Особливий випадок: батька-одинака мобілізували, донька з інвалідністю зосталась сама

Батька-одинака мобілізували до війська. Молода дівчина з інвалідністю і складним розладом здоров'я залишилась сама. Не поспішайте обурюватися, бо закону - дотримано. Біда тільки, що в його лаконічні рядки не вправиш усі звивини людських доль і життєвих обставин. Ситуацію, яка склалася в одній сім’ї у Горішніх Плавнях, можна назвати унікальною. Але ця сім’я може бути не одна така.

Доглядав, як найдорожчий скарб

Все, що відбувалося і відбувається з Мирославою зараз – це наслідок її вроджених вад розвитку та епілептичної хвороби. Від народження у дівчини діагностували органічне ураження головного мозку, одну з форм ДЦП, полідактилію, патологію очей, і це ще не весь перелік. Зазвичай таке випробовування не витримують чоловіки. Але тут сталося навпаки - рідна мати пішла від дитини у «інше життя» та там і загинула, коли доньці було два роки.
На цей час Віталій уже вважався розлученим. Він відсудив Миросю у колишньої дружини, сам ростив її і доглядав, як найдорожчий скарб.

- Скільки їх знаю, Мирося завжди була біля батька. Віталій в армії служив десантником, захоплювався парашутним спортом. На всі збори десантників, на всі стрибки з ним їздила Мирослава. Щороку возив доньку до моря, поки було можливо, до санаторіїв та у реабілітаційні центри, - розповідає Ганна Травінцева - керівниця ГО «Ніжність», яка об’єднує в Горішніх Плавнях сім’ї, де є діти з інвалідністю.

За освітою Віталій художник-кераміст, свого часу працював за фахом, але на глечиках багато не заробиш. Тому влаштувався на Полтавський гірничозбагачувальний комбінат. Мирослава спершу вчилася у школі, де працюють за програмою підсиленої педагогічної корекції, а потім її перевели на індивідуальне навчання через поведінкові розлади – не могла довго всидіти на уроках.

- Мирося отримала атестат за 9-й клас і характеристику, де написано, що програму для дітей з розумовою відсталістю засвоїла на недостатньому рівні. Зараз це поки єдиний документ, який свідчить про інтелектуальні здатності дівчини, - звертає увагу Ганна Травінцева.

Майстрував для дітей, тягав візки та декорації

Гарний, статний та ще й такий відповідальний, Віталій впадав в око багатьом жінкам, однак Мирослава ні з ким не хотіла ділити татка, а вона для нього завжди була на першому місці. Третім простором, крім дому та школи, для сім’ї став клуб при товаристві «Ніжність», де щовечора збираються діти з інвалідністю.

- У нашому місті дітей до 18 років возять на реабілітацію в Кременчуцький ребцентр, Мирося теж брала участь у цій програмі. По закінченні школи вона перейшла до товариства "Ніжність", а тато Віталій просто став нашими «золотими руками». Зробив дитячу кімнату, організував хлопців, щоб пофарбували коридор. Він приходив з Миросею на всі заходи, що у нас проводилися, їздив з дітьми на екскурсії, домовлявся про транспорт, тягав візки та декорації.

У клубі «Ніжність» було багато цікавого, зокрема, інклюзивний дитячий театр.

- Останні гастролі відбулися перед початком карантину під час епідемії коронавірусу, - згадує Ганна. - Групу з 15 дітей повезли на фестиваль у Рівному, а до того ми виступали в Києві. Одна дитина мала супроводжуючого, бо була на візку, а за рештою ми гляділи з Віталієм удвох. Він був «старшим» по хлопчиках, я – по дівчатках. Мирослава теж була задіяна у виставі. Ми ставили «Мауглі», вона грала птаха. Говорить дівчина погано, тому слова промовляла інша «пташка», а Миросі ми зробили крила, і вона літала по сцені.

Ганна повторює, що Віталій був незамінним у їхньому клубі.

