, звання Героя України, мобілізацію і майбутні загрози для України – читайте в інтерв'ю Віталія 24 Каналу.

"Була якась романтика": про військову кар'єру і вибір іншого фаху

На скільки мені відомо, ваші батько та дідусь були військовими, а ви все ж спершу обирали для себе інший фах. Але чи не було у вас ніколи думок про те, щоб теж стати військовим ще до початку війни?

Я зростав у Десні, де є навчальний центр Сухопутних військ України, то ж у мене була якась романтика щодо цього. Я часто ходив з батьком на службу, бачив танки, пам’ятники, шикування. Коли я закінчував школу, то взагалі мріяв вступити у Суворовське училище в Донецьку, а потім в академію СБУ.

Зараз я розумію, що тоді, десь з 2010 до 2014 років, у нас не без Росії відбувалося все для того, аби військова справа виглядала непрестижною. Тому я почав мріяти про переїзд у Чернігів чи Київ й інший фах. Думав, що закінчу університет, можливо, пройду строкову службу і буду займатися бізнесом.

Але ось починається Революція Гідності – час, коли Росія хотіла скерувати нас на той шлях, який ми не хотіли обирати. Тоді я зрозумів, що держава у наших руках, і в моїх теж. У грудні 2013-го я розумів, що буде війна і що я візьму до рук зброю та піду захищати нашу державу.

Та я ніколи не мріяв служити у війську. Та й зараз не те що мрію, хотілося б повернутися до цивільного життя.

Віталій Литвин / Фото, надане 24 Каналу

Коли ви долучалися до армії, ваші рідні та друзі не знали про це. Як вони реагували, коли таки дізналися?

Пам’ятаю це як зараз. Я прийшов до одного з підрозділів Національної гвардії влітку, як тільки закінчив університет. Трохи назбирав собі коштів, щоб купити екіпірування. Десь місяць я проходив відбір.

Потім я приїхав у Десну, де в мене ще тоді жили батьки, і я сказав їм, що буду іти на службу та їхати в зону АТО. На що моя мама сказала, що треба подумати, а я кажу: "Ви не зрозуміли, я завтра ввечері їду, вже квитки купив, а післязавтра я військовослужбовець". Мама питала, чому я не казав, але ж я знав, що вони б мене відмовляли. З цієї причини я і друзям не казав.

Коли батьки проводжали мене на вокзал, то пишалися моїм рішенням. Перед потягом ми сходили у військторг, батьки купили мені форму, мультикам. Вони приймали моє рішення і розуміли, що у зворотному не переконають.

"Основні поняття не змінилися": як опановували дрони понад 10 років тому

У 2014 році ви, на скільки відомо, опановували дрони ще до того, як це стало "мейнстримом". Як це було?

Я ще у вересні 2014 року проходив курс оператора БпЛА, який організувало Товариство сприяння обороні України.

І ще тоді я казав, що дрони допомагатимуть завчасно виявляти ворога, що дозволить знищувати його швидше і берегти життя особового складу. І тепер це актуально.

З того часу минуло вже 10 років і щось з тих курсів, якщо дивитися на застосування дронів зараз, залишилося актуальним?

Змінилося багато, але сама база, дрібна моторика та основні поняття – ні. У 2014 багато хто користувався, літав на дронах для задоволення. І були невеликі групи, які дійсно розвивали цей напрямок.

У Товаристві сприяння обороні на заняттях у нас були маленькі коптери, розміром як коробка від сірників. І ми літали по кімнаті, керуючи пультом, на якому зараз вчать операторів FPV-дронів. Нас вчили професіонали, які горіли цим і бачили в цьому перспективу.

Курси тоді тривали десь до 5 днів. Звідти я знову повернувся до Попасної. Пізніше ми познайомилися з виробниками з Івано-Франківська, котрі робили крилаті дрони. Ми вчилися з ними, опановували БпЛА літакового типу.

"Росія мала конкретні плани": як ворог готувався до великої війни

Та все ж більшість часу на службі ви – розвідник. Це була пропозиція чи ваше власне бажання працювати в розвідці?

Коли я прийшов у військо у 2014, я ще тоді сказав командиру батальйону: "Використовуйте мене, як вважаєте за потрібне". Я бойова одиниця, я інструмент в руках свого командира і готовий виконувати накази та завдання.

