Наш колумбієць «Танос»

Я народився солдатом.

Воїн із позивним «Танос»
2-го Інтернаціонального легіону оборони України

Потрібно любити справу, якою займаєшся. Боєць із позивним «Танос» 2-го Інтернаціонального легіону оборони України — дійсно професійний військовий. І він це точно любить.

Едвін, ви не повірите, — з Колумбії. У нього за спиною десять років служби. Був прикордонником, брав участь у боротьбі проти тамтешнього потужного кримінального угруповання, потрапляв у бойові зіткнення. Нагороджений медаллю «За боротьбу Колумбії» та Шпагою свободи. Здавалося б, життя склалось і без нас.

Але ні. Після початку повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ в Україну, коли наші встояли перед першими хвилями ворога, Едвін побачив новини. Тоді він без зайвих роздумів вирішив звільнитися зі служби та приїхати сюди, щоби допомогти українцям.

Звісно, рішення Едвіна не викликало захоплення в його родини:

— Мої родичі жахнулися, коли дізналися про це. Бо війна в Україні набагато страшніша за те, з чим я стикався в Колумбії. Вони й досі час від часу просять мене повернутися, але в мене є віра, що ще можу допомогти тут. Я був у Києві, Тернополі. Це прекрасні чисті міста. Там усе організовано. Мені там сподобалося.

Танос вступив до Інтернаціонального легіону оборони України в березні 2024 року. Він воював у Серебрянському лісі та на Покровському напрямку. В ході жорстоких боїв здобув повагу побратимів. І зараз також має репутацію надзвичайно хороброї та надійної людини. Насправді майстерного воїна.

— Що найважче під час операцій? Контролювати себе як особистість, стримувати свої страхи, — ділиться досвідом легіонер. — У колумбійській армії нам казали, що страх сидить у наших головах. Тож я завжди намагався швидко опанувати свої емоції. А ще я вірю в Бога і впевнений, що Він мене захищає. Коли бойова місія завершується, я намагаюся забути все, що там було. Фокусуюсь на теперішньому. Та й завжди пора готуватися до наступної операції.

Попри непростий досвід, Едвін зберіг людське, шляхетне ставлення до бійців, зокрема й до ворога. Та все ж у тому, що стосується росіян, є нюанс:

— Я поважаю будь-яку людину, що взяла до рук зброю, адже для цього треба мати силу волі. Однак росіян я не вважаю за людей через те, що вони роблять в Україні. Найбільше мені подобається в українцях те, що вони захищають свою Батьківщину від щирого серця. Коли в мене не буде запалу (внутрішнього вогню в серці), — перестану воювати. Я поважаю бійців усіх національностей, які долучилися до Легіону.

Едвін — професіонал. Він любить свою справу, і військова служба — це його тверезий, зважений вибір. Стиль життя, який надихає робити неймовірні речі.

— Я народився солдатом, — каже «Танос». — Коли в Україні закінчиться війна, шукатиму інше місце, де зможу бути вояком.

Побратимів можна зрозуміти. Війна нині дуже важка. Як не поважати людину, що не підводить? Це не просто чолов’яга з усмішкою, — це майстерність, що дає шанс на успіх навіть у найскладніших ситуаціях.

Ну, а ще «Танос» не вміє відмовляти. Звісно, побратими цим користуються. Хто б міг подумати, що колумбієць приїхав із таким багажем знань: досконало володіє стрілецькою зброєю, працює з різними штурмовими гвинтівками та кулеметами. Кожен такий знавець економить час на навчання нашим бійцям. Прагматично, але так.

Багато разів легіонер погоджувався на участь у складних місіях і повертався переможцем. Попри це, він дуже обережний із порадами для інших. Надто — для добровольців, які мають намір вступити до війська:

— Щодо психологічної складової, я не можу щось порадити. Всі люди різні. Військовим не можна стати — військовим треба народитися. Кожна людина живе залежно від свого характеру та сили волі. Це особисті рішення кожного. Що стосується юнаків, які збираються долучитися до ЗСУ… Думаю, зараз саме той момент, щоб показати Україні: ти готовий її боронити. А на війні насамперед важлива дисципліна. Ти маєш повністю розуміти, що вже не цивільна особа, а військовий. Необхідно любити ту справу, якою займаєшся. Тут ти не можеш просто взяти і звільнитися. Бійцю необхідно повністю зосередитися на своєму військовому житті.

