"Мамо, будь мужня й сильна": щемлива історія Ольги Давидяк, яка втратила сина на війні

Разом із власною дитиною матері ховають у трунах і свої серця. Звістка про смерть найдорожчої людини зупиняє дихання, змушує обличчя тьмяніти, а з очей вже безперервно тектимуть сльози, бо біль не вщухне ніколи.

Ольга Давидяк втратила на війні 23-річного сина Ігоря 21 жовтня 2023 року. Він був рядовим поліції, служив в Об'єднаній штурмовій бригаді Національної поліції України "Лють".

Після втрати жінка щодня згадує сина зі сльозами, але тримається, адже Ігор так просив напередодні смерті: "Мамо, будь мужня й сильна". У межах проєкту "Життя після втрати" вона поділилася з 24 Каналом своїми відчуттями та спогадами, які досі ятрять серце.

Яким був Ігор Давидяк

Вже із самого дитинства Ігор був добрим, щирим та чуйним. Він завжди боровся за справедливість і ніколи не відмовляв у допомозі рідним та товаришам. Захоплювався художньою графікою. Його мама пригадала, що Ігор любив малювати машини.

"Якось намалював танк так, що здавалось, ніби це було фото. Ця робота досі лежить у його кімнаті", – сказала Ольга.

Ігор цікавився історією. Часто слухав спогади бабусі, яка пережила часи Другої світової війни. Від неї він дізнався про свого родича, який був членом УПА. Він, як і Ігор, загинув у 23 роки.

Навчався ж хлопець у Стрийському вищому художньому професійному училищі, опісля працював електрослюсарем у Стрию.

"Я помічала, що син щось задумав": про рішення іти в ЗСУ

Повномасштабне вторгнення Росії шокувало Ігоря. Він не міг спокійно спостерігати за всім, постійно думав про військових, які воюють від початку і довго не можуть побачити своїх рідних.

Ігор та його батьки / Фото з сімейного архіву

За словами матері, Ігор тримав всі переживання в собі. Йому було дуже важливо піти й захищати країну. Він казав, що не може байдуже дивитись на всі події, що мусить підтримати інших військових, які воюють. Щоправда, зізнався у цьому батькам не одразу.

На початку війни він просився у тероборону, але його не взяли через відсутність військового вишколу. Ігор на цьому не зупинився і шукав різні шляхи, аби попасти до війська. Він нічого не розказував про свої плани, але я помічала, що він щось надумав,
– розповіла Ольга.

Одного дня Ігор взяв вихідний на роботі та о 6:00 поїхав до Львова, щоб записатись у бригаду Національної поліції "Лють". Мамі нічого не казав. Уже згодом, після частих таких поїздок, він зізнався мамі у своїх намірах. Він просто поставив батьків перед фактом, не обговорюючи свого рішення.

Ольга пробувала відмовляти сина, адже у нього були проблеми зі здоров'ям. На роботі він зазнав травми хребта.

Йому було заборонено підіймати важке, але через сильний характер Ігор не дозволяв собі давати слабину. Він часто казав: "Мамо, я здоровий. Мене хоч болить, але я себе налаштовую – і перестає".

"Ігор не зважав на проблеми зі здоров'ям. Я плакала, бо боялася, адже мама завжди переживає за свою дитину. Він був дуже сміливим та завзятим, тому нічого не боявся. Для нього не було ніяких перешкод. Як сказав собі, так і мало бути", – зауважила мати.

У сім'ї важко сприйняли його вибір піти на війну. Попри намагання мами відмовити сина, він доєднався до війська. Під час служби Ігор мав позивний Анубіс. Усе через його тату на тілі – староєгипетського бога Анубіса. Воно характеризує власника як сильну, безстрашну та справедливу людину. Це повністю відповідало його особистим якостям.

"Мені був потрібен не герой, а син поруч": про пророчі слова хлопця мамі

У лютому 2023 року Ігоря прийняли у Нацполіцію. Він багато доклав до цього зусиль, зокрема проходив фізичну підготовку та інші необхідні завдання. Усе для того, щоб доєднатися до добровольчого загону "Лють".

У березні того ж року його направили на навчання у Дніпро. Там він здобув потрібний військовий вишкіл.

Бойові завдання Ігор виконував на Бахмутському напрямку, поблизу селища Курдюмівка. Переважно це були штурмові дії.

Син Ольги на фронті / Фото з сімейного архіву

Ольга зауважила, що Ігор міг служити у більш безпечному місці: він вибрав саме штурмову бригаду. Вона завжди просила, щоб беріг себе. Казала, що не переживе, якщо щось станеться, але у відповідь чула: "Мамо, будь мужня і сильна". Ці слова сина досі в її голові.

