«Останнє бажання» Путіна. Що «заважає» агресору миритися?

Сьогоднішній багато в чому вирішальний раунд перемовин в Лондоні щодо завершення війни в Україні відбудеться без участі представників країни-агресора. Утім, очевидно, що країни, які обговорюватимуть умови потенційного перемир’я (Україна, США, Британія, Франція, Німеччина), будуть зважати на вимоги Кремля, які той раніше передав американцям.

Серед побажань Москви буквально на днях з’явилося щось новеньке: була озвучена готовність на прямі переговори з Києвом та вимога зняти перепону, яка такому діалогу заважає. Хоча раніше Росія відкидала саму можливість бачити в Україні суб’єкта переговорів.

Бомба уповільненої дії

Раптовій зміні настрою в Кремлі передувало «великоднє перемир’я», яке також досить несподівано оголосив в односторонньому порядку російський правитель Володимир Путін. Президент України Володимир Зеленський за результатами «доби тиші» заявив, що Росія не дотримувалася повного припинення вогню, але відзначив, що навіть у такому квазіваріанті перемир’я мало свої плюси. І навіть після того, як агресор 21 квітня продовжив бойові дії з ще більшою інтенсивністю, Зеленський запевнив, що Україна готова і надалі демонструвати конструктив, аби досягти безумовного припинення вогню з подальшим встановленням реального і тривалого миру.

Підкреслено миролюбна риторика українського лідера останнім часом стала вже традиційною, а от заява Путіна у понеділок щодо перспектив переговорного процесу стала в деякому сенсі сенсацією. Він пояснив логіку останніх кривавих ударів російськими ракетами по українських цивільних об’єктах (звісно, не обійшлося без цинічних уточнень про «військові цілі») та додав, що пропозицію Києва не бити по об’єктах цивільної інфраструктури «треба проаналізувати». І найнеочікуваніше – заявив, що «це все предмет для ретельного дослідження, можливо, і в двосторонньому порядку, в результаті діалогу».

Це була перша за довгий час заява Путіна, в якій він припустив ймовірність контакту безпосередньо з українською владою. Раніше він вимагав обговорення долі України лише з «її «хазяями», а останнім часом взагалі заперечував легітимність Зеленського та української влади як такої.

Та коли у кремлівського диктатора часом траплялися припливи миролюбності, він бідкався на те, що українська сторона сама унеможливила будь-який діалог з ним. Як великий знавець українського правового поля Путін полюбляє згадувати указ українського президента від 30 вересня 2022 року. Ним було запроваджено у дію рішення РНБО «Щодо дій України у відповідь на спробу Російської Федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності». В першому пункті цього рішення йдеться про неможливість проведення переговорів з Путіним, якого офіційний Київ на той момент ще визнавав президентом РФ.

Історія появи цього рішення, яке, на думку Путіна, блокує перемовини між Україною та Росією, багато в чому є емоційною. Саме 30 вересня 2022 року Путін підписав документ про «приєднання» до РФ тимчасово окупованих Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, де Росія, за аналогією з Кримом ніби провела відповідні «референдуми». Світ прогнозовано не визнав такої нахабної анексії українських територій. А Україна, на відміну від ООН, НАТО та інших міжнародних організацій, не обмежилася лише засудженням крадіжки, а офіційно визнала Путіна недоговороздатним. Пізніше, в січні 2025 року, Зеленський пояснював мотиви прийняття цього рішення досить несподівано: за його словами, таким чином він зупинив прояви сепаратизму в країні, бо на той момент «було багато перемовних процесів (з Росією), багато тіньових політичних коридорів».

Як би то не було, наразі указ діє. Глашатай російського правителя Дмитро Пєсков після заяви свого патрона про готовність до «двостороннього діалогу» оголосив, що заради цього Україна повинна піти на кроки, які «юридично розчистять перешкоди» для прямих переговорів з Російською Федерацією. Вочевидь, йдеться якраз про скасування того самого указу, існування якого так «муляє» Путіну.

Опустимо зараз дискусії навколо різних пропозицій «замирення», до яких можуть схиляти Україну цього тижня, і їхньої життєздатності. Натомість спробуємо відповісти на питання: чи завадить існування указу-табу провести прямі перемовини між Росією та Україною, якщо до них все-таки дійде?

Варіант перший: вести перемовини не з Путіним

Коли Путін каже, що Україна відмовляється вести перемовини з Росією, він, як завжди, маніпулює. В указі Зеленського йдеться про неможливість проведення переговорів саме з російським лідером. Формально це не заважає проведенню домовленостей та підписанню документів з будь-якими офіційними (або навіть неофіційними) російськими особами, яким Путін публічно надасть необхідні повноваження. При цьому не має лишатися сумнівів, що російський правитель погоджує та зобов’язується виконувати ті домовленості, під якими підпишуться його представники. Або він може навіть поставити автограф сам, коли всі документи вже будуть узгоджені, де-юре лишаючись над процесом.

