"Кожна спецоперація сталася лише завдяки героїзму українських людей"

Найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у КримуЗа першою освітою я фінансист, кілька років працювала в цій сфері. Але потім відчула поклик душі до більш творчої роботи й пішла на телебачення, не маючи ні зв'язків, ні умінь, ні профільної освіти. Тоді на Першому національному діяв навчальний проєкт "Телеакадемія", де можна було спробувати свої сили в різних ролях. Журналістика мене захопила. Спочатку навчилася робити сюжети, потім стала писати сценарії до токшоу, пізніше пробуватися як ведуча. Займалася освітніми проєктами, але з початком окупації Криму почалася моя робота саме в інформаційній журналістиці. Коли занурюєшся в цю сферу, то потім відмовитися від цього неможливо. Це не просто професія, це твоє життя – постійна залученість і намагання якомога більше розповісти про те, що відбувається в Україні.2017 року долучилася до команди "Чорноморської телерадіокомпанії", яка переїхала з Криму, коли Росія анексувала півострів. Відтоді ще більше почала працювати з кримськими темами. Та найбільш творчим проєктом за весь час моєї роботи в медіа стала програма "Кінотренди" на Українському радіо. Ця передача була в ефірі до повномасштабного вторг­нення, а тоді пріоритети змінилися. Після початку великої війни в мого керівника Юрія Табаченка виникла ідея зробити проєкт про українські спецслужби і спецоперації "Мережа". Хотілося розказати важливі для нашої самоідентифікації речі, що підкреслюють наші сильні сторони, бо слабкі ми й так можемо знайти. Проєкт демонструє, що ми живемо в часи героїчних людей.Коли почала розробляти теми для "Мережі", зрозуміла, що багато цікавого можна розповісти про історичні події. Цьому присвячено перший сезон проєкту. Не тільки слухачів, але й мене вразила серія про замахи на Степана Бандеру, яких було дев'ять. У програмі розкриваються неочевидні факти. Є епізод про кілера, який зрештою вбив Бандеру, проте це вдалося йому не з першого разу. Коли він ішов на це завдання вперше, то, як потім зізнався, в нього здали нерви. Насправді радянська силова машина працювала за величезних ресурсів. СРСР кидав усі свої сили на те, щоб боротися з проукраїнськими настроями і тим паче – проти ОУН і українських лідерів. Нам, маючи набагато менше можливостей, вдавалося зберегти свої осередки й чинити спротив цій величезній машині.Знайшла онука Степана Бандери – Стефана. Він живе в Канаді й рідко дає інтерв'ю. Але я написала йому листа, де пояснила, наскільки важливими є унікальні свідчення про його діда. Навіть не очікувала відповіді, але на моє здивування він відписав наступного дня. Запис зі Стефаном Бандерою справді був важливий, адже хто може розповісти краще, ніж сім'я?Третій сезон охоплює період із початку російсько-української війни. Багато подробиць звучить уперше. Є сюжети про Головне управління розвідки, зокрема про спецпідрозділ "Артан", який звільняв "вишки Бойка" та острів Зміїний, про оборону Донецького аеропорту. Також вдалося знайти людей, які першими чинили опір російській агресії в Донецьку та Луганську. Наприклад, активіст Віталій Овчаренко, нині військовослужбовець Збройних сил України, а тоді учасник ультрас "Шахтаря", розповів, що до Донецька приїжджали не місцеві. Тоді розгортали так звані антимайдани, спрямовані проти активістів, які підтримували Революцію гідності. А прихильників євроінтеграції в Донецьку було чимало, й це важливий історичний факт. Але на противагу їм звозили тітушок, які нападали на євромайданівців. Віталій Овчаренко згадує, що у травні 2014-го ситуація загострилася – по них почали стріляти. Це стало лише питанням часу, коли їх уб'ють, і кожен вирішував сам: залишитися чи виїхати. Багато активістів і навіть тих, хто не брав участі у спротиві, тоді залишило Донецьк.Розповідаємо унікальні речі про звичайних людей, які об'єднувалися проти російської агресії. Вражає історія партизана з Луганщини, Героя України Володимира Жемчугова. Він жив у Грузії, але, дізнавшись про початок війни, повернувся до рідного міста Красний Луч на Луганщині, де жила його мати, і створив партизанський рух. Володимир Жемчугов зрозумів, що мирними методами нічого не змінити, й почав купувати доступну зброю, і разом з однодумцями чинили спротив самостійно. Вони пропонували співпрацю українським військовим, але довіри спочатку не було. Та коли Володимир дістався до підконтрольної Україні території, зустрівся з представниками Головного управління розвідки й показав список виконаних ним операцій, йому повірили. Відтоді він діяв під їхнім керівництвом, пройшов курси підготовки партизанів. Одна з операцій ледь не коштувала йому життя: Володимир підірвався на міні й отримав тяжкі поранення – втратив зір, серйозно ушкодив руки. Він потрапив у полон, де його схиляли до співпраці. Та Володимир на це не пішов і не виказав нікого з українських спецслужб. Повернувся додому внаслідок обміну.