Нам час поговорити про трупоїдство. Чи справедливо фотографів звинувачують у паразитуванні на смерті і що вони відповідають

Мої соцмережі переповнені світлинами Євгена Малолєтки та подружжя Ліберових. Буквально і не буквально. Останнього – значно більше. Користувачі, серед яких немало медійників, дискутують, чи таке взагалі норм показувати десь, окрім закритих процесів – щонайменше майбутніх судів, як приклад воєнних злочинів. 

Євген Малолєтка сфотографував чоловіка, який абсолютно голий лежить на покривалі. І виклав у соцмережі. Ліберови виставили зокрема світлину закривавленої жінки з оголеними грудьми. В мережі можна побачити безліч фото понівечених тіл. Дискусія про те, чи це є нормальним та етичним триває давно, але якось точково. Вона поступово ставала все гучнішою і гучнішою, та далеко не усі фотографи на неї зважали. І ось – БУМ – маємо справжній шакалячий експрес. Доволі прогнозований. 

Нагадаю, що було раніше. Обговорювалися фото з похорон. Нерідко їх знімали навіть не журналісти, а весільні фотографи, які про етику взагалі не в курсі. Їм треба було дати емоцію аудиторії, тому вони фігачили крупні плани, на яких ми виразно бачили обличчя загиблих у труні і їхніх згорьованих рідних. На жаль, таких світлин з похорону Євгенії, Емілії, Ярини та Дарини Базилевич було безліч. Вони гуляли у медіа та соцмережах. 

Такі ж фото були і з похорон Василя Ратушного. І Андрія Кузьменка. Його дружину і нашу колегу – журналістку «Новинарні» Настку Федченко фотографували теж крупним планом, коли вона стояла на колінах перед труною. Вона була на 9 місяці вагітності. Звісно, такі емоційні кадри неможливо було пропустити. 

Федченко знайшла у собі сили написати допис, у якому досить спокійно та виважено пояснювала, чому робити такі світлини – це жахливо. Автор світлин – Ян Доброносов з «Телеграфу» тоді перепросив та поговорив з Насткою особисто. У цьому випадку було очевидно, що він справді жалкував про зроблене. 

Зробити помилку – не завжди страшно. Зрештою, ми всі, і медійники теж, все ще знаходимося у пошуках якихось меж. Тим паче, зважаючи на наш бекграунд. Я добре пам'ятаю сюжети з похорон Небесної сотні та наших військових у перші півроку-рік війни. І знаю, як журналістам радили брати інтерв'ю у родичів загиблих. Треба було, щоб людина у кадрі заплакала – це емоції, а глядачі їх люблять. Тому мамі загиблого юнака просто треба було сказати: «Ви тільки не плачте». Робе майже безвідмовно. 

Якщо журналістів вчили працювати за такими правилами, то доволі складно потім говорити з ними про будь-яку етику. Бо нам потрібні рейтинги, чорт забирай!

Кілька тижнів тому сталася взагалі якась надскажена шиза. Акторка Даша Малахова виставила на обкладинку фейсбука фото із загиблими у Кривому Розі підлітками — Данилом Нікітським і Аліною Куценко. У трунах, з незаблюреними обличчями. Фото – Євгена Малолєтки, який отримав і свою порцію критики за те, що фактично вліз до дітей у домовини. 

Уявіть собі: такий кавер і аватарка усміхненої Даші в капелюшку. Її, звісно, зашакалили. Тим паче, Малахова вже не вперше робить і пише дичину. Даша обсварювалася, що це все – для її іноземної аудиторії. Щоправда, допис вона зробила українською і ніяк не пояснила для цих самих іноземців контект фото.

Тоді був резонанс і майже остання крапля. Остання, схоже, трапилася сьогодні. Той же Малолєтка, а також подружжя Ліберових, нафоткали наслідків чергових прильотів російських ракет – і понеслося. Ось основні думки медійників. 

Що ж відповіли самі журналісти? Костянтин та Влада Ліберови запостили ось таку сториз. Помилку визнали. 

Я додзвонилася до Євгена Малолєтки. Він, як і Ліберови, відсипався після нічної роботи. Сказав мені дослівно наступне: «Моя відповідь буде короткою: усі запитання – до Associated Press».

Саме у цій агенції працює Євген. Нагадаю, що у співавторстві з нею та ще Frontline Малолєтка, Мстислав Чернов та Василиса Степаненко зняли «20 днів у Маріуполі». Принагідно напишу, якщо Євген згодом захоче дати більш повні відповіді, то ми готові поговорити і зробити ще один матеріал. Тим паче, що їх, схоже, доведеться зробити цілу серію. Бо проблема, як не дивно б це звучало у нашій ситуації, абсолютно не проговорена. А здавалося б. 

Нинішня ж ситуація розвивється за стандартною схемою класичного срачу. Фотографи запостили фотки, частина користувачів соцмереж їх підхопила і рознесла із «щемливими» підписами. Далі інші користувачі обурилися, що це вже за межею. Затим послідували заклики зрозуміти ці вчинки. А ще пізніше – бідкання про катастрофічну жорстокість українців, які готові роздерти кожного і вже роздумують над знищенням тих, кого ще вчора любили за їхню роботу.

Ми в Антоніні називаємо це «мене розіп'яли у коментах». Коли люди концентруються лише на емоційних, грубих репліках і ними узагальнюють доволі коректну, аргументовану і справедливу критику. Тому вказування на проблему вже видається чимось істеричним та хейтерським, а сама проблема начебто перебільшеною. 

