Стався обНасіров

Щойно подумав про ностальгію, як Роман Насіров знову вигулькнув у стрічці новин. Мов той родич, про якого всі забули, а він раптом з’явився з черговою «геніальною» ідеєю та проханням вписатись за нього у черговій проблемі.

Насіров — це вже класика для олдів. Його старі корупційні подвиги все тягнуть до суду, але Роман, здається, вирішив інакше. Мовляв, в’язниця — це не для нього. І що він робить, аби цього досягти? Правильно, подається в армію.

На перший погляд історія звучить мало не епічно. Хтось хмикне: «Овва, Насіров іде спокутувати гріхи кров’ю. Справедливість є!». Хтось додасть романтичне: «Втік від вас на війну. Справжній мужик!». Але давайте без рожевих окулярів. Чиновник із таким досвідом, як у Романа, романтику й справедливість любить хіба що в серіалах.

Реальність виглядає більш прозаїчно. Коли з’ясувалося, що для «служби» він собі начебто вибивав тепленьке місце в Києві, я не здивувався. Радше був ошелешений, наскільки тупо й прямолінійно наш герой це провернув. Серйозно, Романе. Ну ти ж не перший день у грі. Невже не міг придумати щось хитріше?

Пропоную гру «Корумпований чиновник у піксельних бігах». Суд дихає в потилицю. В’язниця вже розстеляє простирадло та червону килимову доріжку до моєї дупи. Як би я діяв на місці Насірова?

По-перше, знайшов би собі польову частину. Реальну бригаду, де пахне порохом. Це важливо. Щойно ти потрапив туди — все, питань немає. Армія, війна, патріот.

Нехай колись і спіткнувся, але ж тепер за Батьківщину! В танку горів, через дуло виліз! От чорт, треба було й самому теж до 2022-го накрасти, та я щось не додумався. Взяв і одразу в бригаду поперся, дурень.

Далі — справа техніки. З мінімальним знанням армійських реалій він би швиденько опинився у штабі. Не в Києві, звісно. Але й не в мокрому окопі. В штабах теж бракує людей. А якщо ти знаєш Excel на базовому рівні… Готуйся, що за тебе можуть навіть битись. Без жартів.

У штабі можна закріпитися. Вибити собі більш-менш нормальну кар’єру. І вже потім, використовуючи зв’язки (а в Насірова їх точно має вистачати), перебиратися ближче до столиці. Потихеньку, полегеньку.

Такий план звучить ризиковано, але лише на перший погляд. Реально попітніти йому довелося б хіба що в навчальному центрі. Пройшов базову підготовку — і все, ти вже не просто корупціонер, а боєць. Час працює на тебе.

Спробуй тепер притягнути такого до суду. Відразу почнуться крики: «Патріота садять!». Той, хто за владу, гудітиме про «військовий бедлам», бо завжди ж винні військові. Той, хто проти влади — про те, що Банкова прямо зараз гнобить чергового вояку.

У будь-якому підсумку Насіров мав би більше підтримки, ніж зараз. Бо поки що він просто смішний.

Добре, що Роман про такі речі не думає. Він не хоче відривати дупу від м’якого крісла. Щоб уникнути ув’язнення, уже валявся в комфортному лікарняному ліжку — ще не забуті його душевні фото із закоченими очима та картатою ковдрою.

Армія для нього — це не про службу чи лайфхаки, а про черговий спосіб викрутитися. Мій план із польовою частиною і штабом йому точно не допоможе. Насіров би від нього тікав іще швидше, ніж від судді та прокурора.

Дядечко із зайвим підборіддям думав, що можна просто «порішать» собі місце в київських штабах. Але, Романе, це трохи інші часи. Навіть у нас, де рішалово та бюрократія часто виявляються сильнішими за здоровий глузд, такі фокуси вже не завжди проходять. Особливо коли ти світишся в новинах, мов ялинка на Новий рік.

Я не проти, щоб хлопці на кшталт Насірова йшли на війну відпрацьовувати свої «зальоти». Але давайте чітко: не в тилові офіси. Туди, де реально гаряче.

Хочете спокутувати? Є список бригад, де можна себе показати. І я б радив обирати ті, де вже є багато мобілізованих із-за ґрат. Там знають, як із таким контингентом працювати. Тоді Роман нікого нічим не здивує.

Наостанок додам, що мене тішить іще одна річ. Поки наша армія переходить на корпусну систему, у штабах справді багато вакансій. Дуже. Але всі вони не вічні.

Поки Насіров уже вкотре витрачатиме гроші на юристів, щоб і далі гасати від суду, ці місця потихеньку заповнюються. І я дуже сподіваюся, що в якийсь крутий штаб він уже не проскочить. Бо там потрібні люди, які хоча б розуміють, що війна — це не гра в наперстки.

Насіров — наче дзеркало нашої епохи. Брудна нахабна морда, якій раптово прикрутило. І аж тоді виявилось, що його єдина суперздібність — уже не «супер», та й не здібність зовсім. Звісно, є війна. Суди ті ж самі. Тільки тепер в армії трохи не ті часи, щоб у ній відсиджуватись.

Хай іде у військо. У справжнє, не бутафорське. Може, там із нього хоч якийсь толк буде. А поки що його історія — сумний анекдот про те, як далеко можна зайти, коли не хочеш відповідати за свої діяння.