Як знамениті італійські банди підкорили собі Нью-Йорк і допомогли організувати “російськомовний” Брайтон-Біч

15 жовтня 1976 року пішов із життя легендарний мафіозі Карло Гамбіно. Його називали “босом босназванісів” італійсько-американської мафії. 19 років, з 1957 по 1976 рік, він безроздільно керував усією злочинністю Нью-Йорка і низки інших міст США. Його вважають прототипом Віто Корлеоне з “Хрещеного батька”, але автор роману Маріо П’юзо заперечував це, стверджуючи, що дон Віто – збірний образ, у якому можна знайти риси багатьох реальних гангстерів середини XX століття.

Саме завдяки Гамбіно в Нью-Йорку з’явилася “Маленька Одеса”: після зустрічі з радянськими злодіями в законі на початку 70-х італійський бос виділив для розміщення російських емігрантів колишній курортний район Брайтон-Біч.

Визвольні рекетири

Щоб зрозуміти деякі аспекти діяльності італо-американських злочинних співтовариств і взаємовідносини, що існували в цьому середовищі, необхідно звернутися до історії Сицилії. Тривалий час цим островом, населеним італійцями, керували іноземні аристократи. Останніми правителями Сицилії та півдня Італії (Королівство обох Сицилій існувало з 1816 по 1861 рік) були представники династії Бурбонів. При цьому й самі Бурбони сильно залежали від Австрії, яка, власне, і управляла більшою частиною роздробленої на кілька сегментів Італії.

У першій половині XIX століття країна була не просто селянською, а й вельми відсталою технічно. У той час деякі промислові підприємства стали з’являтися на півночі Італії. А ось на півдні (якраз у районі Сицилії та Неаполя) італійці займалися сільським господарством, переважав давно застарілий феодальний уклад життя. Приблизно в 1840-х роках в Італії починає набирати обертів ідея про вигнання чужинців і об’єднання роздроблених частин країни в одну державу. Пізніше цей період увійде в історію під назвою Рісорджименто (відродження, оновлення).

Джузеппе Гарібальді, літо 1860 р. Фото: Wikimedia Commons

1858 року Королівство Сардинія (частина Італії, що містила графство Ніцца, герцогства Савойя, П’ємонт, Генуя, Сардинія, Монферрат, Аоста) за підтримки Франції спробувало вигнати з Італії австрійців. Бойові дії йшли з явною перевагою французько-сардинської коаліції, в Італії вже заговорили про остаточне звільнення країни. Але це не входило в плани короля Франції Наполеона III. Він уклав з Австрією сепаратний мир, згідно з яким до Сардинії були приєднані Ломбардія і Мілан. Натомість Франція забрала собі Ніццу і Савойю.

Національний герой Італії Джузеппе Гарібальді, уродженець Ніцци, був обурений таким результатом. Він вирушає на Сицилію, де за підтримки місцевої знаті вербує волонтерів у свій загін, пізніше названий “Тисяча”. Цей загін у битві при Калатафімі розгромив тритисячне військо неаполітанського короля Франциска II.

Після цієї перемоги до Гарібальді повалили добровольці. Крім того, Джузеппе в кожному місті звільняв в’язнів в’язниць, яких також вербував у свій загін.

30 травня 1860 року Гарібальді звільнив від королівських військ усю Сицилію, проголосив себе її диктатором і став готуватися до висадки на материкову частину Італії,

у чому йому активно допомагали англійці та співчуваючі з Сардинського королівства. Король Сардинії Віктор Еммануїл II у відповідь на ноту австрійського короля Франца Йосифа відповів: “… ми не можемо перешкодити цьому підприємству, але й не допомагаємо йому. Ми також не можемо з ним боротися”.