Мені було 20, я був дуже відвертий і трохи зухвалий, бо виріс у військовому містечку. І мої командири побачили, що я адекватний і можу навчатися. Якраз мене з їхньої подачі відправили на курси операторів БпЛА, а потім перемістили у взвод розвідки. Спершу я не хотів, бо в нас вже був свій сформований колектив, але я погодився, розуміючи, що буду корисним.

Віталій Литвин / Фото з фейсбук-сторінки військовослужбовця

Часто в інтерв’ю, обговорюючи свій досвід участі в АТО, ви кажете, що Україна ще відтоді мала готуватися до великої війни. Коли для себе ви окреслили, що повномасштабне вторгнення неминуче?

Ми називали це і гібридною війною, і Антитерористичною операцією, і Операцією об’єднаних сил, але Росія відправляла на Донбас курсантів, які закінчували навчальні заклади й опановували артилерію, диверсійно-розвідувальну роботу.

Курсанти в польових умовах складали заліки із застосування засобів радіоелектронної боротьби. Росія мала конкретні плани, бо вони вкладали великий ресурс, але нічого не відбувалося. Коли Росія і Білорусь почали проводити спільні навчання, було зрозуміло, що вторгнення неминуче.

Знаєте, у 2016 році я демобілізувався з добровольчого батальйону і кілька тижнів не був на службі. У мене були вагання, чи повертатися, але було якесь відчуття незавершеної справи. Війна тривала, щодня наші військові зазнавали поранень чи гинули, коли ворог зухвало порушував режим тиші. А ще наше суспільство розхитували наративами та ІПСО. Тож я повернувся на службу і долучився до бригади швидкого реагування, зараз це "Рубіж".

Я пройшов шлях від солдата до майора без військової кафедри. Мені запропонували очолити взвод розвідки спеціального призначення, але треба було підписати контракт на 5 років. І я погодився.

"Ми не втратили країну": про перший день повномасштабної війни

Тож 24 лютого ви зустріли як військовослужбовець. Як цей день розпочався для вас?

Повномасштабне вторгнення ми застали неподалік Сіверськодонецька. Був сильний обстріл, авіаналіт. Командир батальйонно-тактичної групи розосередив нас.

Десь за тиждень до вторгнення ми почали вивчати район Станиці Луганської. Там росіяни наводили переправи, посилили обстріли. Тоді командувач ОТУ "Північ" генерал Красильніков визначив район, де ми мали працювати, бо було розуміння, що може щось статися.

24 лютого я підійшов до командира БТГр і кажу: "Ми розвідники, давайте ми висунемося по маршруту висування нашої БТГр, проведемо розвідку, аби група не потрапила в засаду.

Ми почали працювати, і я своєму особовому складу сказав, що ми маємо протриматися хоча б до заходу сонця, щоб за той час громадяни встигли піти до військкоматів, отримати зброю, а військові частини – мобілізуватися та висунутися в райони бойових дій. Тобто ми були готові покласти свої життя за ті 8 годин – ми були готові віддати їх на майбутнє нашої країни.

Віталій Литвин / Фото, надане 24 Каналу

Зараз, аналізуючи те, що відбулося, я розумію, що відбулося колосальне єднання командирів усіх ланок і саме тому ми втримали підготовлений Росією наступ. Ми не втратили країну, ми почали боротьбу і боремося досі.

Що для вас, як для командира, було, є і залишається найважливішим у роботі?

Тут багато аспектів. Якщо говорити про вибір особового складу – то найважливішим є розум людини і її бажання. Коли до мене приходить нова людина на службу, я завжди питаю, що вона хоче робити.

Також для мене важливі честь та гідність людини. Тобто коли до мене звертається людина, я її вже поважаю, поки вона мені нічого поганого не зробила.

А ще важливі честь та гідність особового складу, моральна та психологічна підтримка людей. І, звісно, розуміння. Розуміння, для чого ми воюємо, хто ми є, яка у нас культура, якою мовою розмовляємо. На цьому шляху ми втратили багатьох найкращих із нас. Ми маємо робити все, щоб ці смерті не були даремними.

"Розтягувалися, щоб ворог думав, що нас більше": про нерівний бій у Рубіжному

Ваш підрозділ брав участь в обороні Рубіжного. На скільки відомо, у місті відбувся нерівний бій, де кілька розвідників знищили чимало росіян. Чи можете розповісти більше про це?

Сили там були взагалі нерівні. Росіяни намагалися просунутися, аби розрізати Рубіжне і Кремінну, а наш командир дав завдання зайняти тамтешній пансіонат. Коли ми почали наближатися, то зрозуміли, що в ньому перебувають цивільні.

