Феномен «Альтернативи для Німеччини». Чому німці не щеплені від правого радикалізму

Новий коаліційний уряд Німеччини готовий до роботи, й «Німеччина знову на вірному шляху», як заявив нещодавно ймовірний канцлер Фрідріх Мерц.

Тим часом в одному з опитувань громадської думки крайня права націоналістична партія «Альтернатива для Німеччини» (AдН) уперше вийшла в лідери з 25%. Християнські демократи Мерца з 24% посіли лише друге місце.

Як Німеччина могла опинитися в такій ситуації? І що це означає для ФРН і не тільки?

Популярність АдН, здавалося б, неухильно зростає: 2023 року вона виграла вибори мера в Любуші-на-Одері, Рагун-Єсніці та Пірні, а 2024-го на виборах у східних регіонах посіла перше (Тюрингія) або друге (Саксонія, Бранденбург) місця. На національних виборах у лютому 2025 року вона отримала більшість у східних землях Німеччини. Загалом по країні 21% молоді (від 18 до 24 років) цього разу проголосував за АдН.

Німеччина була яскравим прикладом протистояння в жахливій історії. Британський історик Тімоті Ґартон Еш написав 2011 року: «Сучасна Німеччина пропонує золотий стандарт для роботи зі складним минулим». Німецький історик Ян Вернер Мюллер зазначив 2010 року, що визнання нацистських злочинів могло б стати рутиною. Але, писав він, «Німеччина, як і раніше, є однією з небагатьох європейських країн без успішної популістської правої партії». Після нацизму націоналізм був повністю дискредитований, зауважив він.

Тепер, 15 років по тому, АдН лідирує в опитуваннях. 55% німців 2024 року в опитуванні громадської думки підтримали «повністю» або «частково» підведення риски під нацистським минулим, що на 2% більше, ніж 2020 року.

 Справді, небагато країн розбиралися зі своїми минулими злочинами так ретельно, як Німеччина. Правда, німцям є над чим працювати — більше, ніж багатьом іншим. Правда також, що нам, німцям, довелося програти не одну, а дві світові війни, й цього було недостатньо, нам усе ще був потрібен легкий поштовх із боку союзних держав після 1945 року. Але потім розпочався вражаючий процес: після денацифікації, яку німці пережили після Другої світової війни під тиском союзників, відбулося студентське повстання 1968 року. Цього року значною мірою діти повстали проти невизнаного нацистського минулого своїх батьків. Коли активісти 1968 року проникли до політичного істеблішменту, неприйняття нацизму стало ще сильнішою частиною німецької ідентичності.

Однак процес був непослідовним. Він також почасти перетворився на ритуал. Зрештою, це не відбулося географічно по всій Німеччині. Схід був геть іншою історією.

Погляньмо спочатку на Захід до об’єднання Німеччини 1990 року. Денацифікація, попри її масштаб, була неповною. Робилися винятки для здібних фахівців. Тиск США ослабнув, коли почалася холодна війна й Вашингтону знадобилися німецькі людські ресурси.

Повстання 1968 року було мотивоване критикою невизнання спадкоємності нацистської еліти. Воно поставило антинацизм у центр німецького саморозуміння. Активісти 1968 року інституціоналізували це в освіті майбутніх поколінь у культурі пам’яті. Діти цих активістів із 1970-х років довідалися про нацистське минуле й визнали відповідальність. Однак були негативні реакції з боку деяких консерваторів, котрі критикували занадто велике розміщення нацистського минулого в центрі всього. Й нарешті (хоча здебільшого це було маргінальним явищем) правий радикалізм ніколи не помирав у німецькій політиці. Наприклад, Націонал-демократична партія Німеччини отримала на виборах у землях Баден-Вюртемберга 1964 року 9,8%, «Республіканці» 1992-го — 10,9%, Німецький народний союз у Саксонії-Анхальт 1998 року — 12,8%.

А ось східна частина Німеччини.

НДР була геть іншою історією. Тут ніколи не було такого пропрацювання нацистського минулого, як, попри всі недоліки цього процесу, на Заході.

НДР позиціонувала себе як антифашистська. Вона критикувала Західну Німеччину як країну, якою керували еліти з нацистським минулим. Але правда полягала в тому, що в радянській окупаційній зоні денацифікація з 1945 року спочатку проводилася суворо, але також використовувалася як привід для придушення критиків нового режиму. І незабаром здібних адміністраторів із нацистським минулим прагматично реабілітували. В НДР не було повстання й трансформації 1968 року. Східнонімецьке суспільство не мало конфлікту поколінь щодо нацистського минулого. Східні німці жили в офіційній брехні про те, що їхня держава не має проблем із нацистською спадщиною. І громадяни НДР після нацистського правління відразу перейшли до соціалістичної диктатури.

З 1990 року ці східні німці знову стали частиною возз’єднаної Німеччини. І замість того, щоб країна працювала з ними над їхнім минулим, вони пережили ще один травматичний досвід. Вони здобули свободу та процвітаючу державу загального добробуту. Але НДР і біографії її громадян були відкинуті й нешановані — як відхилення від норми Західної Німеччини, що «перемогла». Економічні перетворення відчутно вдарили по східних німцях. Багато найпідприємливіших громадян залишили Схід, аби розпочати все заново на Заході.

