«Як я вбив Плутон і чому це було неминуче» Майкла Брауна: як один вчений змінив наше небо. Рецензія ITC.ua

Я закінчив школу у 2003 році. Тоді нас вчили, що у Сонячній системі дев’ять планет: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун та Плутон. Але у 2006 році МАС (Міжнародний астрономічний союз) позбавив Плутон статусу планети, придумавши для нього та для багатьох інших подібних небесних тіл назву карликові планети. Тобто останні майже 20 років усі вчили на уроках астрономії вісім планет, хоча з 1930 року, коли відкрили та визнали Плутон, людство знало про дев’ять.

Ця однозначно історична, не тільки для науки, подія сталася завдяки американському астроному Майклу Брауну. За декілька років до цього важливого рішення Міжнародного астрономічного союзу він відкрив десяту планету (зараз вона відома під назвою Ерида), а потім ще одну та ще. Проте цей вчений побачив у цьому проблему та вирішив її розв’язати, що в кінці привело не до збільшення кількості планет в нашій Сонячній системі, а навпаки, до зменшення. Як це трапилося, скільки марудної праці на це пішло, як у Майкла Брауна та його колеги ледь не вкрали відкриття планет та багато інших цікавих речей ви дізнаєтеся з нової книги «Як я вбив Плутон і чому це було неминуче» від видавництва «Бородатий Тамарин».

«Як я вбив Плутон і чому це було неминуче» / How I Killed Pluto and Why It Had It Coming

Автор Майкл Браункосм
Перекладач Олексій Абраменко
Видавництво «Бородатий Тамарин»
Мова Українська
Кількість сторінок 272
Обкладинка Тверда
Рік видання 2024
Розмір 135×210 мм
Сайт tamarinbooks.com

Книга «Як я вбив Плутон і чому це було неминуче» — не лише пояснення рішень Міжнародного астрономічного союзу, а й особиста, подекуди дуже інтимна, історія про наукову пристрасть, суперництво, відкриття й неочікувані наслідки публічної слави. Її автор Майкл Браун, попри гучний заголовок, не грає роль безсердечного руйнівника Плутона як планети. Навпаки, його тверезий та критичний погляд на науку допомогли йому прискіпливо поставитися до своїх відкриттів, запустити та підтримати процес зменшення кількості планет, а після цього витримати шалений напір критики, несхвалення та інших подібних речей.

А це значить, що книга «Як я вбив Плутон і чому це було неминуче» не суха наукова монографія й не звіт для вузького кола фахівців. Це радше легкий науково-популярний щоденник з елементами пригодницької прози. У ньому є нічні спостереження в телескоп, суперечки між науковими групами, випадкові знахідки у базах даних, шалені дні перед пресконференціями й водночас сімейні історії: народження доньки, життя між наукою й батьківством, перші слова дитини — і перші астрономічні відкриття, названі на її честь.

Правда, є дивні, на мій погляд, сторінки, або навіть короткі глави, де автор розповідає виключно про доньку та своє батьківство. В нас тут наче науково-популярне видання про планети, тому я не розумію навіщо нам такі моменти взагалі без цього. Коли автор проводить паралелі між сім’єю та наукою, коли він показує себе в першу чергу людиною, для якої найважливіше на тижні було пропозиція одруження та відповідь «Так» його нареченої, ніж відкриття планети, тоді він стає ближчим до читача, людянішім та реалістичнішим. Але коли в книжці про «вбивство» Плутона я декілька разів по пару сторінок читаю виключно про доньку автора це для мене не цікаво та не доречно, хоч я і сам батько.

«Як я вбив Плутон і чому це було неминуче» книга для найширшого кола читачів і саме вам усім я її раджу. Бо в ній Майкл Браун доступно пояснює складні речі. Вибудова орбіт, співвідношення мас, гравітаційні впливи — усе це звучить зрозуміло, наче автор розповідає це другові за вечерею. І навіть коли мова йде про формальні засади, за якими небесні тіла потрапляють до категорії «планета» чи «карликова планета», автор знаходить спосіб зробити це захопливо, а головне, зрозуміло.

Він відвертий у розповідях про суперництво з колегами, боротьбу за науковий пріоритет і напруження перед тим, як відкриття стають публічними. Деякі з цих епізодів звучать не менш драматично, ніж сюжет детективу та навіть шпигунського трилера. Наприклад, випадок, коли його відкриття намагалися «перехопити» інші дослідники, змушує замислитися про те, що в науці не все так стерильно й об’єктивно, як іноді здається.

Іноді цей процес болісний, іноді — смішний, але завжди живий. І тому замість ностальгії за «старим добрим Плутоном» книга залишає відчуття причетності до чогось набагато більшого — до самої еволюції знання та розуміння астрономії як науки.

Як завжди з книгами видавництва «Бородатий Тамарин» маємо чудове якісне оформлення видання, стильні атмосферні обкладинку, форзаци та колірні світлини на глянцевому папері. Мені подобається папір, який вони використовують, подобається шрифт та його розмір. А от лясе не завезли.