Австрійський монарх став готувати широкомасштабне вторгнення в Італію, заручившись підтримкою Пруссії. Але тут у ситуацію втрутилася Росія, якій посилення Австрії за рахунок Сардинії було невигідним. Олександр II пригрозив Францу Йосипу, що рушить російські війська на Австрію, якщо той не дасть спокою Італії. На організованій російським канцлером Олександром Горчаковим зустрічі трьох монархів (австрійського, прусського і російського) 22 жовтня 1860 року у Варшаві сторони дійшли консенсусу, згідно з яким Австрія не стала вводити в Італію свою армію. Це дуже не сподобалося Наполеону III, який всіляко заважав об’єднанню Італії, але глобально вплинути на події, яким він сам же дав поштовх, французький король уже не міг.

Віктор Еммануїл II зустрічає Гарібальді поблизу Теано. Фото: Wikimedia Commons

Рісорджименто закінчилося 1871 року взяттям військами Сардинії Риму. На той час Франції, яка вступила у франко-пруську війну, було вже не до Італії. Національно-визвольна війна закінчилася, і добровольчі загони Гарібальді були розформовані. Сицилійські селяни поверталися на рідний острів. Однак лише мале їх число повернулося до селянської праці. Більша частина “гарібальдійців” вважала за краще зберегти зброю, організувалася в загони народної міліції і проголосила себе захисниками трудящих на Сицилії. Само собою, за свій захист ця “міліція” отримувала гроші від тих, кого захищають. По суті, це був елементарний рекет, коли одна зграя бандитів захищає свою територію від іншої зграї, отримуючи за це гроші від підопічних.

Це може здатися комусь дивним, але такий стан речей цілком влаштовував сицилійців. В умовах, коли державні структури в Італії ще тільки формувалися, у селянських районах панувало формене свавілля. Аристократи, які спиралися на озброєних слуг, творили що хотіли. Єдиним захистом від них ставали “народні міліціонери”, які до того ж були плоттю від плоті цієї землі, а не нащадками якогось французького чи австрійського графа.

Так на Сицилії з’явилися бойові дружини, що формувалися на сімейно-клановій основі. Незабаром оформився і своєрідний кодекс таких дружин, що дістав назву “омерта” (у буквальному перекладі – кругова порука; всупереч поширеній думці, що це просто обітниця мовчання, “омерта” була цілим зведенням зобов’язань, серед яких був і кодекс мовчання, але крім нього “омерта” містила в собі принципи і заповіді членів клану). Коли на Сицилії стали з’являтися державні органи влади, “народні міліціонери” включили в “омерту” повну відмову від співпраці з офіційною владою. Деякі експерти вважають, що “злодійський закон” російського злочинного світу багато в чому списаний саме з італійської “омерти”.

“Правильний” родовід

Карло Гамбіно народився 24 серпня 1902 року в селі Каккамо (нині комуна в передмісті Палермо), у сім’ї, тісно пов’язаній із “народною міліцією”. На той час на Сицилії вже працювали органи державної влади, і потреба в подібних “дружинах” відпала. “Міліціонери” не прагнули повертатися до вирощування оливок і апельсинів, а тому частина перейшла на держслужбу, але більшість вважала за краще залишити країну і виїхати до США, де відкривалися просто казкові можливості.

У 1921 році Карло нелегально прибуває до США й осідає в Брукліні. Двоюрідний брат батька Джузеппе Кастеллано одразу залучає племінника до роботи в одній із найвпливовіших (на той момент) родин – клані Аквілло (лідер – Сальваторе “Тото” д`Аквілло). Саме за протекцією д`Аквілло Карло вже за рік стає членом “Коза ностра”.

Карло Гамбіно. Фото: Wikimedia Commons

Тут знову потрібне пояснення. “Коза ностра” (у буквальному перекладі “Наша справа”) ніколи не була окремим мафіозним кланом. Це були представницькі збори, на яких мафіозі розв’язували свої проблеми та конфлікти, що виникали між сім’ями. Членом “Коза ностри” міг стати не кожен мафіозі. Незважаючи на усталену думку, що в італійській мафії всі рівні, кастовість там присутня. У мафіозі в другому або третьому поколінні набагато більше можливостей просунутися ієрархічними сходами і швидко досягти рівня капореджіме (якщо брати російський аналог, це бригадир злочинного угруповання), а потім очолити і власне угруповання.

