Союзники США без американців: як і з чого почати спільне виробництво зброї

Фокус переклав статтю журналіста Білла Світмена про те, як союзники Сполучених Штатів можуть розвинути власний військово-промисловий комплекс.

Давайте з належною розсудливістю припустимо, що Сполучені Штати в доступному для огляду майбутньому не повернуться до свого колишнього надійного і стійкого стану. Це означає, що їхні союзники мають бути готові протягом невизначеного часу покладатися на них набагато менше, ніж раніше.

Союзникам доведеться розраховувати один на одного. Однією з найскладніших сфер у цьому відношенні стануть закупівлі зброї, де США вже давно є головним постачальником систем, що використовують найскладніші технології.

Неписаним пунктом в альянсах США було те, що великі витрати Вашингтона включали в себе розробку і масові закупівлі великих оборонних платформ, які потім йшли на експорт — таким чином іноземні оборонні бюджети допомагали працевлаштувати американських робітників. Справді, у багатьох сегментах ринку, включно з найприбутковішим сегментом бойових літаків, союзники останні 70 років лише намагалися протистояти формуванню монополії США.

Змінити цей курс може бути важко, але не неможливо. Разом узяті, демократичні країни Європи, Північної Америки і Тихоокеанського регіону мають гроші, національні ресурси і людський капітал. У них є конкурентоспроможна оборонна промисловість, а в деяких секторах (таких як бойові надводні кораблі і наземні транспорти) вони явно перевершують США.

Проблема полягає не в ресурсах, а в їх оптимальному використанні. За часів, що передували другому президентству Дональда Трампа, у США не було необхідності здійснювати принцип "розділяй і володарюй": союзники США розділяли себе самі. І розділяють досі, як показують франко-німецькі розбірки з приводу розподілу робіт і технічного лідерства в програмі Future Combat Air System.

Це ненадовго: розвиток і виробництво військових технологій у світі, який не покладається на США, не може бути солодким столом, куди кожен приходить із запіканкою, двома печеньками, тістечком і тортиком. Буде потрібна спеціалізація, і кожна країна, займаючись своїми справами, буде змушена покладатися на інших.

Лідери в неамериканському світі — це британські авіаційні двигуни, французькі космічні запуски, франко-німецькі та британо-італійські гелікоптери, німецькі та фінські бронетранспортери, шведські засоби раннього попередження та радіоелектронної боротьби, південнокорейські та японські військові кораблі.

Не потрібно помилкових звинувачень. Я не виступаю за створення глобального агентства з оборонних закупівель, яке європейці розглядають як ще одну велику програму зі створення робочих місць і потрійний прибуток для бельгійської економіки. Але всім нам необхідний набір правил і протоколів, які дозволять створити нову мережу оборонних технологій.

Є кілька факторів як усередині оборонного сектору, так і на його периферії, які допоможуть розширити міжнародне співробітництво за рахунок стимулів, а не бюрократії.

Невідкладність — найважливіший із цих факторів. Щойно стало зрозуміло, що Друга світова війна — це серйозна проблема, британська авіаційна промисловість — роздроблена, поблажлива і така, що вважає себе аристократичною, — погодилася, щоб її очолили правий канадський вискочка лорд Бівербрук і вкрай лівий Стаффорд Кріппс.

Далі: у зростаючому бізнесі зміни даються легше, а якщо експортні клієнти США переорієнтують свої процеси один на одного, то на них чекає велике зростання.

В оборонних технологіях багато невідомих, але всі згодні з тим, що дешева автономність і доступне точне наведення на основі комерційного обладнання будуть важливими для широкого спектра озброєнь, від ударних безпілотників до невеликих крилатих ракет, які важать менше тонни і коштують значно менше, ніж нинішній мільйон з гаком доларів. Військові кораблі радикально змінюються, стаючи безекіпажними або вимагаючи двозначних, а не тризначних чисел членів екіпажу. Переглянута оборонна промисловість може зосередитися на цих нових концепціях.

Те саме стосується й обробної промисловості. Матеріали та процеси, розраховані на автоматизацію, повторюваність і високу якість, цілком застосовні до безпілотних систем і сучасних боєприпасів, оскільки такі виробничі лінії можна буде створити навіть із мінімальною кількістю персоналу та запустити на високі оберти в умовах кризи. Компанія Anduril розробляє цю технологію в США, але вона є комерційною і доступна в інших країнах.

Одне з упущених досягнень Глобальної програми бойових літаків (GCAP) — співпраця Японії з Великою Британією та Італією. Покоління тому було вельми складним завданням розробити Eurofighter Typhoon у чотирьох європейських країнах з мовами, які принаймні були спорідненими і використовували спільний алфавіт. Однак GCAP, схоже, без особливих проблем включила в проєкт Японію. Сьогодні й інженери з усього світу можуть разом працювати над одним і тим самим цифровим макетом завдяки автоперекладу та відеоконференціям.

Ще одна сполучна ланка проглядається між Італією і Туреччиною, яка стає світовим лідером у галузі безпілотних систем. На початку березня італійська компанія Leonardo і турецька Baykar оголосили про створення спільного підприємства і розповіли про безпілотний бойовий літак Kizilelma як про потенційний елемент GCAP. Це сталося через кілька місяців після того, як Baykar погодилася придбати італійську компанію Piaggio Aerospace, яку було виставлено на продаж ще 2018 року. Комерційний літак Avanti від Piaggio продається повільно, але його варіант для морського патрулювання з системами Baykar є привабливим варіантом для берегової охорони.

Промисловість, вільна від США, може, повинна і буде уникати задушливої бюрократії США, яка включає систему експортного контролю, що складається з трьох державних відомств.

Чи зможе новий альянс виграти від витоку мізків, особливо в Канаду, а також в Австралію і Велику Британію, оскільки деяких представників американської промисловості відштовхує соціальна політика нової адміністрації? Можливо, вдасться залучити таланти з самих США.

Доброю відправною точкою могло б стати розроблення відкритого набору загальних принципів управління міжнародними програмами, а також визначення найкращих пілотних програм і створення міжнародного акселератора для нових технологій.

Може, назвемо його "Проект Бівербрук"?

Про автора

Білл Світмен — ветеран, удостоєний нагород журналіст і директор компанії аерокосмічної галузі.