Так само й Володимир Зеленський може вести перемовини з путінською командою не самостійно, а через делегованих ним довірених осіб.

Приклад таких домовленостей «чужими руками», який одразу спадає на думку, – сумнозвісні Мінські угоди. Хоча тоді безпосередньо перемовини проводили якраз лідери держав, підсумковий документ що з російського, що з українського боку підписували другорядні персони – тодішній посол Росії в Україні Михайло Зурабов та експрезидент Леонід Кучма, який на той момент не займав жодних посад. Про представників сепаратистів ЛДНР без будь-якого статусу годі й згадувати. Більш-менш офіційний статус цей документ набув після його схвалення резолюцією Ради безпеки ООН, але він так і не був ратифікований Верховною Радою. 

Приклад Мінських угод, які були політичним, а не юридично обов’язковим документом, якраз демонструє, що такі договори, написані і підписані «на колінці», є, м’яко кажучи, недовговічними. А враховуючи, як російський диктатор «у польоті» змінює свої власні обіцянки, документ, що буде підписаний умовним Сергієм Лавровим, матиме ще меншу легітимність.

Тому такий формат двостороннього діалогу, в якому голови держав будуть задіяні непрямо, є цілком робочим, але диявол, як завжди, буде ховатися в деталях…

Варіант другий: залучити посередників

По суті, спілкування через посередників теж можна вважати двостороннім діалогом. Ніхто ж не вважає третьою стороною діалогу тих же перекладачів. Американці вже намагалися реалізувати принцип «човникової дипломатії» під час перемовин в Саудівської Аравії. За попереднім задумом, вони мали виконувати роль «бігунців» між окремими кімнатами з українською та російською делегаціями і передавати сторонам конфлікту вимоги, які ті висують одна одній. Але тоді така концепція не дуже спрацювала.

Росія та Україна вже неодноразово спілкувалися через посередників і навіть досягали певних домовленостей: по «зерновій угоді» (через Туреччину) та обміну полоненими (через Катар).

У такого формату, звісно, вистачає недоліків: залучення зайвої «прокладки» у перемовному процесі може призвести до ефекту «зіпсованого телефона» – посередники можуть свідомо чи ні спотворювати вимоги сторін. Та й динаміка та можливість швидкої реакції за наявності «човників» будуть явно страждати.

Варіант третій: скасувати указ

Мабуть, варіант, який виглядає найпростішим. Якщо питання щодо особистої зустрічі лідерів України та РФ стоятиме руба, то нічого не заважає Володимиру Зеленському просто скасувати свій указ від 2022 року. Рішення щодо неможливості проводити перемовини з Путіним не ратифікувалося Верховною Радою, тож все залежить від особистої волі президента.

Звісно, виникнуть питання, чому у 2022 році з Путіним розмовляти не можна було, а за два роки, після ще більших смертей та руйнувань, ситуація докорінно змінилася. До того ж, є такий нюанс, що Київ не вважає Путіна за легітимного російського президента.

Але якщо на кону стоятиме питання миру, зрозуміло, що буде не до таких «дрібниць».

Варіант четвертий: нічого не робити

Урешті указ Зеленського дворічної давнини є суто внутрішнім документом, який, до того ж, є досить розпливчастим. Чи вважати формулювання «констатувати неможливість проведення переговорів з Путіним» прямою забороною на ведення переговорів? Чи можна трактувати його просто як визнання неадекватності вищого російського керівництва, але все одно намагатися з ним говорити?

Але як би в Києві не ставилися до цього указу та як би його не читали, він вже став «червоною ганчіркою» для Путіна, який прямо казав: існування цього документа ставить під питання легітимність будь-яких переговорів. Тож, вочевидь, російських правитель особисто за стіл перемовин до показового анулювання указу, що так його дратує, навряд чи сяде.

А от сам автор скандального «декрету» Володимир Зеленський, схоже, не надто переоцінює його значення. Принаймні, в останніх заявах він запевняє, що організація переговорів між українськими та російськими делегаціями не є великою проблемою.

«Якщо буде політична воля, передусім, з боку росіян, хоч вони і не хочуть закінчувати війну, то не є проблема зустрічі. Тут питання абсолютно прагматичне, якщо є напрацьовані варіанти, що можуть наблизити до закінчення війни, то можемо рухатись», – запевняв український президент у березні.

А напередодні перемовин в Лондоні Зеленський заявив, що готовий до прямих перемовин з Путіним, як тільки буде встановлено режим припинення вогню (а не тільки ударів по якійсь інфраструктурі). «Якщо русскі готові до повного припинення вогню, то після цього і з розумінням, на який термін це, ми готові до будь-якого формату перемовин з ними. До будь-якого», – підкреслив він.

Тож багато в чому надуману проблему з «шашечками» будуть вирішувати тоді, коли стане зрозуміло, куди, власне, їхати далі.

Павло Вуєць, «Главком»