20-річний Карло Гамбіно, ставши членом “Коза ностри”, близько знайомиться з представниками інших мафіозних сімей. Це переважно молоді мафіозі, які ратують за реформи всередині спільноти. Багато заборон, що склалися на Сицилії, у США лише заважали розвитку злочинних кланів. Але тодішні боси не готові були відходити від традицій. А тому молоді мафіозі склали власний комплот і стали допомагати один одному зайняти чільні посади в сім’ях. Серед найближчих друзів Карло Гамбіно на той час значилися майбутні легенди злочинного світу: Чарлі (Лакі) Лучано, Френк Костелло, Альберто Анастазія, Томмі Луккезе, Віто Дженовезе, Джо Адоніс, Мейєр Ланскі. Останній не був італійцем (народився в єврейській сім’ї в Гродно, Білорусь), але зіграв величезну роль у становленні злочинної спільноти в США.

18-а поправка до Конституції США (ухвалена 17 січня 1920 року, встановила заборону на продаж алкоголю) відкрила для організованої злочинності нові можливості. Незаконний експорт-імпорт алкоголю, названий бутлегерством, різко підвищив доходи злочинних кланів. Прибутковість у цій сфері становила приблизно 1000%, а тому за можливість долучитися до цього бізнесу почалися гангстерські війни. Саме в той час сходить зірка Аль Капоне, який унаслідок найжорстокішої війни (що отримала назву “Чикаго 30-х”) зумів підпорядкувати собі найважливіший логістичний центр східного узбережжя США – місто Чикаго. Через Чикаго в США доставляли до 40% нелегального алкоголю.

Офіцер поліції (у центрі) веде Санто Траффіканте (ліворуч) і Карло Гамбіно (праворуч) у будівлю суду округу Квінс. Фото: Том Галлахер / Getty Images

Поки Аль Капоне підіймався на “трон” Чикаго, у Нью-Йорку за контроль над “бутлегерами” воювали дві найбільші на той момент італійські сім’ї. Одну очолював Сальваторе Маранцано, другу – Джо Массерія. Протистояння, що отримало назву “Війна Кастелламарезе”, тривало з 1927 по 1931 рік. Поки італійці воювали один з одним, міцнішали інші угруповання. Насамперед єврейські (їх складали переважно емігранти з України, Білорусі, Польщі, Литви, Бессарабії). Але також на свою частку “нью-йоркського пирога” стали претендувати й ірландські банди. Через свою нечисленність трохи осторонь залишалися китайські тріади і латиноамериканські угруповання. Але за деяких розкладів навіть вони могли потіснити італійців.

Молоді мафіозі розуміли, що якщо ірландські та єврейські угруповання об’єднаються, то могутності сицилійців прийде кінець.

Примусити твердолобих босів старого гарту поступитися принципами і піти на співпрацю з неіталійцями молоді мафіозі не могли.

Тому було обрано інший шлях. 15 квітня 1931 року Лучано, Анастазія, Адоніс і Дженовезе заманили Джо Массерію до ресторану на Коні-Айленді, де й розстріляли з автоматів. Карло Гамбіно брав участь у розробці плану, а тому, коли Маранцано оголосив себе “босом босів” і главою “Коза ностри”, зумів домогтися автономії для власного клану. Сам він був молодий для очільника, тому сім’ю очолив його дядько Вінсент Мангано. Карло став його найближчим капореджиме.

Наприкінці 1931 року Сальваторе Маранцано зник разом із двома синами. Тіло старого мафіозі так і не знайшли, але всім зацікавленим особам було відомо, що “зникнення” організував Лакі Лучано, який після цього скликав раду “Коза ностри”. На раді було створено Комісію, якій віддавали повноваження ухвалювати остаточні рішення. До неї входили представники всіх впливових сімей Нью-Йорка, і вона мала ухвалювати рішення щодо спірних питань, не доводячи до бойових дій. Крім того, до складу Комісії увійшов Мейєр Ланскі. Таким чином визначилися майбутні кримінальні розклади Нью-Йорка. Італійці в союзі з єврейськими угрупованнями стали не по зубах не тільки латиноамериканцям або китайцям, а й ірландцям, які набрали на той час серйозної сили. У кримінальному світі США настала епоха відносного затишшя, що тривала до кінця 1940-х років.

