Війна у В'єтнамі i падіння Сайгона: чи може Україна повторити сумний приклад

В українському суспільстві глибоко укорінилася думка, про неймовірно глибокий та міцний стратегічний зв’язок нашої держави із країнами західної цивілізації. Усі ми щиро переконані, що перемога нашої справи — це само собою успіх ще й західного демократичного ліберального проекту, а загибель України веде до неминучого краху західної цивілізації та світової свободи загалом.

Як аргумент часто наводиться приклад, що призвів до початку Другої світової війни, коли "зрада" Чехословаччини й Польщі врешті призвела до страшної катастрофи. Проте страшна правда полягає у тому, що у всесвітній історії можна знайти й кардинально інші приклади — навіть у тому ж XX столітті. Фокус дослідив історію іншої "зради" — коли могутній союзник "здав" свого протеже.

Могутні держави розділяють країни

В Україні часто згадують про корейський сценарій. Проте в тій же Східній Азії була ще одна держава, розділена просто по географiчнiй паралелі, щоправда, 17-й, тобто значно південніше. Південну Корею залишили у статусі-кво, тобто нападників все ж відігнали назад до стартових позицій. Півострів був розділений не за результатами Корейської війни (це якраз була спроба його об’єднати, просто зі сторони "поганих хлопців"), а після Другої світової. Тобто США допомогли залишитися Південній Кореї з тими територіями, з якими вона вийшла із японської окупації.

Важливо Україні пропонують "38-му паралель". Чим загрожує розподіл за прикладом Північної та Південної Кореї

З Південним В’єтнамом все вийшло набагато гірше, адже тут північні товариші таки довели справу до кінця й таки об’єднали В’єтнам під прапорами комунізму.

Історія схожа із корейською, проте є й суттєві відмінності. Після Другої світової війни обидві держави опинилися в зонах окупації різних союзників, що й зумовило їх подальший розвиток після розриву колишніх членів антигітлерівської коаліції — в Азії вона була, найімовірніше, антияпонською. І тут зав’язана ключова відмінність — Корея була окупована (ще до Першої світової війни) Японією, яка Другу світову програла. Натомість В’єтнам був французькою колонією — і Париж захотів її назад, після років насичення місцевого населення ідеями боротьби з колоніалізмом та за власну державність (як виявилося, малася на увазі лише боротьба з Японією).

Країна розділилася у пошуках союзників

Налаштований на визвольну війну в’єтнамський народ зумів завдати достатньо дошкульних поразок французьким експедиційним силам, щоб заставити уряд вивести свої війська із країни. Так склалося, що основні сили антифранцузької боротьби зосередилися у колишній зоні китайської окупації, в той час, як французи не погребували залучити до післявоєнного колоніального управління В’єтнамом колишніх колаборантів.

Врешті північ країни встановила комуністичний лад і, відтак, опинилася у радянському фарватері (цікаво, що комуністичний лідер, герой перемоги над французами Хо Ші Мін свою освіту здобув у Парижі, де й захопився комуністичними ідеями), натомість південна частина країни звернулася по військово-технічну допомогу до більш грізної сили — США.

Американці у В’єтнамі

Спочатку співпраця обмежувалася військово-технічним співробітництвом — у Південний В’єтнам було спрямовано кілька тисяч військових інструкторів, які мали навчати місцевих вояків використовувати західну військову техніку та навички ведення бойових дій. Проте вже на початку 1960-х кількість американських інструкторів стала аномально високою — приблизно 23 тисячі. Для Вашингтона зберегти Південний В’єтнам стало питанням принципу, американці не погребували навіть прямим військовим втручанням, аби не допустити перемоги комуністів. Водночас знехтувавши тим фактом, що, на відміну від ситуації в Європі та тій же Кореї, вони підтримують режим, далекий від народної популярності.

Врешті В’єтнамська кампанія трансформувалася із матеріально-технічної підтримки США свого союзника у прямий конфлікт між США та Північним В’єтнамом. Ця війна тривала упродовж восьми років (1965-1973 рр.) і завершилася визнанням США Північного В’єтнаму та виводом американських військ з регіону.

Паризькі угоди гарантували мир

Цікаво, що переговори між сторонами тривали близько 5-ти років (з 1968 по 1973 рік). Всього було проведено 201 офіційну зустріч та ще понад два десятки таємних. Укладена угода між чотирма сторонами — США, Комуністичний уряд Північного В’єтнаму, Уряд Південного В’єтнаму, а також Тимчасовий революційний уряд Південного В’єтнаму як окрема сторона переговорів. Всього договір містив 9 розділів та 23 статті.

Але якщо коротко — то його суть така:

• Бойові дії мають негайно припинитися
• Американські війська мають покинути регіон протягом наступних двох місяців
• Народ Південного В’єтнаму може визначитися зі своїм майбутнім на чесних та вільних виборах, що мали відбутися під міжнародним контролем
• Окремо прописувалося, що будь-який поділ В’єтнаму є тимчасовим
• Контроль за виконанням угоди покладався на міжнародну комісію у складі Польщі, Угорщини (представники Організації Варшавського договору, тобто де-факто маріонетки СРСР, який підтримував Північний В’єтнам), Індонезії та Канади (останню через кілька місяців замінив Іран). Відтак комісія складалася порівну із комуністичних країн та країн де правили підтримувані Вашингтоном авторитарні режими.

