Рецензія на фільм «Грішники» / Sinners

З 17 квітня в українському прокаті стартував вампірський екшн-горор «Грішники», у якому вже вчетверте після «Станції “Фрутвейл”» (2013), «Кріда» (2015) та «Чорної пантери» (2018) працюють разом постановник Раян Куґлер та актор Майкл Б. Джордан. Хтось може подумати, що це свого роду версія «Від заходу до світанку», тільки у 30-ті, але насправді це порівняння не характеризує новинку повною мірою. Поряд з «Носферату» стрічка повертає цікавість публіки до кіно про кровопивців та вже встигла отримати захмарні рейтинги від кінокритиків. В цьому огляді будемо розбиратися, наскільки вони справедливі.

«Грішники» / Sinners

Жанр бойовик, жахи
Режисер Раян Куґлер
У ролях Майкл Б. Джордан, Гейлі Стейнфельд, Майлз Кейтон, Джек О’Коннелл, Вунмі Мосаку, Джеймі Ловсон, Делрой Ліндо, Омар Бенсон Міллер, Лі Юн Лі, Лола Керк, Пітер Драйманіс, Сол Вільямс, Натаніель Аркан, Бадді Гай
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

У 1932 році близнюки Смоук та Стек Мури повертаються у рідне містечко в Міссісіпі, де викуповують стару лісопильню та планують зробити з неї джук-джойнт. За плечима у братів — багатющий і не найприємніший досвід, як от поля Першої світової війни чи гангстерська діяльність у Чикаго, можливо навіть пов’язана з самим Аль Капоне. Та зараз хлопці мають намір осісти у рідних краях і зосередити увагу на новому бізнесі, благо, грошенят і запасів випивки на це вистачає.

До Смоука і Стека приєднується їхній молодший кузен Семмі, який віртуозно грає на гітарі та чудово співає. Разом вони залучають у справу всіх, кого можна — від старих знайомих до колишніх коханок — смачна їжа сама себе не приготує, пиво і віскі не розіллються по стаканах, а музика не лунатиме без музик. Здавалося, що задум спрацював — заповнене вщент приміщення колишньої лісопильні у цю ніч стало осередком веселощів і розваг. Та у самий розпал вечірки туди навідуються непрохані гості, і до світанку доживуть точно не усі.

Для постановника Раяна Куґлера «Грішники» стали глибоко особистим проєктом: «З цим фільмом у мене з’явився шанс заглибитися в історію моїх предків тут, у Штатах» — розповідав в одному з інтерв’ю режисер. І його репутація дозволяє отримати від мейджора Warner Bros. повну творчу свободу та приблизно $100 млн на додачу, плюс не будемо забувати, що кінороб нарешті не прив’язаний до довготривалих франшиз. Одним з джерел натхнення для Куґлера послужив роман «Салимове Лігво» Стівена Кінга. А блюз тут перетворився не тільки на яскраве доповнення до картинки, а й на повноцінний рушій сюжету.

На початках, як то кажуть, ніщо не віщувало біди — головні герої впевнено прямують до своєї цілі і поводять себе, як справжні господарі цих місць. Єдиний, хто застерігає молодого Семмі, що запальна музика може привернути увагу самого диявола, це його батько-пастор Джедая. Та хто ж буде слухати старого релігійного буркотуна? По суті, ми спостерігаємо за тим, як круті чорношкірі хлопці влаштовують крутезну вечірку (який-небудь Снуп Догг зацінив би цей масштаб), а потім — за самою вечіркою — з піснями, танцями, випивкою і сексуальними втіхами. Звідси й маємо таку глузливу назву фільму.

Та коли у розважальний заклад навідується вампірське поріддя, зокрема ірландський вампір-іммігрант Реммік, перед глядачем постане не тільки продиктоване жанром запекле протистояння між живими і нібито спраглими до крові мерцями, але й наочне зображення боротьби за своє «я», за збереження культурного коду, зрештою, за свободу. Через недоречне вторгнення відвідувачі джук-джойнту буквально втрачають себе, в прямому сенсі самовіддано танцюють під дудку ірландця. Щоб у підсумку згинути з першими променями сонця, нічого по собі не залишивши. А сам Реммік видає себе ледь не за рятівника — бачили, знаємо ми вже одних таких «асвабадітєлєй».

У «Грішниках» режисер уміло тримає паузу та не поспішає вводити в оповідання ікластих почвар. Першу годину практично нічого не натякає на криваву вакханалію, що розгорнеться згодом. І коли у глядача вже напевно закрадуться сумніви та думки на кшталт «а за що, власне, усі навколо розхвалюють кіно?», Куґлер видає першокласне, насичене саспенсом, підкріплене видатним саундтреком видовище.

Тому коли фільм остаточно переміщується з площини екранних веселощів у метафоричну боротьбу за збереження власної ідентичності, за слідування своєму внутрішньому поклику, відірватися від екрана рішуче неможливо. Це справді потужне, гіпнотичне, максимально амбітне кіно, яке може викликати цілу гаму емоцій — від спантеличення до захоплення. «Непересічне» — саме так його хочеться схарактеризувати в першу чергу. Тим, власне, і цінне.