Уже вночі ворог кинув сили на пансіонат. Нас там було небагато – десь 12 людей на СП і 16 в пансіонаті. Ми якраз обговорювали з командуванням евакуацію цивільних з пансіонату. Десь о 6-й ранку ворог почав штурмувати, стріляти з танків. Ми намагалися всіх спустити у підвали, але це були люди старшого віку. На жаль, багато загинули, бо ворог гатив не розбираючись.

Мої бійці через кілька годин вступили в бій. Знищили ворожу БМП, почали знищувати багато живої сили ворога, а їх було дуже багато. Снайпер Максим Кирпа, який, на жаль, під час Лиманського наступу загинув, казав тоді, що навіть не цілився – кожен постріл був точно у ворога.

Та все ж ми почали відходити від пансіонату, бо розуміли, що якщо ворог і далі буде так обстрілювати, то загинуть усі цивільні. То ми почали вести бої біля пансіонату, вздовж дороги на Кремінну. Ворог підстрелив БТР наших піхотинців, механік загинув, навіднику відірвало 2 кінцівки. Ми потім відходили по кривавих слідах, по яких евакуйовували наших поранених.

Загалом нас було не більше 12 осіб, мали маленький "мавік" і тримати оборону нам треба було проти десь 300 росіян, які мали кілька БМП і танків. Ми викликали підкріплення. Але бої тривали й на інших флангах, тому ми розтягувалися і вели вогонь з різних позицій, аби ворог думав, що нас набагато більше. Це був хаос.

Ми з одним розвідником навіть вирішили провести контратаку, щоб ворог точно повірив, що нас багато, якщо ми атакуємо, і щоб йому довелося перегруповуватися. Так ми близько 6 годин і тримали оборону. В нас, розвідників, не було жодного пораненого.

До нас під’їхали ще 2 танки 24-ї бригади. Знищити той танк, яким ворог працював по нас, не вдалося. Але росіяни не розуміли, що відбувається, коли ми танками почали працювати по них. Вогонь ми коригували "мавіком".

У тому бою ми не рахували навіть, скільки ворога знищили. Але ми протрималися цілий день і дали час піхоті перегрупуватися, підтягнути техніку й евакуювати поранених.

Віталій Литвин / Фото, надане 24 Каналу

Це символічно, що бригада "Рубіж" обороняла Рубіжне. Але готуючись до нашої розмови, натрапив на таку думку – чи не ускладнювала ця символічність відхід з міста?

Це дійсно було складно. Але така була ситуація – коли ворог не може щось захопити, то він просто знищує. У якийсь момент в нас копали окопи в асфальті. В нас інженер допомагав підривати покриття, аби формувати там опорні пункти та бодай якось триматися. То ж нам треба було іти на нові рубежі. Але ми обороняли Рубіжне близько 80 днів.

Коли ми брали полонених, нам трапився командир роти. Він підтвердив інформацію, яку ми чули не раз, але не вірили. Ми знищували ворога у кількості до 1 батальйону на тиждень.

Ваш підрозділ також брав участь у виведенні військ з оточення в районі Сіверськодонецька. Як відбувалася ця операція?

Таких операцій було багато, хоч і дрібних. Наприклад, піхотний взвод потрапив в оточення у 5-поверхівці – і в нас було завдання вивести їх звідти. Розвідники проривалися туди, одна частина групи тримала фланги, інша заходила в будинок, виводила хлопців. Піхота потім ставала в прикриття і ми всі виходили. Було багато таких точкових операцій.

Щодо Сіверськодонецька – ми виходили з міста, забирали підрозділи, прикривали відхід тим, що вступали в бої, щоб ворог думав, що наші війська ще в місті.

Коли вже переправилася піхота, був один БТР на березі річки. Командир роти сказав знищити його, а я запропонував на ньому переплисти Сіверський Донець. Ми рухалися в бік ворога, який ще не йшов фронтом, а по основних дорогах. Ми заїхали їм в тил, а потім заїхали в Лисичанськ до своїх сил.

"Зайшли росіянам у тил": про операції під час контрнаступу

Бригада "Рубіж" брала участь у Слобожанському контрнаступі. Які завдання ви виконували тоді?

Завдання були просто різноманітного типу. Періодично ми діяли як штурмові групи, бо були найбільш підготовленим особовим складом. Це була така ейфорія, коли ми рухалися вперед. Ми зачищали населені пункти, захоплювали ворожу техніку, брали полонених.