"Беззахисний" Ніксон

Президент США Річард Ніксон пообіцяв, що у випадку будь-якої військової загрози збоку Північного В’єтнаму або спроби ним порушити умови договору США обрушать на нього усю свою вогневу міць. Наймогутніша держава у світі не збиралася виходити із війни з ганьбою. Щоправда, тодішній Державний секретар США Генрі Кіссінджер згадував, що американська адміністрація надіялася, що армія Південного В’єтнаму протримається ще хоча б кілька років і тоді ганьба поразки оминула б США.

Проте президент Ніксон, який обіцяв захистити народ Південного В’єтнаму (а якщо бути точнішим — тих, хто підтримував американську присутність у країні), не зміг захистити себе самого. Невдовзі розгорівся Вотергейтський скандал, і Білому Дому вже було не до В’єтнаму.

Ця війна була досить болючим питанням для американського суспільства, адже на ній загинули та зникли безвісти понад 50 тисяч американських військовослужбовців, а ще десятки тисяч стали каліками й наповнили вулиці американських міст, постійно нагадуючи місцевим обивателям про жахи війни.

За цих умов опозиційна Демократична партія використовувала війну як ще одне слабке місце влади республіканців, яких розтрощив Вотергейтський скандал. Так, наче це не їх адміністрація й прийняла рішення про введення військового контингенту у країну у 1965 році. Проте, хто це пам’ятав в розпал порушення процедури імпічменту президенту, його відставки та загальної політичної кризи у США! За цих обставин у жодного конгресмена не була ні найменшого бажання брати на себе антирейтинг та ставати дотичним до війни у В’єтнамі — слово, якого усі політики в цей період намагалися уникати, як чуми у Середньовіччі.

Внутрішня криза виводить Вашингтон із гри

Тому, коли Північний В’єтнам став порушувати умови перемир’я, Конгрес не зміг навіть профінансувати матеріальну підтримку союзного Південного В’єтнаму. При цьому у Сайгоні щиро вірили у непорушність американських гарантій, тому не економили боєприпасів, поки взимку 1975 не відчули їх дефіцит.

Натомість у Північному В’єтнамі усе зрозуміли правильно. У Білому Домі місце в Овальному кабінеті зайняв єдиний президент, за якого не проголосував жоден виборець. Адже Джеральд Форд був призначений (а не обраний) замість віцепрезидента Спіро Агню лише за 9 місяців до своєї інавгурації президентом США. А як ставилися до регіону на Капітолійському пагорбі, вже було вказано вище. Тож було зрозуміло, що кращого шансу для об’єднання В’єтнаму не буде.

В комуністичному В’єтнамі досі вважають, що пункт угоди про тимчасове розділення країни надав їм юридичне право на "об’єднання В’єтнаму". Це яскравий приклад того, як юридичні факти підлаштовують під реалії, які формуються на полі бою. А тут перевага була у Півночі.

Військова операція, яку розробила армія Північного В’єтнаму, була розрахована на більше як рік і мала завершитися не пізніше 1976 року — тоді у США мали відбутися нові вибори.

Залишені напризволяще

Вже після перших боїв стало зрозуміло, що без прямої американської підтримки армія Південного В’єтнаму небоєздатна. Після падіння Данангу — другого за величиною міста В’єтнаму — у країні почалася паніка. Військові Півдня дезертирували, захоплювали катери та самовільно пливли на них до американських військових кораблів.

У Сайгоні залишався обмежений п’ятитисячний змішаний американський контингент — осередки роботи спецслужб, дипломатичне представництво і десятки тисяч в’єтнамців, які допомагали США усі ці роки.

Хроніка падіння Сайгона. "Біле Різдво"

Проте посол США у В’єтнамі Грем Мартін вперто не хотів організовувати евакуацію. Американські офіцери клялися своїм в’єтнамським колегам, що ніколи не залишать їх напризволяще ворогу. В той же час Конгрес вкотре відмовив президенту у виділенні будь-яких коштів на допомогу Південному В’єтнаму.

Коли війська Півночі почали брати в кільце Сайгон, президент країни Нгуєн Ван Тхієу залишив столицю. Він передав посаду віцепрезиденту Чан Ван Хуонгу, який пробув на посаді всього один день. Його місце зайняв генерал Дуонг Ван Мінь, а багатомільйонне місто охопила справжня паніка. Пілоти ВПС Південного В’єтнаму самовільно захопили гелікоптери та стали вивозити на них свої сім’ї до американських кораблів, які розташували за кількадесят кілометрів від берегів В’єтнаму у нейтральних водах Південнокитайського моря.

