Книготерапія в часи війни

Кілька моїх знайомих із початком вторгнення тимчасово припинили читати літературу для дорослих, натомість занурилися в дитячу: читали не лише для дітей, а й для себе — щоб підживити внутрішню дитину, а разом із нею — віру в перемогу добра над злом, мужності над ницістю, світла над темрявою. Вони інтуїтивно шукали опори в тій літературі, на яку мали сили і яка створювала безпечну відстань: казках, оповіданнях, фантастиці, фентезі. Разом із героями проходили випробування, здобували нові якості та справедливу винагороду. А часом читання ставало чи не єдиним способом підтримати емоційний контакт з дітьми, відволіктися від новин, зменшити відчуття самотності.

Повернення безтурботного дитинства

Відтоді минуло три роки, багато чого змінилося, але потреба в опорах залишається сталою — і в дітей, і в дорослих. Нещодавно за ініціативи PEN Ukraine я проводила волонтерські зустрічі з дітьми на Чернігівщині й водночас спостерігала за дорослими, які привели до мене дітей на сторітелінг. Десь посередині зустрічі я зазвичай прошу учасників обійняти себе й прошепотіти собі щось хороше. Діти одразу включаються, а дорослі дивуються: мовляв, нам теж? Звісно, вам передусім, адже ви — головна опора для вашої дитини. Пригадую, один бородатий татусь сидів у кольоровому кріслі-мішку, обіймав себе, а коли я читала кумедні історії зі своєї книжки «Наш підліжковий космос», заплющив очі й блаженно всміхався. Коли діти створювали своїх героїв і розповідали про них, цей татусь уважно слухав і плескав у долоні — він був цілковито тут і тепер, ніби немає нічого важливішого, ніж повернути дітям годину безтурботного дитинства.

Книга як безпечний простір

Мій менший син Роман любить книжки про Бодьо. Це популярна серія польської авторки Марти Галевської-Кустри, спрямована на розвиток мовлення дошкільнят. Першу книжку ми придбали ще до вторгнення, коли Ромчику було два роки. Внаслідок стресу від різкого переїзду та війни розвиток мовлення сина загальмував: 2022 року в його вжитку з’явилося зовсім мало нових слів, тож ми звернулися до логопеда. Як виявилося, ця проблема серед діток-переселенців дуже поширена, а графіки логопедів напрочуд щільні. Відтак я побачила: не лише дорослі, а й діти втрачають слова від того, що відбувається. Вони відчувають тривогу, але не можуть її ословити.

Нещодавно синові виповнилося шість, і він попросив перечитати книжку «Бодьо вимовляє перші слова». Ця книжка вже давно не відповідає його віку, але це його безпечний простір, який повертає в часи до великої війни, коли ми ще жили вдома. Син попросив придбати й інші книжки з цієї серії, ми щодня їх читаємо. Замість імені головного персонажа він просить казати «Ромчик», а замість сестрички Мисі — «Даринка». Син любить писати-малювати продовження улюблених книжок. Нещодавно за вечір змалював цілий блокнот новими пригодами свинки Мерсі (із серії авторки Кейт ДіКамілло). А ось днями перед сном заявив, що писатиме нову книжку про Бодьо. «Як ти її назвеш?» — запитала я. «Бодьо і війна», — відповів син.

Підказки з уяви

Я люблю прислухатися до дітей та їхньої уяви. Так, коли ми переїхали, Рома казав, що в нашому новому помешканні живе величезний тигр. Коли син заходив до туалету, то просив прогнати тигра з унітаза, а коли до спальні — скинути тигра з люстри. У такий спосіб син надавав своїм неприємним відчуттям зрозумілої форми. Завдяки образу з його уяви ми пропрацювали тривогу, згодом подарували синові милу подушку-тигрика й тепер згадуємо про все це з усмішкою. До речі, я вирішила перетворити цю життєву історію на книжку, щоб підтримати й інших дітей, які проживають схожі почуття. «У нас завівся невидимий тигр» — так називається моя нова книжка, яку щойно надрукували в Харкові у відновленій типографії «Фактор-Друк», у яку торік влучили росіяни.

Дитяча уява дає безліч підказок. Наприклад, українські діти, які виїхали внаслідок війни за кордон, на моїх заняттях зі сторітелінгу часто створювали персонажів — дерева, квіти, овочі та гриби — які боялися, що їх вирвуть із корінням. У дітей із півночі Чернігівщини переважали персонажі, котрі бояться стихійних лих, а особливо — повені. Я вбачаю за цим страх повторного швидкого наступу й окупації. Діти з півдня Чернігівщини, яка не була в окупації, створюють дуже зубатих персонажів, готових давати відсіч. У кожному місті та селі в роботах дітей можна простежити якісь домінуючі образи або способи справлятися зі страхами. Я дуже ціную, коли діти самі розповідають про свої роботи й часом залишають їх мені на пам’ять. Навіть якщо ми не завжди розуміємо, про що намагається сповістити дитяча уява, сам процес уважного емпатійного слухання створює простір для саморефлексії дитини, для усвідомлення: я і мій внутрішній світ важливі.

Література як ліки

Не лише дошкільнята й молодші школярі потребують уваги до їхніх світів, а й підлітки та юнацтво. У березні я їздила до Одеси, щоб провести зустрічі з майбутніми військовими. Перша зустріч відбулася в бібліотеці. Ми з французькою журналісткою Наталі Нугайред розповідали студентам про наші досвіди збирання свідчень під час воєн (вона — в Ічкерії, я — в Україні), про важливість ведення особистих щоденників, які згодом можуть перетворитися на книжки. Ввечері ми почули гучний вибух — у двох кілометрах від нашого готелю загинули люди від російського удару. Місто, в якому до вторгнення проживало близько мільйона осіб, завмерло в тривозі.

Наступного дня ми мали зустріч у Військово-морському ліцеї. Це той самий навчальний заклад, який до 2014 року базувався в Севастополі й учні якого заспівали гімн України, коли окупанти вивішували свої прапори. На початку нашої зустрічі в стінах ліцею залунав шкільний дзвоник — точно як у моєму дитинстві, — й підлітки помчали коридорами до сходів. Виявляється, так тут оголошують повітряну тривогу. Спускаємося з Наталі до бомбосховища, йдемо глибоким вузьким коридором поміж однакових двоповерхових ліжок. Наприкінці — невеличка кімната зі стільчиками, яка що далі, то більше нагадує тісну рукавичку. Серед учнів ліцею багато дітей військових. Є діти, які виїхали з окупації. Є діти, котрі зазнали втрат. Я розповідала про свідків, які стали героями моєї документальної книжки, що зараз готується до друку. Про їхні внутрішні опори, завдяки яким ці люди вистояли в межових обставинах. Про те, як часом література й мистецтво ставали для них ліками і сенсом. Разом із Наталі ми заохочували підлітків писати й рефлексувати. Радили книжки, які б могли стати містками до власного письменницького шляху.

Ми сиділи у бомбосховищі й говорили про майбутнє. Ці підлітки — хлопці й дівчата — за кілька років стануть військовими. Сподіваюся, вони матимуть час читати й писати книжки під час нудних чергувань. Можливо, навіть казки, допроживаючи свої воєнні дитинства.