Іронія історії або Квітневі пристрасті Михайла Горбачова

Історія справді нічого не вчить більшу частину людства. Проте чи це означає, що історію не слід вивчати та розуміти? Зовсім ні. По-перше, є ще менша частина людського загалу (іноді дуже мізерна, та все ж…). По-друге, навіть коли хтось напряму не сприймає уроки історії, то якісь натяки все ж може почути і – нехай із великим запізненням – зрозуміти.

Отож…

Для читачів молодшого покоління події квітня 1985 року виглядають, мабуть, чимось на кшталт фантастичних сюжетів із життя інших цивілізацій. Для читачів середнього покоління – відгомоном раннього дитинства. Лише для старшого покоління ті події запам’яталися як певний маркер переходу від однієї, совєтської цивілізації до іншої, більш-менш постсовєтської.

Адже квітень 1985 року, головною подією якого на просторах СССР став пленум ЦК КПСС, де з доповіддю виступив новопосталий генсек Михаїл Горбачов (наймолодший за півстоліття партійний вождь), справді явив (чи, точніше, здавалося, що явив) «промінь сонця у темному царстві».

Потім історики сперечатимуться, чи справді той пленум розпочав перебудову, яка врешті-решт вилилася у бодай часткову демократизацію політичного життя, піднесення національних рухів і розвал КППС та СССР, чи ще не розпочав, а тільки передував їй.

Бо дійсно – пленум, який відбувся 23 квітня, поставив задачу «прискорення соціально-економічного розвитку», а головним важелем назвав «інтенсифікацію економіки та пришвидшення науково-технічного прогресу».

Втім, ужито було і термін «перебудова», але у значенні поліпшення «розвиненого соціалізму», конкретно – «перебудови управління та планування».

Але мова наразі не про це, а про інше: про підстави, які спонукали ЦК і його генсека до спроб змінити чинну ситуацію на краще (в їхньому, ясна річ, розумінні), та про ілюзії компартійного керівництва і його зашореність на постулатах совєтської міфології, про нездатність комуністичних бонз і їхніх учених консультантів раціонально осмислювати суспільство, в якому вони жили.

Як на мене, останні речі не втратили своєї актуальності – адже самозасліплення траплялося і трапляється у різних типах суспільства, з різною соціальною міфологією й ідеологією, від античності до сьогодення.

Відтак погляньмо, які підстави були покладені в основу запланованого ЦК «прискорення» і «перебудови управління та планування». Слід одразу сказати, що підстави то були реальні, проте чи здатні були хоч більш-менш адекватно осмислити реальність Горбачов і Ко – ще велике питання.

Отже, 4 квітня 1985 року. Політбюро ЦК КПСС обговорювало уже не в перший раз проблему пияцтва. Доповідав голова КПК (комітету партійного контролю) Соломенцев. За його словами, по СССР щорічно 9 мільйонів осіб із серйозним рівнем сп’яніння підбирали на вулицях. Лише обслуговуючий персонал витверезників налічував 75 тисяч осіб. Півтора мільйона осіб перебували на примусовому лікуванні алкоголізму. Жінки становили понад третину п’яниць й алкоголіків, молодь – половину.

А у царській Росії, наголошував очільник КПК, жінок-п’яниць майже не було, молоді і поготів. Загалом за споживанням алкоголю на душу населення СССР перевищив дореволюційну Росію у два з половиною рази. Пияцтво спричиняло 30 мільярдів рублів на рік прямого збитку, а непрямих – аж 80 мільярдів, тоді як дохід від продажу горілки становив лише 5 мільярдів.

Сам Горбачов зазначив, що йдеться не лише про головну соціальну проблему теперішнього часу, а про біологічний стан народу, про його генетичне майбутнє. Він говорив: якщо ми цієї проблеми не вирішимо, ні про який комунізм не може бути й мови.

Коли заступник голови Держплану СССР Деменцов спробував попросити, щоб не відразу скасовували горілчані статті доходу, мовляв, важко буде залатати бюджет, Горбачов його «зрізав»: у комунізм на горілці хочеш в’їхати!

