Психологиня розповіла, як війна призводить до колективної травми та що з цим робити

Важливо говорити про пережитий біль від війни, оскільки замовчування лише поглиблює психологічну травму. Коли людина відкривається, тоді вона вчиться справлятися з душевним болем, зазначає одна з найвпливовіших європейських психотерапевток минулого століття Маргарет Вілкінсон. Вона додає, що сім'ям потрібно знаходити способи говорити про складні речі, оскільки з проговореними проблемами можна працювати, прийняти та осмислити їх. Україна має досвід замовчаних трагедій: Друга світова війна та Голодомор. У статті "Говорити, щоби зцілитися: як досвід війни змінює психіку поколінь" комунікаційна менеджерка громадської організації "Форпост" Людмила Замірська пише, що нині, коли українці знову переживають війну, важливо осмислити все, що відбувається з нами. 

Авторка вказує, що психотерапевтка Вілкінсон у своїй книзі "Як змінюється психіка під час психотерапії: емоції, прив’язаність, травма й нейробіологія" вивчала, як у людському тілі та психіці вкорінюється психологічна травма.  Вілкінсон стверджує, що діти, чиє дитинство проходить у зонах конфлікту, піддаються сильному психоемоційному тиску та це навіть змінює їхню структуру мозку. Вона додає, що в дітей внаслідок цього зменшується мозолисте тіло, а також порушується розвитокгіпокампу

Авторка вступної статті до видання вищезазначеної книги українською мовою, доцентка кафедри психології та психотерапії Українського католицького університету, психологиня Ірина Семків зазначає, що Вілкінсон показує тісний зв’язок між тілом та психікою.

Замірська зазначає, що зв’язок цей особливо помітний, коли говоримо про травматичний досвід людей в умовах війни. Вона наголошує, що важливо, щоб люди розуміти як пережиті негативні події трансформуються або закріплюються в колективній чи індивідуальній психіці. 

Кандидатка психологічних наук Семків наголошує, що ніхто з нас не знав, як жити під час війни та ніхто нас цьому не вчив, але нині ми повинні створювати нові моделі реагування. Вона додає, що  всі українці стали частиною спільної колективної травми.

Психологиня наголошує, що такий колективний досвід залишає свій слід як на культурі, так і на стосунках людей та ідентичності. Семків вказує, що індивідуальні пережиті травми, зокрема, пережиті події дідусями чи бабусями, можуть здійснювати вплив на наступні покоління.

"Це проявляється у поведінці, пов’язаній із замовчуванням пережитих травм, через нерозказані, але передані у вчинках, так само як у емоціях неопрацьовані фрагменти травматичної події. Такий механізм називається трансгенераційною травмою", — стверджує вона.

Семків пояснює, що існує два способи, що робити з колективною травмою. За її словами, перший — ми не справляємося, не підтримуємо одне одного та не обговорюємо пережитий досвід, і після цього травма передається наступним поколінням — як трансгенераційна. Зазначається, що діти вже є носіями цієї колективної травми, а онуки можуть, навіть, якщо вони не переживали самої події, успадкувати симптоми посттравматичного стресового розладу. Останні можуть несвідомо відтворювати наслідки цієї травми у вигляді психоемоційних чи тілесних реакцій.

Другий способом є подалання травми спільними зусиллями. Психологиня пояснює, що травму можна подолати через обговорення пережитого, допомогу військовим і переселенцям, написання книг, статей, тощо. За допомогою цього ми колективно ословеснюємо все те, що з нами відбувалося. 

Авторка статті пояснює, що в цьому випадку колективна травма трансформується, а не паралізує, змінюється наша ідентичність. Ми стаємо іншими людьми, які мають нові моральні орієнтири та розуміння труднощів, чітке ставлення до ворога та готові себе захищати. 

"Журналісти — це перша лінія збору фактів. Потім приходять митці — на основі цих фактів вони створюють художні твори, пісні, які вже мають м’якші контури, менш травмуючі, більш доступні. А потім — науковці, які аналізують усе це. Це своєрідні щаблі, якими ми рухаємося, щоб вплести травматичну подію в наше культурне і психологічне поле, зробити її частиною ідентичності, а не причиною страждань", — пояснює Семків.

Психологиня наголошує, що якщо травму не обговорювати, вона буде проявлятися через тіло, а також стає частиною нашого характеру. Семків стверджує, що через це травму і називають невимовною. Вона радить, що потрібно знаходити слова для того, щоб описати свою травму, аби вона не жила як поточна загроза, а стала частиною досвіду та пам’яті.