Воскресни — й не озирайся назад

Світом нині править не капітал. Не Америка, не Росія, не масони й не рептилоїди. Не людська жадібність і навіть не людська дурість. Світом править ностальгія. І виграють ті, хто ліпше за інших уміє продати міф про вічне повернення до «золотої доби». Навіть у кіно — що вже казати про політику?

Що не день, то гірше стає — хіба ні? Ціни зростають. Мігранти прибувають. Посіви висихають (або навпаки). Освіта дорожчає, але IQ населення падає. Медицина стає кращою — для тих, хто може це собі дозволити. Війна. Ще війна. Криза витає в повітрі — там, де ще не падає на зелені пагорби й поля, забираючи життя й руйнуючи ландшафти.

Здавалося б, саме час подумати про майбутнє, якщо вже всі минулі карти биті. Та Екклезіаст не велить. Хто б міг подумати, що з усіх книг Святого Письма саме ця виявиться найвагомішою? Чомусь люди, опинившись перед лицем кризи, не знаходять жодних інших проєктів майбутнього, крім минулого.

Якщо подивитися на те, що відбувається в політичному житті планети, можна дійти саме такого висновку: замість того, щоб проєктувати майбутнє, люди мріють про повернення. Про «золоту добу», яка завжди позаду.

Вічне повернення в тренді. Чи є випадковістю те, що один за одним виходять два фільми за «Одіссеєю» Гомера? Режисери та критики стверджують, що річ у новому, «найкращому» англійському перекладі цієї епічної поеми. Але, може, вони просто вловлюють щось, що носиться в повітрі, загостреним чуттям творця? Чи це продюсери вловлюють тенденції касових зборів? Давай, Одіссею, напинай вітрила — світ зачекався на героя-переможця, який повернеться з війни, прийде-порядок-наведе, переможе циклопів, обдурить сирен, домовиться з богами, переб’є наречених-мародерів і слуг-зрадників. І поверне світу колишнє процвітання й колишню рівновагу. Між «повернутися» та «повернути» є суттєва різниця. Та якщо замружитись, її можна не помітити. А ми це чудово вміємо — замружуватися.

І глядач — він же виборець — охоче йде за трендом. Іде за тими, хто хоче Make America Great Again. Або переграти «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» — влізти в сталінську міллю поточену шинель і мотнутися до Ялти. Чи вийти на кордони 1991 року, врешті-решт.

Якщо перемога асоціюється саме з поверненням до минулого стану — рівноваги, величі, кордонів, то це знімає питання про майбутнє. Немає потреби думати про проєкт, який став би шансом на подолання минулого. Який сенс долати минуле, в якому й без того примарно маячить «золота доба»?

На це запитання, як і на багато інших, відповідає Великдень. Адже історія страждань Христа — це історія саме про те, як люди уникають мати справу з майбутнім.

Найдивніше в подіях Страсного тижня — їхня швидкоплинність. Що відбулося за кілька днів у Єрусалимі? Чому Христа, якого приймали як царя у Вербну неділю, вже в четвер зрадили, а в п’ятницю розіпнули, як розбійника?

Богослови доклали чимало зусиль, аби відповісти на це запитання. У наш час і в церкві, й у світській літературі побутує думка, що юдеї просто неправильно зрозуміли Сина Людського. Його зустрічали в Єрусалимі як Царя Юдейського. В ньому вбачали політичного лідера, здатного повернути Юдеї свободу й колишню велич. Зробити її great again і навіть вийти на кордони царства Давидова. Не тільки народ — його й Ірод розумів саме так. Тому й боявся.

