Один з найгучніших скандалів в англійському футболі: як Ліверпуль та МЮ зіграли договірний матч 110 років тому

Цвинтар Вест-Дербі — своєрідне нагадування про сектантське минуле Ліверпуля. Його територія поділена на три частини, де окремими доріжками розмежовані могили католиків, протестантів і тих, кого умовно називають "нонконформістами". Попри чітке планування та онлайн-каталог з іменами усіх похованих, орієнтуватися там непросто: сильні вітри повалили чимало надгробків, а написи на них подекуди стерлися.

Саме десь тут, за дві з половиною милі на схід від Енфілда, стадіону Ліверпуля, з 1952 року покоїться Томас Фейрфул. Шотландець, який провів 71 матч за клуб у період із 1913 по 1915 рік, офіційно зареєстрований у секторі шість, ділянка 196. Але є одна проблема: таких секторів із тим самим номером — три, і два з них не мають жодних позначень.

Точної відповіді, де саме похований Фейрфул, немає — у документах відсутні будь-які дані про його віросповідання. Та й загалом інформації про нього вкрай мало. Остання згадка у пресі — його поява на фіналі Кубка Англії 1950 року, куди його як почесного гостя запросив колишній клуб.

Того дня Ліверпуль поступився 0:2, а серед 100 тисяч вболівальників Фейрфул, мабуть, був найбільш суперечливою постаттю — з огляду на його роль у скандалі, що, можливо, став найгучнішим корупційним випадком в історії англійського футболу.

110 років тому Фейрфула разом із трьома партнерами по Ліверпулю — Джекі Шелдоном, Бобом Перселлом і Томом Міллером — визнали винними у договірному матчі проти Манчестер Юнайтед, який боровся за виживання в Першому дивізіоні. Троє гравців Юнайтед також були викриті — усіх учасників скандалу довічно відсторонили від футболу.

Фейрфул народився у селищі Вест-Колдер — шахтарському містечку в нафтосланцевому регіоні Шотландії, між Единбургом і Глазго. Він грав на позиції півзахисника з акцентом на оборонні функції — сьогодні ми б назвали це опорником.

Це добре відповідало його характеру. Дві газетні публікації, написані ще до скандалу, називали Фейрфула "понурим". Водночас Birmingham Daily Gazette визнавала, що в сезоні-1913/14 він був "найстабільнішим півзахисником Ліверпуля — клуб тоді посів лише 16-те місце з 18-ти, зате дістався фіналу Кубка Англії, де програв Бернлі з рахунком 0:1. "Він великий прихильник передач назад на голкіпера, аби розвантажити захист", — не без іронії писала газета.

Втім, роль самого Фейрфула в тому договірному матчі залишається незрозумілою. Англійська футбольна асоціація не надала жодних пояснень щодо результатів розслідування чи логіки своїх рішень. Відомо лише, що журналісти, які 2 квітня 1915 року перебували на трибуні для преси на Олд Траффорд, одразу відчули, що щось не так. Манчестер Юнайтед, якому конче потрібна була перемога в боротьбі за виживання, вийшов вперед у першому таймі. Газета Liverpool Daily Post написала: "Складно уявити більш односторонню гру, ніж першу половину цього матчу".

Гра Ліверпуля, що на той момент знаходився в середині турнірної таблиці, зовсім не покращилась після перерви. Sporting Chronicle зазначила: "Форварди гостей видали найслабшу гру, яку ми бачили на цьому полі за весь сезон. Заключні хвилини були настільки поганими, що навіть складно описати. Обидві команди не заслуговували жодної похвали".

У цьому ж матчі Юнайтед не реалізував пенальті — Патрік О’Коннелл пробив, за словами Post, "смішно невлучно". Цей момент змусив офіційних осіб звернути увагу на дивну поведінку гравців. Пізніше суддя розповів на допиті, що це був найдивніший матч у його кар’єрі.

Газета Manchester Dispatch описувала "безжиттєвий футбол" у другому таймі, де Юнайтед, ведучи 2:0, навіть не намагався збільшити перевагу. Втім, у тій же статті зазначалося, що навіси Джекі Шелдона залишались постійною загрозою. Іронічно, але саме Шелдона викрили як головного посередника у змові — він перейшов до Ліверпуля з Юнайтед у 1913 році.