Карло Гамбіно. Фото: Getty Images

Якщо старенький ти хрич, вибач, посунься…

У 1938 році Карло Гамбіно викрили на несплаті податків і засудили до 22 місяців ув’язнення. Після виходу з в’язниці Гамбіно намагається дистанціюватися від кримінального бізнесу, що, втім, у нього не дуже виходить. Після закінчення Другої світової війни правила гри і тіньового бізнесу знову змінилися. На перший план виходила міжнародна торгівля, нелегальний імпортно-експортний бізнес, постачання наркотиків, торгівля зброєю. Для того щоб влізти в цей бізнес, необхідно було володіти не тільки солідним капіталом і серйозними зв’язками у владних структурах, а й бригадами бойовиків.

А ще були потрібні партнерські відносини з іншими угрупованнями. Але Мангано, лідер сім’ї, в якій “бригадирствував” Гамбіно, знову-таки був прихильником старих традицій, а тому не йшов на контакт з іншими етнічними угрупованнями. Усіх неіталійців він сприймав лише як найману силу, але аж ніяк не як рівних партнерів, що потенційних союзників, звісно, ображало, адже вони відчували себе гідними вищих ешелонів кримінальної ієрархії. Стиль ведення справ Мангано застарів для нових реалій, і необхідно було з цим щось робити. Тільки самому Гамбіно брати участь у цьому дуже не хотілося.

Після виходу у світ “Хрещеного батька” Маріо П’юзо радянський і американський журналіст і письменник Петро Вайль в одній зі своїх статей написав:

“У Віто Корлеоне, на мій погляд, немає і не може бути одного прототипу, це збірний образ. У ньому можна знайти риси як “прем’єр-міністра мафії” Френкі Кастелло, так і Лакі Лучано, і Віто Дженовезе. І все-таки, описуючи характери своїх героїв, П’юзо явно мав на увазі конкретних персонажів. Наприклад, Сонні Корлеоне з його вибуховим характером дуже схожий на Альберто Анастазію, якого не дарма прозвали “Божевільним капелюшником”. А головний інтриган роману Еміліо Барзіні просто списаний з Карло Гамбіно, який теж любив провертати справи чужими руками…”

Петро Вайль. Фото: Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0

Вінсент Мангано безслідно зник у квітні 1951 року. На думку поліції, до цього був причетний Анастазія, але доказів так і не знайшлося. Анастазія став на чолі сім’ї, Карло Гамбіно обійняв посаду молодшого боса, передавши свою бригаду двоюрідному братові Полу Кастеллано. Однак вибуховий і непередбачуваний характер Анастазії не відповідав званню боса. Глави інших сімей бачили в ньому загрозу для спільної справи. Особливо невдоволення новим доном проявилося після зовсім непотрібного, але такого, що привернуло увагу до італійців, вбивства Арнольда Шустера, який дав свідчення на грабіжника банків Уілла Саттона. Анастазія не знав ні того ні іншого, але сильно ненавидів “стукачів”. Наказ про усунення свідка він віддав явно під впливом моменту і, цілком можливо, пізніше пошкодував про це.

Увага до мафії вилилася в серію арештів і призвела до втручання ФБР у бізнес італійських кланів. Найбільше постраждав Віто Дженовезе, який займався поставками наркотиків у Нью-Йорк. Саме він переконав Гамбіно в тому, що Анастазія занадто небезпечний. 25 жовтня 1957 року “Скажений капелюшник” Анастазія був розстріляний у перукарні готелю “Парк Шератон”. Це вбивство так і залишилося нерозкритим.