Ось воно, найголовніше: пияцтво заважає руху до комунізму…

Що ж намітило політбюро (і потім затвердив квітневий пленум?). Ліквідовувалося виробництво «бормотухи» (дешевих сортів вина, найчастіше не виноградного), різко скорочувалося виробництво горілки, за самогон мали накладатися штрафи не по 100-200 рублів, а по 1000 – на перший раз, а потім – кримінальна відповідальність.

Що цікаво: запланована була ліквідація всіх ресторанчиків при райкомах й обкомах, призначених для задоволення потреб номенклатури. Заборонялися банкети з алкоголем – за рідкісними винятками. Для номенклатурних керівників усіх рангів встановлювалася сувора відповідальність за появу у п’яному вигляді на роботі – нещадне та негайне зняття, аж до виключення з партії, з публікацією у пресі про їхні гріхи.

Але старші за віком члени політбюро під час обговорення питання, що зайняло дві години, нагадали: у 1973 році була ухвалена не менш грізна постанова. Рік, два на її виконання щось робили, а потім стало ще гірше: споживання алкоголю в СССР із того часу подвоїлося…

Це не зупинило заповзятих реформаторів: пияцтву – бій! І головними у цьому бою мали стати різке зниження виробництва алкоголю та покарання за самогоноваріння й випивку на роботі.

При цьому ніхто, включно з самим Горбачовим, не запитав себе: а чого в царській Росії – далеко не передовій державі, «тюрмі народів» – люди (навіть росіяни, історично прихильні до «зеленого змія») так не пиячили? Грошей не було? Чи з інших причин? Чому цілком реальне політичне та національне безправ’я (яке поменшало тільки у 1905 році) та непрості соціально-економічні проблеми не викликали у молоді та жінок бажання безпробудно пити?

З іншого боку, з якого дива з 1973 по 1985 роки споживання алкоголю в СССР зросло удвічі? Не було, куди людям вкласти гроші (в державній торгівлі – так, але ж був чималий «чорний ринок», і працювали цеховики?) Чи, може, комунізм став примарою (як й інші високі, нехай ілюзорні цілі)? Чи діяли ще якісь загадкові чинники?

Партійне керівництво мудрувати не стало, хоча одна з відповідей – масова зневіра в комунізмі – лежала на поверхні. Інша теж була очевидною, оскільки з середини 1970-х наростала загальносуспільна деградація, на чолі якої сидів (бо стояти й ходити йому вже було важко) «дорогий Леонід Ілліч».

Проте навіть на Брежнєва не спихнули всенародний алкоголізм – забагато в політбюро фігурувало ще брежнєвських кадрів. І винними виявилися, крім горілчаних заводів, виноградники України, Молдови, Грузії, Вірменії…

А це – марочні вина, натуральні та кріплені, й коньяки, які споживалися більш «цивілізованими» верствами населення, а на додачу виноградний сік і грона винограду як товар. Начебто нищення виноградників не планували, але це виявилося найлегшим, тут можна було позмагатися з сусідами.

У підсумку антиалкогольна боротьба завдала серйозного удару сільському господарству, передусім Молдови та Грузії, спричинила потужний сплеск самогоноваріння (від міліції і судів відкупалися грошима чи натурою), відтак і нехватку цукру (довелося запроваджувати талони на нього).

Ба більше – виявилося, що не 5 мільярдів рублів давала у бюджет горілка, а 20 мільярдів. І вже у 1986 році довелося різко збільшити її виробництво (що не зменшило всенародне обурення, обсяг самогоноваріння та черги за алкоголем). І пішло-поїхало. Іншими словами, наче вмотивована добрими намірами антиалкогольна кампанія в підсумку допомогла послабити СССР і «добити» КПСС.

Ось така іронія історії.

А на засіданні політбюро 11 квітня 1985 року Горбачов оголосив інші дані, які також вимагали реакції. Йшлося про харчову галузь. При виробленні харчових товарів 50-60% займала ручна праця. Продуктивність праці під час переробки сільгосппродукції була у два з половиною рази нижчою, ніж на Заході.