Одне з найскладніших наших завдань полягало в тому, що нам треба було обійти населений пункт, подолати водну перешкоду біля СП ворога. Ми провели розвідку, облітали коптером, сходили туди пішки. І там було повалене дерево через канал, то ми по ньому переправили боєкомплект і перейшли дві розвідувальні групи. Весь маршрут був близько 20 кілометрів, з яких десь 11 – 12 по ворожому тилу. Ми зайшли, зробити наліт, щоб відвернути увагу ворога, бо основні дії відбувалися на іншій ділянці.

Коли ми поверталися, росіяни використовували дистанційне мінування, ті "лєпєстки" валялися всюди і це ускладнювало пересування, бо це був ліс. З БпЛА вони нас не могли виявити, бо ми були замасковані і рухалися стежкою під густими кронами дерев. Але вони розуміли, що ми десь там, тому завдали великої кількості авіаударів. Уже на виході з лісу був удар по одній з моїх груп. На жаль, два розвідники загинули на місці – Владислав Куцулабський і Максим Кирпа.

Під час цього контрнаступу все ж у росіян фронт обвалився доволі швидко. І це викликало питання і в цивільних, і в багатьох військових – як так трапилось? Чи давали ви собі відповідь на це питання?

З нашого боку була залучена величезна кількість ресурсів. І коли відбувся прорив, ворог не знав, яка кількість наших сил іде. На мою суб’єктивну думку, ми могли рухатися далі, бо ворог просто втікав, артилерійські системи були неефективні, бо їх не встигали перетягувати. Оператори БпЛА теж не встигали відсуватися назад.

Наприклад, коли ми йшли на Лиман, ми рухалися з кількох напрямків – і ворог не розумів, де особовий склад, звідки основний удар і куди їм треба втікати. Натомість наші оператори були готові до наступальної операції і були весь час на колесах. Ворог не очікував такого злагодження. Ми все ж зазнали втрат, бо на деяких ділянках росіяни намагалися втримувати позиції, хоч в них і не вийшло.

Віталій Литвин з побратимом / Фото, надане 24 Каналу

Також "Рубіж" брав участь в обороні Бахмута. Чи відрізнялася ваша робота там з огляду на те, що контингент ворога там був інший? Адже місто атакували "вагнерівці".

Тактика дій росіян тоді змінилася так, щоб залучати більшу кількість особового складу. Інтенсивність артилерійських обстрілів була високою, але нижчою, ніж в Рубіжному чи Сіверськодонецьку.

Кількість штурмових підрозділів ворога була просто колосальною. Фізично наші бійці втомлювалися вести стрілецькі бої, бо була величезна кількість штурмів із великою кількістю "вагнерівців". Вони мали перевагу в живій силі. Якщо вони захопили один під'їзд в 9-поверхівці, то вони просто в нього накопичувались у великій кількості.

Якщо їх одразу там не знищать, то вони по тілах своїх побратимів починають бігти і проломлюватись далі. І були випадки, що багато найманців просто забігали на наші позиції без зброї, бо вони її десь губили через те, що їх поспіхом відправляли в великій кількості.

"Вагаюсь кілька секунд": як повідомляти рідним про загибель побратимів

Ви вже згадували про втрати своїх побратимів. І саме ви взяли на себе місію особисто повідомляти рідним про загибель бійців. Чому ухвалили таке рішення?

Це важливо для мене, адже військовослужбовець, мій підлеглий, виконує завдання. Тобто він загинув, виконуючи моє завдання, як командира. То ж це прояв поваги до мого побратима та підлеглого, повідомити особисто рідним про загибель.

Якщо я загину, то я б теж хотів, щоб про це рідним повідомив мій командир, а не стороння людина з іншої служби.

Це мій хрест, але завдяки цьому я не хочу щоранку застрелитися через те, що втратив когось.

Наскільки складно повідомляти сімʼям про загибель їх рідного?

Найважче, коли родичі питають: "А це точно був він?" Знаєте, я теж не хочу в це вірити і я на кілька секунд сам вагаюся. Але тіла всіх побратимів, яких втратив, я бачив на власні очі.

"Спершу я розлютився": про звання Героя України

У червні 2022 року ви отримали звання "Героя України", але спершу відмовлялися від нього. Чому ви змінили своє рішення? Хто або що переконало вас?

У першу чергу – мій особовий склад. Спершу, коли я почув про нагороду, я розлютився, бо не розумів навіщо – з одного боку ми тут завдання виконуємо, аж раптом якісь нагороди. Але особовий склад і довіра командування переконали мене.

