Любов і ненависть. Що потрібно знати про The Last of Us 2

The Last of Us 2 — найбільш ненависна гра в історії відеоігор. Вона має 68 тисяч негативних рецензій на Metacritic — це більше, ніж усіх рецензій узагалі на такі популярні ігри як Dota 2, Minecraft, Fortnite чи Skyrim разом узятих.

Але також The Last of Us 2 має найбільшу кількість нагород «Гра року» в історії відеоігор. Як це можливо? Автор цієї історії Ніл Дракман хотів зробити гру, яка дозволяє безпечно відчути цикл ненависті. І, очевидно, трішки перестарався.

У нього вийшов справді інтерактивний твір сучасного мистецтва. Який розтоптує щось прекрасне, тобто першу частину гри, заради того, щоб зібрати з другої щось нове.

Щоб зрозуміти, що саме Дракман зробив із другою частиною, потрібно зрозуміти, звідки взялася та що означала перша.

Оригінальна The Last of Us вийшла у 2013 році. Це час, коли більшість студій усе ще вважала сюжет радше умовністю для відеоігор: під час розробки спочатку створювали класні локації, взаємодії та моменти. А вже потім приходив сценарист і вигадував під це історію. Автори таких ігор як World of Warcraft, феномену, в який одночасно грало до 15 мільйонів гравців, розповідали, що спочатку створили цілий світ і населили його тваринами, а вже потім вигадували для гравців завдання. Тому так багато завдань там спочатку зводилося до «принеси 10 хвостів кабанів».

Те, що The Last of Us була інакшою, ставало зрозуміло на 10 хвилині грі, коли гравці добиралися до сцени, де головний герой втрачає доньку. Щоб уявити, як це було в грі (якщо ви не грали), можна подивитися відео, як актор Трой Бейкер грає цю сцену.

Серед акторів давно триває боротьба про перейменування motion capture (запис руху) у performance capture (запис акторської гри). Адже міміка, жести, голос, мова тіла — це все частина одного перформансу. І це значно більше, ніж просто «рух».

Гра The Last of Us чудово ілюструє, чому. Вона повністю тримається на взаємодії персонажів: Джоеля й Еллі, фактично нової доньки головного героя, яку він знаходить у постапокаліптичному світі. І яку, попри те, що Еллі тринадцять, у грі грає тридцятирічна Ешлі Джонсон. Як на мене, це добре відображає різницю між зовнішністю та внутрішнім світом Еллі, яка вже пережила так багато випробувань.

За сюжетом гри, гриб кордицепс, що в реальному світі вражає лише комах, навчився вражати людей і це призвело до фактично зомбі-апокаліпсиса. Але це точно не гра про зомбі. Це гра про спробу останніх людей не стати монстрами. Чи, можливо, стати, якщо цього потребує захист близьких?

Фінал гри, завдяки якому вона багато в чому й увійшла в історію, порушує саме цю проблему. І якщо без спойлерів (раптом ви не грали та не дивилися серіал), то наприкінці герой вимушений обирати між порятунком людства і любов’ю. Здогадайтеся, що він обрав.

Як результат — 200 нагород «Гра року». Загальновизнано найкраща гра Playstation 3. Понад двадцять мільйонів проданих копій. Одна з найбільш впливових ігор сучасності. Джоель — третій улюблений персонаж в історії PlayStaion.

Головна музична тема The Last of Us 2 — це обернена тема першої частини. Бо та гра розповідала, на що ми здатні заради любові. Ця розповідає, на що ми здатні через ненависть. І що ми через неї втрачаємо.

Треба уточнити, що ми ніколи повністю не дізнаємося, який вплив на аудиторію справила би The Last of Us 2 у своєму передбаченому розробниками вигляді. Адже за кілька місяців до виходу відео гри з усіма найважливішими спойлерами, але зовсім без контексту злили в мережу. І Ніла Дракмана, студію-розробника Naughty Dog та акторів оточив зовсім інакший цикл ненависті. Деякі самопроголошені «фанати» навіть погрожували авторам, акторам і новонародженій дитині однії з акторок. Дракман каже, що цей злив відчувався для нього як смерть близької людини.