Можливо, він розумів, що мусить хоча б створювати вигляд активності. Найдокладніше цю історію розібрано в книзі Ґрема Шарпа Free the Manchester One, де йдеться, зокрема, про епізод наприкінці матчу: Фред Пагнам із Ліверпуля влучив у поперечину воріт Юнайтед, після чого партнери почали на нього кричати — він ледь не зіпсував парі.

Та головна увага Шарпа зосереджена на гравцеві Юнайтед Іноху "Нокеру" Весті, який до самої смерті в 1965 році заперечував свою провину.

Підозру на Веста накинуло те, що в його рідному шахтарському містечку Хакнолл у Ноттінгемширі було зроблено підозріло багато ставок саме на той рахунок. Пізніше Шелдон заявив, що за чотири дні до матчу зустрічався з Вестом і ще трьома гравцями в пабі Dog and Partridge у Манчестері. Вони швидко розійшлись, щойно помітили, що хтось може запідозрити недобре.

А вже напередодні гри, за словами Шелдона, він знову бачився з Вестом — цього разу в пабі поблизу станції Grand Central. Їхню розмову підслухали, і чутки про змову миттєво розлетілись містом.

Ставки й договірні матчі вже тоді ставали проблемою для футболу. Після поєдинку між Вест Бромвічем та Евертоном у 1914 році батька одного букмекера посадили до в’язниці за спробу вплинути на результат. У книзі The Story of the Football League (1938) згадується сезон-1911/12, коли футбол дедалі більше привертав увагу букмекерів, які не соромилися контактувати з гравцями та викликати підозри щодо чесності окремих матчів.

У 1915 році зустрічі між Ліверпулем і Юнайтед ще не мали такого принципового чи емоційного забарвлення, як нині. Зустрічі гравців обох команд до гри в пабі зараз здавались би чимось диким, а тоді це сприймалось куди спокійніше. Для Шелдона ж така "подвійна лояльність" виявилась зручною — саме вона допомогла організувати змову.

Важливу роль у створенні умов для корупції відігравав і ширший історичний контекст. З боку британського військового керівництва зростала критика футболу та гравців. До 1915 року лише 122 з 1800 зареєстрованих у Футбольній лізі гравців вступили до армії. Один з істориків навіть написав у газеті The Times, що футбол нібито “робить усе можливе для ворога”.

Контраргумент — що футбол відволікав людей від жахів війни і його зупинка означала б, що нормальне життя завершилося — тимчасово переважив. Але вже у квітні 1915 року ставало зрозуміло, що змагання буде призупинено до завершення війни. Відвідуваність падала (на матч Манестер Юнайтед – Ліверпуль на прийшло лише 18 тисяч уболівальників), клуби потерпали від фінансових труднощів, а положення "червоних дияволів" викликало серйозне занепокоєння. Sporting Chronicle 3 травня писала про “справжню тривогу”, яку ситуація у клубі викликає у його директорів.

Ніхто не знав, коли завершиться війна, і для таких ветеранів як Фейрфул (йому було 34) невизначеність була ще гіршою. Жоден з гравців не мав контрактів, вигідніших за роботу звичайного робітника, а тепер вони ще й втрачали дохід через обставини, що були поза їхнім контролем. У програмці до матчу з Ліверпулем навіть зазначалося, що наступний сезон можуть перенести, і що “лише гравці з чинними угодами отримають літні виплати”.

У таких умовах уникнути останнього місця у Першому дивізіоні та зберегти прописку стало справою життєвої важливості. Перемога над Ліверпулем дозволила Юнайтед залишитись у вищому дивізіоні — за рахунок Челсі. Однак уже через вісім днів після гри сумніви щодо її чесності з’явились у публічному просторі: анонімний букмекер, який назвав себе “Футбольний король”, розмістив у Sporting Chronicle оголошення, в якому заявив, що має вагомі підстави вважати, що “певний матч, зіграний у Манчестері під час великодніх свят”, був “підлаштований”.

