Україна - колиска нової онтології

У часи, коли світ переживає цивілізаційні зсуви, вимагаючи нових підходів до мислення, простору, спільнот і самої природи буття, дедалі актуальнішою стає потреба в пошуку філософських моделей, які не просто модернізують старі структури, а відкривають радикально інші горизонти. Україна, на перетині імперій, катастроф, духовних пошуків і нескінченного змагання за власне ім’я, накопичила онтологічний досвід, що може бути використаний як основа нової філософії — не периферійної, а джерельної. Як геометрія Лобачевського свого часу радикально зруйнувала останній «святий» постулат Евкліда про паралельні прямі, які не перетинаються, так і українське мислення здатне сьогодні порушити головну догму західної онтології — концепт свободи волі.

Питання свободи волі — одне з найглибших у західній філософії. Від античності до сучасності воно формувало ядро роздумів про природу людини, її моральну відповідальність і онтологічний статус у світі. У Платона свобода асоціюється із самовладанням і підпорядкуванням Логосу; Арістотель розглядає її як здатність до вибору, керованого розумом. У християнській традиції (Августин, Тома Аквінський) свобода волі є умовою гріха, а отже — й спасіння: без можливості обирати між добром і злом не існує жодного морального акту.

Іммануїл Кант у «Критиці практичного розуму» стверджує, що свобода волі — необхідна передумова морального закону, але сама воля при цьому залишається трансцендентною — річчю у собі, поза межами досвіду. У Гегеля свобода — це необхідність, усвідомлена через історичну діалектику духу. У марксизмі вона стає «пізнаною необхідністю» — формою осягнення об’єктивних економічних процесів. У XX столітті, з розвитком науки, конфлікт між свободою та детермінізмом загострюється. Гоббс і Спіноза вважають свободу ілюзією, породженою незнанням причин; натомість аналітичні філософи — Пітер ван Інваген, Джон Мартін Фішер, Даніель Деннетт — десятиліттями моделюють компроміси: компатибілізм, інкомпатибілізм, «умовна свобода», «рівні причинності».

У цьому ж контексті виникає виклик з боку нейронауки. Експерименти Бенджаміна Лібета демонструють, що мозок активується ще до того, як людина усвідомлює своє рішення, що ставить під сумнів свободу як акт свідомого вибору. У відповідь інші дослідники — зокрема в Scientific American — доводять: свобода можлива не в абсолютному, а в функціональному сенсі — як здатність до рефлексії, самокорекції, створення альтернатив у просторі відповідальності.

Однак усі ці підходи — попри глибину і складність — не подолали однієї фундаментальної межі. У західній традиції залишається нездоланне розщеплення між свободою як зовнішнім полем дії (freedom / liberté) і волею як внутрішнім імпульсом (will / volonté). Це розділення — як логічне, так і лінгвістичне — стало вузьким горлечком європейської онтології суб’єкта: або дія без суб’єктивної ініціативи, або ініціатива без реальної дії. Від Канта до Жижека, від Гегеля до Сартра, це розщеплення не вдалося усунути жодній школі — ні екзистенціалізму, ні постструктуралізму, ні аналітичній філософії свідомості.

Українська мова, містить єдність цих двох понять визначаючи в просторі мислення недоречність самого питання, шоча ми віками мімікрували і намагалися стати до лав традиційної школи мислення штучно уникаючи відсутності такої проблеми в онтології українців. Слово «воля» позначає одночасно і свободу від зовнішнього примусу, і внутрішній прояв прагнення, рішучості, наміру. Тут немає штучного розділення на інтенцію та її реалізацію. Воля — це те, що з'єднує людину зі світом не через акт раціонального вибору, а через внутрішню правду буття. Воля не "вибирає між", вона "веде до". В українській філософії немає Кантового «повинно», яке виникає з обов’язку; тут воля — сродна, природна, самоналежна.

Григорій Сковорода, видатний український філософ, розвивав ідею «сродної праці» — концепцію, згідно з якою справжня свобода досягається через пізнання себе та гармонію з власною природою. Його вчення підкреслює, що воля — це не вибір між опціями, а слідування своєму внутрішньому покликанню. Як він писав: «Найкраща людина — та, яка живе в згоді з собою».​

Це серцевинне мислення, що не розділяє онтологію та етику, внутрішнє і зовнішнє, є особливістю української онтології в цілому. У фольклорі, у пісенності, в козацьких літописах, у поетах ХХ століття ми бачимо цю ж лінію — воля як цілісність буття. Саме тому ідея "свободи" в політичному сенсі ніколи не могла бути редукована до юридичного статусу чи правового контракту — вона завжди залишалась екзистенційним станом, як у рядку Ліни Костенко: "Бо що таке свобода? Це — воля жити правдою".

У цьому контексті українська концепція «волі» пропонує новий підхід. На відміну від західного розділення понять «свобода» та «воля», українське слово «воля» об'єднує обидва значення, що відображає глибоку інтеграцію внутрішнього бажання та зовнішньої свободи дії. Ця єдність може слугувати основою для нової онтології, де воля не є результатом вибору між альтернативами, а проявом внутрішньої сутності людини.​

Сучасна Україна, що переживає екзистенційну війну, не просто бореться за суверенітет чи міжнародні гарантії — вона виступає носієм іншої онтології. Війна проти імперії, яка базується на жорсткому метафізичному детермінізмі, — це війна за правду про буття, в якому воля не є похідною від обставин, а первинною структурою світу. І якщо світ нині шукає нову модель — не ліберальну, не технократичну, не постмодерну, і українська онтологія, з її унікальним розумінням «волі», пропонує нову парадигму мислення, яка може стати основою для філософії майбутнього. Цей підхід, подібно до неевклідової геометрії Лобачевського, відкриває нові горизонти в розумінні буття та свободи.

Джерело: фейсбук-сторінка Андрія Заблоцького.

Фото: Yehor Milohrodskyi / Unsplash