Болюча історія про партизана з Харківщини. У нього була зброя, але окупанти все ж зуміли його вистежити, хоч він і переховувався. Зрозумів, що не подолає ворогів через їхню кількість. Вони почали стукати у двері, і він сказав: "Заходьте, я здаюся". Коли окупанти увійшли, підірвав себе разом із трьома росіянами за допомогою мін.Досвід, яким діляться наші герої, можливо, вони не хотіли би згадувати. Але усвідомлюють, що про це необхідно говорити якомога ширшій аудиторії – як в Україні, так і за кордоном, – щоб люди зрозуміли, з яким ворогом ми боремося. Це надзвичайно жорстокий ворог, який ні перед чим не зупиняється: йому байдуже – чоловіки, жінки чи діти, – він убиває всіх. Гадаю, для багатьох це єдина причина повертатися до цих історій. Такі травматичні спогади складно оживляти в пам'яті. Для журналістів це теж чутлива тема, й важливо зважувати кожне слово, щоб не зашкодити герою.Херсонець Роман Третьяков приєднався до руху спротиву з початком повномасштабного вторгнення. Він – колишній спецназівець, але на той час був цивільний. Утім, залишатися осторонь боротьби не зміг і почав створювати на Херсонщині мережу агентів. Вони збирали дані про розташування й переміщення російських військ і техніки, передавали цю інформацію українським спецслужбам. Згодом за цими координатами працювали Збройні сили України. Російські військові розшукували Романа в той час, коли він перевозив зброю просто під носом у ворога. Зрозуміло, він добре знав своє місто, на відміну від окупантів, і діяв до останнього. На жаль, росіянам усе ж вдалося його вистежити. Хоча Роман переховувався у квартирі, про яку ніхто не знав. Коли окупанти почали випилювати двері, він спробував утекти через вікно, але там уже чатували російські силовики. Його взяли в полон, де він провів 19,5 місяця. Окупаційний суд засудив його до незаконного покарання, яке він відбув, перш ніж повернутися на підконтрольну Україні територію. Перебування в полоні – це катування, нелюдські умови, голод. Словом, існування на межі життя і смерті. Це серйозно підірвало здоров'я Романа, згодом йому довелося проходити реабілітацію.Люди, які чинять спротив на окупованих територіях, ризикують надзвичайно. Нам розказали про чоловіка, який удома зберігає символіку так званої ДНР, показує, що начебто він підтримує Росію і це його публічна позиція, але насправді робить багато для українських військ і збирає важливу інформацію. Про багатьох таких людей ми дізнаємося лише після війни, адже російські спецслужби ретельно відстежують будь-які проукраїнські прояви, проводять фільтрації та перевірки.Військові наголошують на тому, що роль цивільних була важлива під час оборони та звільнення наших територій. Легендарний танкіст, Герой України Євген Межевікін із гордістю розповідав, як звичайні люди завзято передавали інформацію українським військовим під час окупації Київщини. Це допомогло в боротьбі з окупантами в перші тижні повномасштабного вторгнення. Взагалі кожна спецоперація сталася лише завдяки героїзму українських людей.Приємно здивував той факт, що найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у Криму, незважаючи на 12-й рік окупації. Це дивовижні люди, які впевнені в тому, що український прапор повернеться до їхніх рідних міст.Війна триває, і ми розуміємо, що вона надовго. Нині події, які відбулися 11 років тому чи навіть три, це вже історія. Важливо згадувати деталі, тому що з часом вони можуть забутися. Наприклад, мало хто знає про командира зенітно-ракетного взводу Національної гвардії України Сергія Фалатюка, який перебував на аеродромі в Гостомелі першого дня великої війни. Це перша людина, яка почала стріляти по російському десанту, що намагався там висадитися. Сили були абсолютно нерівні, не було чим оборонятися. Ракети, якими можна щось збивати, закінчилися швидко. Боротися не було чим, проте українські воїни вступили в бій із російським десантом. Це було важливо, бо виграли час, поки підійшло підкріплення.В інформаційній війні має звучати правда. Щоб дізнатися історії нашої боротьби, не треба ходити в кіно – вони пишуться щодня на фронті. Ворог у нас сильний, його не варто недооцінювати. І те, що нашим військовим вдається протидіяти такій силі вже 12-й рік, не думаю, що комусь іншому вдалося б.