Менше ніж за три тижні Футбольна ліга створила комісію з розслідування. Наприкінці квітня було оприлюднено проміжну заяву: будь-кого з гравців, чия провина буде доведена, “назавжди усунуть з футболу”.

Допити проводилися у манчестерському готелі Grand Hotel. За кілька місяців половина гравців Юнайтед влаштувалась на роботу на завод Ford біля Олд Траффорду, а Шелдон записався до армії. Рішення комісії з’явилося напередодні Різдва у 1915 року: Фейрфул, Шелдон, Вест та інші були визнані винними у спробі “підірвати саму основу гри та зневажити її чесність і справедливість”. Хоча у звіті зазначалося, що винних могло бути більше, комісія вирішила зосередитися лише на тих, щодо кого не було сімнівів.

Газета Liverpool Echo назвала це “найгіршим ударом по футболу”, додаючи: “Смердючий слід цієї ганьби ще довго висітиме у повітрі”. Директор Ліверпуля Джон Маккенна, який одночасно очолював і Футбольну лігу, був одним із ініціаторів комісії. Він наполягав: “Ці гравці мають бути вигнані з гри”, а отже — не зможуть навіть відвідати стадіон як глядачі. “Не буде жодного зараження,” — заявив він.

Юнайтед визнав, що покарання було цілком заслуженим, однак клубу також пощастило — він отримав вигоду від дій своїх гравців і, як писало Athletic News, “ухилився від наслідків вчинків людей, за яких технічно несе відповідальність”. Оскільки результат матчу дозволив Юнайтед зберегти місце у дивізіоні за рахунок Челсі, з’явилися пропозиції переграти гру. Але Челсі, з причин, які так і залишились нез’ясованими, прийняв рішення комісії й не наполягав на ще одному матчі.

Після оприлюднення результатів розслідування з’явилися нові, більш відверті свідчення. Sporting Chronicle повідомила, що в роздягальні Ліверпуля у перерві виникла суперечка між тими, хто хотів грати чесно, і тими, хто — ні. Один з таборів навіть погрожував не виходити на другий тайм, але врешті-решт передумав. За чутками, це призвело до того, що в другому таймі на полі фактично грали дві команди — “шахраї” намагались тримати м’яч подалі від “чесних”.

У 1919 році, після завершення війни, шістьох гравців Ліверпуля та Манчестер Юнайтед, які зізнались у змові та вибачились, амністували — Футбольна асоціація вирішила відзначити тих, хто долучився до військових зусиль. Амністія Сенді Тернбулла з Юнайтед була посмертною: він загинув у битві при Аррасі у 1917 році.

Перселл був досить молодим, щоб відновити кар’єру: він ще двічі зіграв за Ліверпуль, а потім перейшов до Порт Вейлу, де отримав перелом ноги у віці 33 років — це й поклало край його виступам. Шелдон отримав аналогічну травму у 1921 році вже у футболці Ліверпуля, після того як зіграв ще 80 матчів за клуб після зняття дискваліфікації. Він оселився в Манчестері, де й похований — на Південному цвинтарі. А Міллер — отримав виклик до збірної Шотландії, а згодом... підписав контракт з Манчестер Юнайтед.

А Фейрфул? Він виявився єдиним з гравців Ліверпуля, хто так і не повернувся до гри. Він оселився в робітничому районі Кенсінгтон, за два кілометри на південь від Енфілда, де став таксистом і відкрив фірму разом з колишнім воротарем Евертона Біллом Скоттом. До слова, старший брат Білла — Еліша Скотт — став легендарним голкіпером Ліверпуля у 1920-х.

Чому саме Ліверпуль вирішив повернути Фейрфула у своє коло й запросити його як почесного гостя на фінал Кубка Англії 1950 року — залишається загадкою. Можливо, річ у тому, що він ніколи не віддалявся від клубу, залишався “своїм”. А може, просто минуло достатньо часу, щоби рани загоїлись.

Не залишилось жодного свідчення, щоб Фейрфул коли-небудь публічно говорив про свою роль у скандалі — що ним керувало, як він сприймав покарання, як оцінював його вплив на репутацію себе і клубу.

Як і його могила, це залишається таємницею, яку, ймовірно, ніколи не буде розгадано.