Як більшість людей дії, Едвін досить зважено підходить до слів. Та все ж він ділиться певними секретами своєї майстерності:

— Щоб вижити в перші десять хвилин свого першого бою, треба бути ментально підготовленим, мати правильну мотивацію та не «вимикатися». Також необхідно задіяти всі свої знання, які були отримані в ході навчань.

При цьому легіонер — глибоко віруюча людина:

— Я дуже вірю в Бога, і він мене завжди захищає. Усе те необхідне, що допомагає контролювати себе в ході операції, мені дає Бог.

Під час бойових місій «Танос» брав участь у рятувальних операціях, здійснював медичну евакуацію наших бійців. Військове братерство має для нього особливе значення:

— Мені доводилося рятувати побратимів. Так буває на війні, і цього не уникнути. У більшості випадків, коли твого товариша поранено, ти намагаєшся з ним вийти на контакт чи поцікавитися в когось, наскільки сильно він поранений, як у нього проходить лікування. Згодом, коли він повертається у стрій, між вами складаються більш теплі відносини. Тож мої побратими — це щось більше, ніж просто колеги. Коли ви разом у бліндажі, ділитесь думками чи побоюваннями, вони з тобою. Ти на них розраховуєш, вони розраховують на тебе. В окопі ми стаємо однією родиною. Коли ти йдеш на завдання, то побратим для тебе не просто колега чи друг. Він стає для тебе членом сім’ї.

Звісно, участь у бойових діях (тим паче в іншій країні) — це не якась туристична прогулянка. Про серйозні фізичні навантаження вже навіть не анекдоти ходять, а легенди. Спитайте якось у бійців, який сучасний мілітарі-фольклор вони знають. Ми ось запитали.

— У нас є фраза: «Носиш, як віслюк, а живеш, як король», — каже легіонер.

Може, про віслюка перегнули, але загалом це точно зрозуміють інші військові. Так, інколи спини не вистачає все носити. Зате потім є чим воювати. А тоді й сам краще почуваєшся під час бою.

— Якщо мені скажуть нести 20 гранат, то я понесу. Якщо буде наказ нести ящик із патронами, то буду це робити. Адже я солдат.

Для нього самого легіон — це значно більше, ніж просто колектив, а бути солдатом — більше, ніж просто професія.

— Рішення приєднатися до Легіону — це особисте рішення кожного, — наголошує Едвін. — Сюди багато людей їдуть із різних мотивів. І ці люди, коли приїжджають, стикаються з реаліями війни — і їхньою свідомістю оволодіває страх. На мою думку, краще мати у легіоні 20 людей, які ходитимуть на бойові завдання та воюватимуть, ніж 60, що просто заважатимуть.

Майже легендою легіону стала різниця в кулінарних традиціях України та Колумбії. Про смакові уподобання Танос не кривить душею:

— Їжа нам не подобається. Проте це нормально, бо ми з іншої держави. У нас інша культура та кухня. Зате все інше мене повністю влаштовує в Україні.

Попри відмінності в кулінарних традиціях, більшість колумбійців та українців поділяють значно важливіші світоглядні позиції. Передусім це стосується родинних цінностей, поваги до батьків та звички оберігати їх за будь-яких обставин. І тут «Танос» — зовсім не виняток:

— Коли повертаюсь із місії, я телефоную своїй мамі і прошу, щоб вона мене благословила. Завжди з нею розмовляю. Аби вона знала, що я повернувся, і заспокоїлася.

У лавах Інтернаціональних легіонів оборони України проти російських загарбників воюють найхоробріші люди із понад 75-ти держав світу. Дізнатися більше про них можна за ось цим посиланням. На правах безкоштовної реклами, звісно.