Після усунення “Скаженого капелюшника” Дженовезе вважав Гамбіно, який очолив клан, що носив тепер його прізвище (сім’я Гамбіно), своїм боржником і зажадав підтримати його кандидатуру на виборах на пост голови Комісії “Коза ностри”. Але у свіжоспеченого дона були інші плани.

Віто Дженовезе. Фото: Wikimedia Commons

Гамбіно зумів залучити на свій бік Лакі Лучано, Френкі Кастелло і Мейєра Ланскі. Разом вони і провернули операцію, в результаті якої Дженовезе заарештували за торгівлю наркотиками і засудили 1959 року до 15 років позбавлення волі. На свободу Дженовезе вже не вийшов, померши у в’язниці 1969 року.

У 1962 році Гамбіно стає головою Комісії та найвпливовішим мафіозі у США. На той момент доходи сім’ї Гамбіно становили півмільярда доларів на рік, а “під рушницею” значилося не менше 700 бойовиків. Але Карло всіляко уникає випинати такий стан речей. Він веде скромний спосіб життя, не хизується своєю владою, не кидає гроші направо й наліво, як це любив робити Анастазія. Єдина слабкість, яку дозволив собі Гамбіно, це номер на власному “б’юїку”, що означав його справжнє становище: СG1 (Carlo Gambino, № 1).

Радянський розвідник під крилом у мафії

Наприкінці 50-х років Карло Гамбіно “засвітився” в одній історії, яка не мала стосунку до кримінального бізнесу, але сильно розлютила всесильного шефа ФБР Едгара Гувера. 21 червня 1957 року в готелі “Латам” у Нью-Йорку затримали ймовірного резидента радянської розвідки у США. “Здав” його підлеглий, якого резидент намагався позбутися через його зухвалу поведінку. “Стукача” звали Рейно Хейханен, у резидента були документи на ім’я Еміля Роберта Гольдфуса, художника-аматора і професійного фотографа. Зрозуміло було, що ім’я несправжнє, але Гейханен справжнього імені і не знав. Він стверджував, що Гольдфус має позивний “Марк” і в нього на зв’язку не менше сотні агентів.

Едгар Гувер. Фото: Wikimedia Commons

Заарештований назвався Рудольфом Абелем, під цим ім’ям він і увійшов в історію. Справжнє ім’я розвідника, який справді очолював мережу агентів, що добували секрети атомної програми США, було Вільям Фішер. Абель був його другом і колегою, який помер за два роки до арешту Фішера. Назвавшись цим ім’ям, “Марк” давав зрозуміти Москві, що “засипався”. І хоча офіційно СРСР відмовився визнати, що Абель – радянський розвідник (і не збрехали, бо такого розвідника вже не було в живих!), але про Фішера не забули. У лютому 1962 року його обміняють на американського льотчика Френсіса Пауерса, збитого 1 травня 1960 року під Свердловськом.

Але це буде лише через п’ять років, а поки американці вчепилися в резидента мертвою хваткою. Едгар Гувер і Ален Даллес (ФБР і ЦРУ) були впевнені, що якщо вони зуміють розколоти Абеля, то єдина мережа радянських агентів у США просто перестане існувати. Однак до прямого фізичного впливу американці все-таки вдатися не наважилися. Гувер був до цього готовий, але Даллес його відмовив. По-перше, директор ЦРУ був дуже високої думки про стійкість радянських розвідників. Будучи резидентом у Швейцарії під час Другої світової війни, Даллес прекрасно знав, як поводилися на допитах у гестапо радянські розвідники, які “засипалися”. А по-друге, насильство щодо Абеля могло повернутися бумерангом, і американські шпигуни, які провалилися, в СРСР масово намагатимуться втекти з-під варти, з усіма наслідками, які передбачають “спроби втечі”, або вмирати від апоплексичних ударів і кольок у шлунку.

Процес над радянським розвідником широко висвітлювала преса, і це призвело до того, що багато американців стали захоплюватися стійкістю Абеля. Його засудили до 32 років позбавлення волі і помістили в одиночну камеру, намагаючись зламати психологічно. Потім Гувер розпорядився перевести розвідника до в’язниці в Атланті, де “заряджені” зеки готові були влаштувати Абелю “веселе життя”.