Чи була у вас тоді розмова з президентом?

На врученні були ще офіцери спецпідрозділів, і я попросив у президента Володимира Зеленського сказати кілька слів. Він, здається, тоді вперше прибув на лінію бойового зіткнення.

Ми вшанували хвилиною мовчання загиблих розвідників. У той день загинув розвідник 3-го батальйону "Свобода". Я нагадав, що точиться війна. У присутності президента, командира БТГр та кількох генералів я сказав, що ця нагорода здобута спільними виконаннями завдань на всіх рівнях – від солдата до сержанта матеріального забезпечення, від командира тактичної групи до генералів.

"Золота Зірка" Віталія Литвина / Фото з фейсбук-сторінки військового

Що для вас особисто означає це звання?

Особисто для мене у першу чергу – це про відповідальність. Насамперед перед полеглими побратимами.

Знаєте, ми є такими, якими нас робить наше оточення. І мої побратими зробили мене таким, і я завдячую їм за те, ким я є зараз. Я дякую полеглим побратимам, дякую тим побратимам і посестрам, котрі служать зараз.

А ще це відповідальність перед суспільством. Коли ти Герой України, то поводитися треба відповідно. До тебе можуть прислухатися, тож потрібно просувати правильні наративи. Наприклад, повністю українською я почав спілкуватися у січні 2024 року. І ось, можливо, хтось почує мене, мою історію, і теж захоче перейти на українську мову – і це вже буде якийсь мій вклад.

З початком великої війни гостро постало питання, що з одного боку зараз отримують звання Героя України оборонці нашої держави, захисники, зокрема і полеглі воїни. Але це звання донедавна мав той же Юрій Бойко і ще досі є кілька зрадників серед тих, хто теж "герой". Як ви до цього ставитеся?

Це прикра ситуація, але я називаю їх "російськими агентами", яким присвоїли ці звання російські агенти на керівних політичних посадах. Те, що таких агентів зараз позбавляють звання Героя України, – великий плюс.

Головне, аби зараз це звання не отримували негідні люди.

"10 років я все робив правильно": про мобілізацію і контракти 18 – 24

Війна триває вже 11 років. Звісно, порівнювати АТО чи ООС з тим, що відбувається зараз, – складно. Але ми щонайменше зараз називаємо війну війною. Та якщо говорити про повномасштабне вторгнення, то як, за вашим спостереженням, змінилася війна?

Війна змінилася кардинально. Ми зараз навіть не говоритимемо про інтенсивність ведення бойових дій, а про підходи до навчання. Тобто в час війни ми проводимо навчання, постійно опановуємо нові засоби. Зараз є велика кількість засобів технічної розвідки, іноземних артилерійських систем та іншої техніки. Багато підрозділів аналізують отриману інформацію, застосовують велику кількість БпЛА, наземних роботизованих комплексів, засобів радіоелектронної боротьби.

Війна змінюється постійно, з’являються нові тенденції. Наприклад, коли у нас був брак артилерійських боєприпасів, ми це покривали FPV-дронами. Коли у нас з’явилися потужні засоби РЕБ, ворог почав використовувати дрони на оптоволокні. Тобто постійно є виклики та відповіді.

Але найважливіше, як ви правильно зазначили, ми вже не вигадуємо термінів чи абревіатур, а називаємо війну війною. Найголовніші зміни відбулися у свідомості наших громадян.

Думаю, ви бачите, яка зараз у нас ситуація з мобілізацією і як інформаційно вона часто оповита скандалами. Як ставитеся до цих процесів?

Усе це тисне на морально-психологічний стан тих військовослужбовців, які зараз на фронті виконують завдання. Вони витрачають свій час, своє здоров’я чи навіть життя, поки хтось десь може дати чи взяти хабар, аби "відкупитися".

Узагалі, якщо говорити про корупційні випадки, то вони б’ють по нашій обороноздатності. Бо унаслідок цього армія не поповнюється операторами БпЛА, танкістами, піхотинцями чи іншими.

Але питання є й з іншого боку: якщо люди хочуть відкупитися, то вони не бачать "за що воювати". А такі настрої швидко підхоплюють росіяни, вони створюють фейки, які компрометують правоохоронні органи і ТЦК. І багато наших громадян на це ведуться.

Багато хто каже, що мобілізація у нас не така, треба було б мобілізувати якнайбільше людей. Але важливо давати відповіді суспільству, бо якщо ми не будемо обговорювати кричущі випадки та негативні ситуації, то їх з громадянами обговорить російське ІПСО.