Та вже незабаром виявилося, що він зовсім не збирався підіймати повстання проти Риму — Понтій Пілат підтвердив це, коли сказав, що «не бачить провини за цією людиною». «Проєкт майбутнього» Христа взагалі не передбачав відновлення (або побудови) Великої Юдеї. Він говорив про Царство Небесне. Про майбутній світ, який не стане повторенням минулих моделей. Христос здійснив справжню революцію: він переніс «золоту добу» з міфічного минулого (яке, звісно, неможливо відновити) в можливе майбутнє. Перетворив вічно циклічну історію еллінів і римлян на стрункий і лінійний сюжет християнства: від Слова на початку до янгольських труб наприкінці.

Юдеї, які мріяли про повернення своєї свободи та колишньої слави, просто не погодилися з проєктом, у якому не було любого їхньому серцю «минулого». Їм хотілося повернутися, а не йти вперед.

У наші дні світ і досі живе за Святим Письмом. Сповнений скепсису, агностицизму, релігійного плюралізму, він уперто повторює сюжети Книги. Але, на жаль, не Євангелія, а Екклезіаста. Очікуючи змін, ми не шукаємо нового. «Голосуючи за майбутнє», ми хочемо тільки вічного повернення. Ми реагуємо на знайомі ідеї, заяложені сюжети, клішовані образи, які добре вкладаються у формат уже навіть не гасел, а мемів. І якщо ти їх не відтворюєш, тебе «не зрозуміють». І не оберуть. І подякуй, якщо не розіпнуть, — часи тепер травоїдні (але це неточно).

Тому в політичних баталіях дедалі частіше перемагають адепти реконструкцій. Язик не повертається назвати їх «історичними», бо з реальною історією вони не мають нічого спільного — кого цікавить реальність? Адже не тільки в США й Росії, а й у Німеччині, Франції, Італії, Угорщині, Польщі рейтинги правих популістів зростають завдяки продажу міфу про повернення до чогось «колишнього» (іноді величі, але частіше — добробуту). Україна в трендах: наш «проєкт майбутнього» теж переважно вичерпується поверненням до кордонів 1991 року. Без жодних пояснень, чому саме до них. Без особливих прикидок, як саме ми зможемо реалізувати цей проєкт на практиці. Головне, що він зрозумілий і легко засвоюється багатьма.

Реконструкція минулої «золотої доби» неможлива. Не тільки тому, що час не біжить назад і в одну річку не можна ввійти двічі. А тому, що «золота доба» — це міф. Міф неможливо реконструювати. Може, воно й на краще. Адже якщо копнути «колишню велич» — байдуже, американську, російську, німецьку чи українську, ви знайдете там у кращому разі тонкий шар позолоти. В «кордонах 1991 року» в Україні, якщо хтось забув, не було навіть цього тонкого шару. Був договір партійно-олігархічних еліт і розподіл територій, економічний занепад і нерозуміння, як жити далі, сморід совка, що розкладався (його й донині доводиться змивати кров’ю) й люстрація, що так і не відбулася. І віра в «дружбу народів», яка привела нас туди, куди привела. Нинішня Україна вже інша. Чи варто повертатися й повертати за всяку ціну кордони й території, які не були осмислені за майже 25 мирних років? Без цього осмислення кордони — не більш як лінії на мапі, проведені недбалою рукою. Заява про те, що це «наше», без спроби зрозуміти, хто такі ми, куди йдемо й чого прагнемо, — самообман. Порожній звук.

Але «золота доба» популістів — це насправді золота можливість відмовитися від чіткої програми дій. Без якої до влади приходять, якщо пощастить, «кризові менеджери», які допомагають утриматися на плаву. А як «бачення майбутнього» пропонують співгромадянам мертвонароджені прожекти родом із більш або менш віддаленого минулого. Прикриваючись при цьому в найліпшому разі міркуваннями Realpolitik.

Христос і його Жертва — це найяскравіше у всій історії свідчення того, що майбутнє можливе. Що з кривавих і темних кіл історії можна вирватися до Істини. Адже якщо виключити з історії Страстей Христових «життя майбутнього віку», то виявиться, що жертва Христа не мала сенсу.