А проблема, безперечно, є, бо ми маємо справу з почуттями людей, наших співгромадян. Багато хто написав одне і те саме: «Не так страшно померти, як опинитися на цих світлинах, які позбавлять нас гідності». Інші одназу відповідали: «А ми згідні, хай роблять з нашими тілами що-завгодно, нам вже буде пофіг». Щоправда, одиниці твердили: «Хай знімають і публікують тіла моїх дітей, маму, тата, чоловіка, дружину – аби тільки світ бачив». Якщо чесно, пригадую таке хіба від вже згаданої Малахової.  

Але ок, маємо різні думки та позиції. Проблема лиш у тім, що на мертвих людях після обстрілів немає табличок із дозволом чи забороною на зйомку та публікацію. Як здогадатися? Те саме з похованнями. Дозволу ніхто зазвичай не питає. Рідні загиблих вже нераз обурювалися побаченими світлинами, коли бачили свої заплакані обличчя, своє горе, зняте максимально впритул. Чи хтось готовий цим людям порадити не бути такими жорстокими хейтерами і не нападати зі звинуваченнями за фотографів? Менше емоцій, шановні, і більше поваги. 

Якщо що, колеги, мене не фоткати. Тим паче, сплю я без одягу. Забороняю категорично. До речі, ідея з судами видається мені цілком притомною, якщо по-іншому досі не зрозуміло.

Але ще краща ідея – нормальна, грунтовна професійна дискусія. Не у соцмережах. І навіть не для того, щоб вислухати різні позиції (хоча і для цього, звісно, теж), а щоб розуміти як діяти далі. Етичність і почуття людей – це ж іще півбіди. Ми ж дискутуємо про те, що треба доносити інформацію світу. 

Як на мене, більшість публікацій з таким аргументом – абсолютна спекуляція і справді трупоїдство, збір лайків, які не мають нічого спільного із декларованим співчуттям. Я про це вже писала і не хочу повторюватися. 

Якщо ж навіть люди щирі, делікатні, то часто несуть свої послання ніяким не іноземцям, а своїм же. Ось, наприклад, допис Марії Єфросиніної. Написаний англійською, з правильними сенсами, проте у коментарях – самі українці. Та усе ж пробувати варто. Питання – як саме, аби читали не тільки свої.

Вибачте, що таке згадую, але днями писала про акаунт в мережі Х Діани, прости господи, Панченко. Вона веде його англійською, переважно для представників MAGA. І коментарі у неї саме від англомовних людей. Отже людина, тобто Діана Панченко, працює чітко на цільову. А наше «щоб світ бачив» обертається трохи не туди. У культурі часто теж. 

А ось ще що важливо. Послухайте, що каже скандальна інста-блогерка Корячка. Представнця, скажімо так, не найбільш свідомої частини українців із величезною аудиторією.

Отже, у мене запитання: як ви збираєтеся впливати натуралістичними, жахливими світлинами на людей, які не хочуть цього бачити і свідомо перелистують?

А з іноземцями ще важче. Так, на початку вторгнення вони реагували на таке і можна було займатия донесенням у цей спосіб. Тому і «20 днів у Маріуполі» зіграв важливу ролі і тоді був дуже своєчасним. Там теж були важкі кадри, Чернов на самому початку говорить: «Це складно дивитися. Але це необхідно дивитися». 

Але згодом іноземці запарилися дивитися на наші страждання. Так зазвичай буває з чужим горем. Люди мають свої проблеми – податки, придуркуватий начальник, у дітей чергові вибрики, іпотека за будинок висить над головою і взагалі. І вони теж пролистують. 

Мені розповідали як на одному престиному книжковому форумі люди йшли на фуршет роблячи великий гак. Усе тому, що хотіли оминути наш павільйон із «донесенням правди». Люди просто хочуть бухнути і потеревенити, а ми тут знову зі своїм усим.

Тому, шановні, давайте визнаємо: для цього всього «щоб світ бачив» потрібно старатися. Креативити. Шукати нові підходи. Просто так дивитися ніхто не збирається. Ми маємо бути гарними маркетологами свого горя. Як би це цинічно не звучало. Але світ – взагалі місцина ще та, самі бачите. 

Як приклад. Поки одне з найбільш притомного, що я побачила на цю тему за день – це відео, яке запостив Віталій Дейнега. Він з колегами із 2022 року робить ютуб-канал Ukrainian witness, їхні відео показували також іноземні канали. Хоч коменти під дописом теж лише від українців, треба визнати. Але ідея гарна. 

На відео бачимо Трампа, який говорить: «Я насправді думаю, що він (Путін) робить те, що зробив би будь-хто інший». А далі Трамп танцює під веселу музичку на тлі руйнувань та загиблих.

Насправді поєднання трагічного і комічного діє чудово. Дивлячись як поєднувати. Сміх здатен діяти терапевтично і пом'якшувати трагедії, рятувати від зневіри. Але водночас він може ще більше підкреслити сутність зла, представити його вже геть моторошним. Не кажучи про те, що за допомогою гумору можна зробити для контенту таку обгортку, що його може і не перегорнуть у соцмережах, не бажаючи псуваи собі гарний день. 

Ну а для професійної спільноти лишається складне завдання – визначити межі. Що прийнятне, а що вже ні. Розмови про різноманітні червоні лінії зазвичай дуже важкі, бо а хто їх визначає? Але, схоже, нам таки доведеться цю дискусію почати. 11 років війни як-ні-як.