Але віднедавна у нас з’явилися контракти для тих, хто ще не досягнув мобілізаційного віку. Що про це думаєте?

Чесно, я ще на початку повномасштабного вторгнення думав, що мобілізують усіх від 18 років. Зараз це гарна тенденція.

У 2014 році, коли я пішов до армії, я отримував 960 гривень зарплатні. Зараз же громадяни від 18 до 24 років можуть отримати 1 000 000 гривень. Тобто це означає, що останні 10 років свого життя я робив усе правильно, щоб зарплатня військового зросла з 960 гривень до такої цифри.

Віталій Литвин / Фото, надане 24 Каналу

Люди, котрі свідомо приходять у військо, можуть покращити своє матеріальне становище, витратити ці кошти на своє навчання, бути інтелектуалами та будувати нашу державу.

Але з того досвіду, що у нас є, нам треба проводити базову загальну військову підготовку для усіх верств населення, для чоловіків і для жінок, бо Росія не зникне, загроза залишатиметься і нам не треба чіплятися за дати чи чекати нових переговорів, а іти шляхом боротьби. Ми маємо розбудовувати нашу державу, будувати заводи, виробляти боєприпаси, військову техніку, озброєння, технічні засоби розвідки. І ще маємо працювати з громадянами так, щоб на них не спрацьовувало російське ІПСО.

"Російський імперіалізм нікуди не зникне": про переговори та перемир'я

Багато зараз розмов про переговори. Як ви вважаєте, чи не створює це загроз для нас? Наприклад, люди можуть розслабитися, бо "війна от-от скінчиться".

Думки про те, що хтось може закінчити цю війну замість нас, загрожують нашій державі. Люди повинні розуміти, що навіть теоретичне припинення вогню на 30 днів ворог використає на свою користь: підготує особовий склад, виготовить "шахеди" і боєприпаси, командири перепочинуть.

Зараз, наприклад, на Покровському напрямку, як і на багатьох інших, потрапляють у полон росіяни, які лише за 3 тижні до того підписали контракт. А якщо буде 30 днів припинення, а радше – зниження вогню, то підготовка триватиме вже 1 місяць і 3 тижні.

Будувати ілюзію щодо того, що загроза зникне і війна припиниться, – марно. Ми чуємо тези Росії та окремих її громадян, котрі з ненавистю ставляться до нашої мови, культури та держави і прагнуть нашого знищення. Російський імперіалізм нікуди не зникне, як і їхні апетити повністю окупувати нашу державу.

Ми розуміємо, що рано чи пізно війна все ж скінчиться, питання лиш у тому – як саме. Але якщо уявити сценарій, в якому війна закінчується найближчим часом, чи можемо ми в такому випадку "видихнути", чи все ж навпаки – тоді треба працювати більше?

Ми вже мали "гібридну війну" і Мінські домовленості. Начебто був режим тиші, а наші військовослужбовці гинули далі. Потім були різні перемови: новорічні, різдвяні і ще якісь. І потім повномасштабне вторгнення.

І зараз, коли на багатьох напрямках ворог використовує непідготовлений особовий склад, це дійсно показник, що в Росії бракує часу на підготовку нових, а втрати великі. На тому ж Покровському напрямку це 300 – 400 окупантів на день.

Звісно, може бути якесь припинення вогню чи зниження інтенсивності ведення бойових дій. Але в той час нам головне не втратити нашу державність. Бо Росія може працювати через своїх агентів, музику, кіно, зросійщення наших громадян.

Припинення може бути на 30 днів, на рік, на два роки. А потім, коли наша пильність буде приспана, ми перестанемо вкладатися у своє військо, тоді почнеться новий етап російсько-української війни. Росія зробить висновки і з 2014, і з 2022 року. І тоді в нас буде загроза втратити державу.

Які уроки ми, як суспільство і як нація, на вашу думку, маємо засвоїти з цієї війни?

Ми повинні дбати про свою культуру, свою ідентичність. Сили оборони України стоять на культурному ґрунті. На цьому ґрунті ми виховаємо своїх дітей, які в майбутньому і будуть цією державою.

Найважливіше – це наші діти, наша культура і наша армія.

І ми не маємо забувати, що Росія протягом багатьох років намагалася знищити нас, викривити нашу культуру, зруйнувати нашу армію, перевиховати наших дітей своїми книгами, фільмами та музикою. Ми маємо зробити з цього всього висновок і пам’ятати, що Росія не зникла й існує загроза. І вони будуть намагатися знову.