- У нашій організації здебільшого самотні мами. Самотніх таток тільки два, крім Віталія є ще Олег. Але щоб мами взагалі не було – то така Мирося одна. Ця ситуація настільки унікальна, що Віталію спершу навіть відмовили у соцдопомозі, яка надається на дітей одиноким батькам. Сказали, що ці гроші призначені для мам, а ви – не мама. Благо тоді швидко помінявся закон, і вже було написано саме про батьків.

Думав, що так буде краще

Зараз Мирославі 21 рік, у її документах значиться ІІІ група інвалідності.

- Коли Віталій розповів мені про висновок МСЕК, я запитала, чому він погодився, бо всі ознаки були для ІІ групи. Він сказав, що подумав, так буде краще - може, Миросю навчать якоїсь простої спеціальності і вона зможе працювати. Він справді поніс її документи по училищах, я теж з ним ходила, але всюди відмовляли. У дівчини фронтальна епілепсія. Казали, що повчитися вона може, заплющать очі на вади, але на жодну посаду з таким діагнозом не візьмуть.

Перед війною Віталій вів перемовини з навчально-реабілітаційним центром для дорослих з інвалідністю у Львові, там ніби вчили таких, як Мирося, працювати з квітами. Тоді ще ніхто насправді не вірив, що почнеться ця клята війна. І правом на відстрочку від мобілізації зможуть скористатися батьки повнолітніх дітей, які мають І і ІІ групу інвалідності. ІІІ група виключається…

Це біда не тільки Мирослави

Представники ТЦК зупинили 48-річного Віталія, коли він ішов на роботу. Додому в той день він вже не повернувся. Про порушення з боку ТЦК в цій історії не йдеться – документів, що засвідчують право на відстрочку, чоловік не мав. Щоб доросла людина отримала опікуна або змінила групу інвалідності, її мають госпіталізувати до психіатричної лікарні. І тільки за її згодою. А Мирослава лікарні боялася, бо мала травмуючий досвід, і батько її жалів.

- Що Віталія мобілізували, я дізналася увечері. Мирослава не може довго бути сама. З’їсть усе, що в холодильнику, а далі? Вона орієнтується на вулиці на певних маршрутах, але може звернути вбік і піти блукати. Йдеться про людину, яка Горішні Плавні називає столицею України і не може правильно написати своє ім'я по батькові, - продовжує Ганна Травінцева.

Наступного ранку Травінцева обдзвонила всі «гарячі лінії» - Кабміну, Міноборони, достукалася до місцевої влади і служби охорони здоров’я. Може, хтось не повірить, але ніхто не залишився байдужим. Дівчину госпіталізували, вона дала згоду, і до неї поставилися чуйно. Батька розподілили в частину поруч з обласним центром, командир відпустив на день, щоб зібрав усі документи для опіки і побачився з донькою. Вже накреслена лінія юридичних кроків, про які ми поки не говоритимо. Є надія, що ситуація вирішиться.

Але все вимагає часу. Наступного тижня Мирославу треба забрати з лікарні. Крім батька, у неї немає близьких людей. І немає документа про те, що вона потребує стороннього догляду.

- На жаль, це біда не тільки Мирослави, - окреслює проблему керівниця товариства «Ніжність». – Ми маємо покоління дітей 20+, які виросли з такими інвалідностями вдома у батьків і не бачили інтернатних закладів. Навіть якщо дитина пройшла інклюзію в школі, вона має з неї вийти. Вийти куди? Подальша освіта та працевлаштування для людей з вадами інтелекту дуже обмежені. Здебільшого вони отримують ІІІ групу пожиттєво і переходять на утримання батьків. Самостійно вони жити не можуть. Закон не визначає, хто їм мусить допомогти, якщо поруч немає батьків. З ІІІ групою не дають соцпрацівника у допомогу, таких не бере навіть психоневрологічний інтернат.

Зараз єдиний вихід для таких, як Мирослава, – це чуйна людина, яка добровільно і безоплатно візьме на себе турботу про неї до кінця війни. Пенсія у дівчини 2300 гривень.