Не мали очисних споруд 1300 молочних, сироварних, маслоробних заводів, 200 м’ясокомбінатів, 103 консервні фабрики, 60 крохмально-патокових заводів. В результаті величезні збитки завдавалися довкіллю. Найслабшим місцем харчового «блоку» було зберігання.

Так, забезпеченість сховищами для плодів, овочів та картоплі становила лише 26% від обсягів врожаїв, але й ті сховища не відповідали сучасним вимогам. У багатьох районах не вистачало елеваторів. У торгівлі при зберіганні й транспортуванні щорічно втрачався мільйон тонн картоплі, близько мільйона трьохсот тисяч тонн овочів. Відтак втрати виробленої сільгоспсировини досягали 25%.

Горбачов сипав і сипав цифрами. 140 м’ясокомбінатів узагалі не мали холодильників, 42% таких комбінатів потребували термінового капітального ремонту. При заготівлі та транспортуванні худоби гинуло 100.000 тонн м’яса. Через нестачу потужностей з переробки щороку пропадало до мільйона тонн виловленої риби.

Ось такі дані – й чимало не менш красномовних інших – навів Горбачов, а родзинкою на торті став його висновок: якби у кооператорів був би повноцінний транспорт у необхідних кількостях, вони збільшили б обсяг закупівель сільськогосподарської продукції населення на 15-20%, тобто на 1,5 млрд рублів (кооперація, ясна річ, малася на увазі не незалежна, а офіційна, одержавлена, яка, втім, мала більшу гнучкість, аніж державна система сільгоспзаготівель і торгівлі).

Наведені генсеком цифри являли собою смертний вирок «розвиненому соціалізму» та всій совєтській економіці. Чи розумів це Горбачов, який непогано розбирався у сільському господарстві ще зі Ставропільщини? Ні. Він і далі сподівався на «перебудову управління», на роль «партії Леніна».

Навіть ленінські ідеї про «соціалізм як лад цивілізованих кооператорів» і про бодай обмежене використання ринкових механізмів він не насмілився нагадати членам політбюро, хоча, поза сумнівом, вони були йому відомі.

Утім, видається, перехід до НЕП-2 уже був історично неможливим. От у В’єтнамі консультанти з команди Горбачова такий перехід підготували, і вічно голодний комуністичний В’єтнам за два роки нагодував себе та почав експортувати сільгосппродукцію, і не лише її, бо там на завойованому у 1975 році Півдні збереглися селяни та ремісники, а в «таборах для перевиховання» – недобиті підприємці та фінансисти. А в СССР довелося «прискорюватися».

Утім, існував іще одним вагомий чинник, використавши який КПСС могла б дещо поліпшити стан економіки. Але тільки наприкінці 1988 року до Горбачова щось у цьому сенсі почало доходити, він на політбюро заявив, що, мовляв, у нас завелика армія, аж 6 мільйонів, її треба скорочувати, економіка не витримує.

Ясна річ, не витримувала – бо у мирний час всі військові формування мають становити близько 1% населення, тоді як їх в СССР було близько 2,5%; названі генсеком 6 мільйонів не включали в себе прикордонників, внутрішні війська, спецформування КҐБ тощо.

Про ненажерливий совєтський ВПК і говорити не варто…

Які висновки можна з цього зробити? Їх щонайменше три.

По-перше, «розвинений соціалізм» конав уже тоді, у першій половині 1980-х, і спроби його реанімувати були приречені на невдачу.

По-друге, у квітні 1985 року важливі симптоми кризи були названі, хоч і не всі, проте не осмислені, не проаналізовані, тож спроби подолати кризу в межах заклинань про «соціалістичний вибір» були апріорі неможливими. Ба більше – ці спроби тільки розхитували чинну систему. І розхитали-таки її.

По-третє, і нині хтось – і не лише в Україні, і передусім не в ній, бо у нас війна, а це особлива реальність – живе в полоні міфологем того чи іншого ґатунку, і затіває своє «прискорення соціально-економічного розвитку», свою «перебудову управління» в межах зробленого «вибору», ігноруючи зауваги незашорених міфами інтелектуалів. А тим часом іронія історії невблаганна…