Одного разу на кухні Ігор сказав, що буде героєм і рідні будуть ним пишатись, але мені був потрібен не герой, а син поруч. Він ніби пророкував своє майбутнє,
– розповіла Ольга.

"Ніби не хотів іти": про останній приїзд додому

Під час останнього візиту Ігоря додому мамі здалося, що він не хотів йти геть. Він довго сидів перед тим, як виходити, вона навіть почала хвилюватися, що він запізниться на автобус.

Так довго сидів, ніби відчував, що востаннє тут. Так мені той момент запам'ятався, тепер думаю, краще б я його тоді не пустила. Бо через 2 тижні він загинув,
– пригадала Ольга зі сльозами.

Ігор був безпосередньою людиною, веселим, завжди любив сімейні посиденьки та розмови. Він уміло знаходив слова, щоб заспокоїти та підтримати рідних.

"Він розвеселяв мене, завжди цікавився сімейними турботами", – сказала мама.

Мамі не одразу сказали про втрату сина

Найпершим про загибель сина дізнався батько. Йому зателефонували, щоб повідомити цю страшну звістку. Мамі сказали не одразу.

Спочатку брат Ігоря зв'язався із його військовим керівництвом, щоб там точно підтвердили інформацію, бо в це було важко повірити. Результати судмедекспертизи підтвердили особу, і лише після цього мамі сказали про втрату сина.

Ігор та його побратими отримали завдання евакуювати поранених. Вони їхали дорогою, якою часто користувались, і ніхто не знав, що там були встановлені міни. Машина підірвалася на одній з них. Тоді одразу загинуло п'ятеро людей, серед яких був Ігор.

Одна з нагород Ігоря за хоробрість / Фото з сімейного архіву

"Він для мене, як дитина, є завжди": про дзвінки та зустрічі, яких уже не буде

Мама Ігоря із трепетом розповіла, що коли син приїжджав додому, то вона ним любувалася. Не було враження, що він приїхав із війни: завжди доглянутий та акуратний.

Ігор часто телефонував додому. Звісно, лише тоді, коли мав час та не був на бойових завданнях. Ольга теж дзвонила до сина, але він не завжди відповідав, проте постійно передзвонював, щоб заспокоїти та сказати, що все буде добре. Однак одного разу щось змінилось… Мама почала хвилюватись.

Коли останній раз довго не було дзвінка, то я відчувала щось не те, але не вірила. Думала, може, немає часу, бо на бойовому завданні, але то не було так. Я усвідомлюю, що він загинув, але він для мене, як дитина, є завжди. Не було ще такого дня, щоб я не згадувала про нього,
– розповіла Ольга.

Жінці дуже важко, адже вдома є всі речі Ігоря, і це додає їй нестерпного болю. Вона не може пересилити себе, аби зайти в його кімнату. Зайшла б, але не може.

"Прийшов, щоб заспокоїти": про сон з сином після загибелі

Нещодавно Ігор снився мамі. Вона розповіла, що уві сні її начебто розбудив дзвінок у двері. Перше, що спало на думку: "Прийшов Ігор". Ольга усвідомлювала, що його вже немає, але це таки був він. Мати кричала, бо не могла в це повірити.

Він зайшов у кімнату, я почала розказувати, як нам з татом важко без нього. Він обійняв мене і сказав, що все знає. Я прокинулась із думкою, що він прийшов мене заспокоїти, бо я плачу кожного дня,
– поділилась своїм сном Ольга.

Мабуть, найстрашніше, що може чекати на батьків, – хоронити свою дитину. Це найбільша рана в душі.

Ігор з одним із побратимів / Фото з сімейного архіву

Матерям, які втратили найдорожче

Напередодні 8 березня в гості до Ольги приїжджав побратим Ігоря. Він з ним навчався військової справи у Дніпрі. Товариш завітав привітати маму полеглого друга зі святом. Подарував їй великий гарний букет тюльпанів.

"Мені це було дуже важко, я не могла довго з ним говорити, бо нагадувала собі сина: це Ігор мав принести мені ці квіти", – сказала Ольга.

Мама Ігоря дуже боляче переживає страшну втрату, але вона пам'ятає прохання сина бути сильною. Ольга розуміє і приймає вибір своєї дитини, проте, як і кожній мамі, їй хотілося б, щоб Ігор був поруч.

Після жахливої втрати важливо триматися. Нехай іншим матерям вдасться усвідомити, що вони мали хороших дітей, які пішли захищати свій рідний куточок, свою землю, свою домівку. Їм треба тільки дякувати й шанувати їхні подвиги та пам'ятати про них все життя,
– наголосила Ольга.

Мабуть, нікому й не вдасться забути втрату, але жити так, щоб вона мала сенс, – може кожен. Наші герої однозначно варті того, щоб про них пам'ятали.