Якщо ви якимось чином досі не знаєте, що сталося в цій грі, не будемо вам спойлерити у цьому тексті. Далі йтиметься про форму, а не зміст. Адже проблема та досягнення гри насправді здебільшого в цьому.

На початку гри відбувається ДЕЩО приголомшливе. Причому річ навіть не в тому, що робить гра, а як. Вона спеціально викликає у гравця ненависть. Щоби він, як і наші герої, був мотивований мститися винуватцям і провів наступні 15 годин, жорстоко вбиваючи людей. The Last of Us 2 спеціально підкреслено натуралістична й змушує гравця, наприклад, катувати персонажів. Так інтерактивність робить вас співучасником. З одного боку, співучасником циклу помсти. З іншого боку, співучасником саморуйнування героїв, яке забирає в них усе більше.

Цікаво, що Ніл Дракман, автор гри, стверджує, що саморуйнування для нього — обов’язкова частина створення мистецтва.

Але дійсно ненавидять гру за інше. За те, що другу половину The Last of Us 2, тобто ще 15 годин, ви граєте за іншого персонажа. Того, якому бажали смерті у першій частині та, якщо гра працює так, як задумали автори, бажаєте досі. Тут інтерактивне мистецтво завдяки асоціації себе з героєм на екрані дійсно розкриває свій потенціал. Тому що, з одного боку, вам огидно. З іншого — спільні дії дозволяють вам краще зрозуміти цього героя. Ви разом переживаєте небезпеки. Реконтекстуалізуєте для себе його дії. Загалом дивитеся на вчинки з іншого боку.

А потім головні герої знову зустрічаються і, проживши практично добу за кожного з них, ви поєднуєте їхні шмати історії та бачите картину повністю. На ній зображений цикл помсти, нескінченна рекурсія ненависті.

Ніл Дракман вигадав цю історію майже одразу після виходу першої частини гри. Ба більше, першу сцену з сиквелу актори вживу грали на сцені ще за п’ять років до його виходу.

The Last of Us 2 коштувала більш як двісті мільйонів доларів — це одна з найдорожчих ігор в історії. Вона розповідала про одних із найбільш улюблених персонажів в історії ігор. І все ж Ніл Дракман і вся команда зважилися піти з ними на сміливий експеримент, який буквально можливий лише у відеоіграх. Бо лише гра може змусити тебе залізти у шкіру когось, кого ти ненавидиш. Чи відчути свою співучасть у злочинах. Чи відчути безвихідь, коли у тебе забирають контроль в інтерактивному творі.

Цей твір кидав виклик, ризикував, давав відчути травму з двох боків. Він більше нагадував перфоманс, ніж картинку епохи ренесансу. Власне, через це, а також загальну якість виконання The Last of Us 2 й отримала понад триста нагород «Гра року».

Тому що вона покладалася не на графіку чи бойову систему, які тут, безперечно, одні з найкращих, але все одно колись застаріють. Вона покладалася на сюжет, діалоги, акторську гру, які назавжди залишаться прекрасними.

І тепер перед HBO стоїть дійсно непроста задача — перенести це все на екран, де у глядачів не буде геймпаду в руках. Отже, історія втратить один зі своїх головних виражальних засобів: інтерактивність. Але, судячи з першої серії, Ніл Дракман і його співавтор Крейґ Мейзін (автор серіалу «Чорнобиль») компенсують це іншими «чуттями»: додатковими діалогами, новими та розширеними сценами.

І — вони вже про це сказали та це вже помітно з серіалу — новою структурою. Серіал не може розповісти дві паралельні історії послідовно, як гра. Інакше це займе два сезони й глядачі втратять відчуття протиставлення. Тому тут лінії змішають.

Перший сезон The Last of Us отримав 24 номінації на «Еммі» (виграв вісім). А трейлер другого сезону став найпопулярнішим в історії HBO. Тому за цим новим експериментом приємно спостерігати. Лише поки незрозуміло, чи хочуть автори повторення «успіху» оригіналу.