Тоді американці таки почали евакуацію. Кодовим сигналом для її початку стала фраза "Біле Різдво". Гвинтокрили ЦРУ курсували між Сайгоном та американськими кораблями безперервним потоком — війська Півночі їх не збивали.

Американці намагалися вивезти якомога більше своїх прихильників — всього їх було приблизно десять тисяч. Кадри, як люди відчайдушно чіпляються за кузов гелікоптера, який злітає із даху американського посольства (насправді це була будівля де розміщувалися співробітники ЦРУ) облетіли увесь світ.

Аби встигнути усіх вивезти, пілоти провели у повітрі 19 годин без перерви. На борту американського авіаносця персонал почав скидати прямо у воду непрацюючі машини, щоб звільнити місце на злітному майданчику для евакуаційних гвинтокрилів, які все прибували та прибували. Вдалося евакуювати близько 7000 осіб (з них 5,5 тисяч — в’єтнамці).

Перемога комунізму

Перші військові Півночі увійшли у Сайгон в ніч на 30 квітня 1975 року. Вже після сходу сонця вони тріумфували. Гордо в’їхали на бронетехніці у палац президента. Провели вулицями міста парад військовополонених та гордо красувалися на вулицях окупованої столиці ворожої республіки.

Полковник Буй Тін при прийомі капітуляції від генерала Міня заявив, що війну програли американці, а в’єтнамцям нічого боятися. Навпаки потрібно радіти, адже війна нарешті завершилася. З цим важко було погодитися мільйонам прихильників Південного В’єтнаму, яких комуністична влада піддавала репресіям (переслідування, відправлення у концентраційні табори та навіть фізичні розправи) наступні роки.

США ввели жорстке економічне ембарго проти комуністичного В’єтнаму і не визнавали цю державу до 1995 року. Проте у Хошиміні не сильно турбувалися щодо цього. Через три роки, утвердившись при владі, комуністи розгорнули нову хвилю репресій проти своїх ворогів усередині країни. Це спричинило нову хвилю біженців. Люди тікали з країни просто у човнах, на яких випливали у відкритий океан. На них так і говорили — "люди у човнах". Таких назбиралося приблизно мільйон.

В’єтнам же встиг перемогти ще й КНР, яка здійснила спробу невдалого вторгнення у лютому 1979 року. Чи применшив такий успіх армії Північного В’єтнаму ганьбу США — питання риторичне. У Вашингтоні ж після взяття Сайгона ще 16 років не наважувалися здійснювати прямих військових інтервенцій, надаючи перевазі економічному впливу та проведенні спеціальних операцій. Проте згодом провели успішну кампанію проти Іраку і навіть на кілька десятиліть стали єдиним світовим гегемоном.

Важливо Бамбукова дипломатія В'єтнаму — шанс на виживання чи шлях до катастрофи?

Чи можна провести паралелі між подіями у Східній Азії п’ятдесят років тому та у Східній Європі зараз? Справді, є певні схожі риси — самі собою ці війни були епізодом більш масштабного протистояння, боротьби систем за гегемонію у світі.

Парадоксально, але якраз боротьбою свободи проти авторитаризму війни у В’єтнамі та Кореї не були. Адже в обох південних частинах цих країн проамериканські уряди були далекими від ідеалу свободи та демократії. Натомість сучасна Російська Федерація являється набагато ближчою до Сполучених Штатів ідеологічно, ніж був Радянський Союз.

Варто наголосити, що, на відміну від В’єтнамської війни, агресія РФ проти України не носить характеру громадянської війни, як би не хотіла її подати в такому аспекті кремлівська пропаганда. Не можна однозначно визначити, чи агресія Росії проти України є епізодом глобального протистояння різних ідеологічних систем, чи навпаки глобальна геополітика стала заручником багатовікового протистояння України та Росії.

Ключовою ж відмінністю між Україною та Південним В’єтнамом є те, що Україну насправді залишили ще до повномасштабного вторгнення. Нам присилали каски, а ми зупинили наймогутнішу армію на материку. В той час як армія Південного В’єтнаму цілком і повністю надіялася на американську підтримку.

Тому тут аналогії радше можна проводити з Афганістаном — і кадри останніх днів падіння Кабула справді дуже нагадують останні дні Сайгона. Чи закінчиться ця геополітична поразка для американців знову хепіендом у середньостроковій перспективі, прогнозувати ніхто не візьметься.

А от Київ в кінці лютого 2022 року без будь-якої (хіба окрім моральної) зовнішньої підтримки виглядав зовсім по-іншому. Це не означає, що нам не потрібна зовнішня підтримка. Також далеко не факт, що Україна вистоїть без підтримки Заходу у цій важкій кровопролитній війні. Але справжній урок Сайгона і Кабула полягає в тому, що будь-яка зовнішня підтримка минуча і ми не завжди можемо на неї вплинути. Можливо, Ніксон справді б стримав своє слово і захистив би Південний В'єтнам, якби залишився при владі. Але він пішов достроково і не за своєю волею. А от власна армія та патріотизм і доблесть громадян — це ті речі, які залежать саме від українців і будуть доти, доки буде Україна.