Отже, возз’єднана Німеччина, з одного боку, визначила себе в глибокому та систематичному плані проти правого радикалізму. Визнання свого нацистського минулого було частиною її ДНК.

Та водночас на Заході денацифікація була непослідовною, й інституціоналізація «ніколи знову» після 1968 року, можливо, не створила живої присутності в серцях усіх громадян. Східні федеральні землі насправді взагалі не пройшли крізь такий процес. Натомість вони пережили безперервну диктатуру та бездумне відкидання Заходом після возз’єднання.

Це була возз’єднана Німеччина.

Роками й десятиліттями після 1990-го німецькі еліти продовжували визначати свою країну через неприйняття правого радикалізму.

Однак зростаюча меншість не погодилася. З масштабною міграцією після Арабської весни та відкриттям кордонів Ангелою Меркель антимігрантські настрої посилилися. За часів COVID поширилися теорії змови проти політичної еліти. Сповільнення економічного зростання — особливо на Сході — посилило невдоволення тими, хто був при владі. А революція в соціальних мережах сприяла радикалізму й заскочила традиційні партії зненацька.

Також ксенофобське насильство, хоч і спорадичне, ніколи не зникало. Антиіммігрантські заворушення в Хоєрсверді 1991 року, вбивства Націонал-cоціалістичного підпілля між 2000 і 2007 роками чи расистська стрілянина в Ханау 2020-го — ось деякі з найяскравіших прикладів. Антисемітське насильство зросло (хоча також було пов’язане з мусульманською імміграцією). Були скандали з правими радикалами в поліції.

AдН вдалося каналізувати всі ці суспільні тенденції й невдоволення в сильний політичний імпульс. Можливо, за допомогою комунікації та дезінформаційної підтримки з боку Росії, якій AдН симпатизує.

В опитуваннях громадської думки під час федеральних виборів 55% німців заявили: AдН краще за інших зрозуміла, що громадяни більше не почуваються в безпеці. 46% зазначили, що вважають правильним те, що AдН хотіла обмежити міграцію більше, ніж інші партії. Обидва показники зросли порівняно зі 43 і 35% відповідно 2021 року. Схоже, багато хто вважає, що усталені партії нічого не роблять, тому AдН є останнім шансом. І найвищий знак протесту.

«Aльтернатива для Німеччини» дистанціюється від нацизму, але навмисно залишається в сірій зоні. Член-засновник партії та колишній співкерівник парламентської групи Александр Гауланд 2018 року заявив, що 12 років нацистської історії були «лише шматком пташиного лайна порівняно з більш як тисячею років німецької історії». Главу AдН у Тюрингії Бйорна Хьокке засудили 2024 року за проголошення двох перших слів гасла Alles für.., який глядачі завершили словами Deutschland! («Усе для Німеччини» — гасло «Штурмових загонів», бойової організації гітлерівської Націонал-соціалістської німецької робочої партії. — Ред.).

Водночас обоє демонстративно дистанціюються від націонал-соціалізму. AдН постійно перевіряє та розширює межі того, що можна казати в Німеччині, де екстремістська риторика є кримінальним злочином.

Німеччина вже мало чим відрізняється від решти західних країн, де схожі праві та крайні праві політичні рухи набирають голоси виборців. Вони стверджують, що тільки вони контролюватимуть міграцію, гарантуватимуть безпеку, припинятимуть зловживання соціальною системою, із чим традиційні партії не справляються. І більшість із них є дружніми до Росії, від якої, як каже багато хто, вони отримують допомогу в комунікації та дезінформації.

Тож у Німеччині більше немає нічого особливого.

За винятком нацистського минулого.

Частина світових політиків, зокрема віцепрезидент США Джей Ді Венс, заявляють, що AдН становить важливу частину електорату й недемократично її відсторонювати. Називати AдН нацистами, кажуть вони, — це хитрощі істеблішменту, щоб не допустити її до влади. Заблокувати саме ту партію, яка готова наполегливо вирішувати проблеми сьогодення.

Інші бачать ту саму реальність із протилежного боку: ті, хто каже, що AдН — це нормально, хочуть нормалізувати власні радикальні праві позиції. У Німеччини потрібно вчитися, до чого може призвести така нормалізація.

Німеччина — особливе політичне поле битви. Був лише один Третій Райх і Голокост. ЄС було засновано, щоб унеможливити війну в Європі, інтегрувавши Німеччину. НАТО було засновано, щоб «утримувати росіян осторонь, американців — усередині, а німців — під».

Усупереч тому, що думав багато хто, німці виявилися нещепленими від правого радикалізму. Ми, як і інші, відкриті ксенофобам, які прагнуть зруйнувати усталену демократичну систему.

Піднесення АдН показує, що жодні уроки минулого не замінять дій і готовності ризикувати сьогодні. Й найкращі політичні ідеї та гасла можуть закостеніти.

Новий уряд Німеччини несе неймовірну відповідальність за те, щоб доводити: засвоєння уроків не сповільнить, а може зробити ефективнішим і привабливішим для виборців вирішення проблем. Абсолютно життєво важливо, щоб Німеччина була «знову на вірному шляху» — хороша Німеччина.