У фільмі “Уряд США проти Рудольфа Абеля” (із серіалу про радянських розвідників під загальною назвою “Поєдинки”), де роль Абеля виконав актор Юрій Бєляєв, показано переведення розвідника з одиночної камери в загальну. Співкамерники зустрічають Бєляєва-Абеля неласково, але після короткої бійки переходять до стадії знайомства.

– Я Джиммі, що працював на Анастазію, – каже один із співкамерників Абеля. Цією фразою він ніби одразу розставляє крапки над “i”. Мовляв, я авторитет, бо належу до серйозного клану.

– Альберто Анастазія? – “дивується” герой Бєляєва.

– Так, точно, – киває Джиммі. – Він був великою людиною. Але кажуть, що скоро до нас переведуть по-справжньому крутого хлопця. Він російський полковник Рудольф Абель. Федерали морили його в одиночці, плющили по-чорному, але він лише сміявся їм в обличчя. Прокурор клявся, що відправить його на електричний стілець, але той стояв як скеля. А ще він просто в залі суду загіпнотизував головного свідка, який його заклав. Шкура продажна! Гей, я справу кажу. А тебе як звати?

– Полковник Рудольф Абель, – усміхаючись, відповідає співрозмовник.

Рудольф Абель

Цей епізод можна вважати художньою вигадкою, якби не одне “але”. 1967 року, на слуханнях у Сенаті щодо організованої злочинності у США, Гувер прямо заявив, що мафія впливає вже не тільки на внутрішню політику країни, а й на зовнішню, і навів як приклад випадок з Абелем, заявивши, що якби італійська мафія, а конкретно Карло Гамбіно, не протегувала з Абелем і не “прикрила” б його у в’язниці, то радянський розвідник точно б зламався й видав усіх своїх агентів.

Судячи з вчинків і дій Карло Гамбіно, він дуже лояльно ставився до євреїв з СРСР і Східної Європи. “Третя хвиля еміграції”, на відміну від перших двох (перша була після Першої світової війни, друга – після Другої світової, третя – після зустрічі президента США Річарда Ніксона та генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва 1972 року в Москві), попрямувала переважно до США. Центральним перевалочним пунктом для мігрантів завжди був Нью-Йорк. Колишні радянські громадяни хотіли там і залишитися, але закріпитися було ніде. І тоді двоє одеських злодіїв у законі (за легендою, одного звали Моня Молдаван, а другого – Арам Бендерський) домоглися зустрічі (через Мейєра Ланскі) з Карло Гамбіно.

Російські євреї пообіцяли ніколи не заперечувати верховенство італійських родин у кримінальному світі США, а натомість попросили допомогу в улаштуванні російської громади.

Мовляв, тим, хто приїжджає, набагато легше адаптуватися у звичному середовищі. Колишній іммігрант Гамбіно прекрасно це розумів. Він і запропонував росіянам територію на півдні Брукліна біля берегів Атлантичного океану, що носила назву Брайтон-Біч.

На початку XX століття це був фешенебельний курортний район, куди приїжджали відпочивати багаті європейці. Але після початку Першої світової війни і Великої депресії, що послідувала за нею, район занепав і став притулком для малозабезпечених верств населення. Колишнім одеситам близькість океану і розвинена транспортна інфраструктура сподобалися. Італійці забезпечили підтримку на етапі становлення російської діаспори, і в Нью-Йорку з’явилася “Маленька Одеса”.

Карло Гамбіно помер від серцевого нападу 15 жовтня 1976 року. На його похороні були присутні близько 2 тисяч осіб, серед яких були відомі політики, судді, бізнесмени, артисти, спортсмени. Могила була буквально завалена квітами і вінками. Але серед них все одно виділявся величезний, метр на півтора, вінок, на стрічці якого російською було написано: “От сообщества бродяг с почтением”.

Автор: Сергій Швець

Джерело: “Нова газета Європа”