Пам'яті працівника виправного центру, механіка-водія Владислава Романчі

Уламок пройшов повз захист бронежилета прямісінько в серце героя.

До початку повномасштабного російського наступу Владислав Романча майже 8 років служив у Олександрівському виправному центрі (№104), був старшим інспектором групи інтендантського та господарського забезпечення, кар’єрно доріс до спецзвання капітан внутрішньої служби.

В ЗСУ мобілізувався добровільно.

У війську йому довелося виконувати важливу роботу механіка-водія роти вогневої підтримки парашутно-десантного батальйону 25-ої окремої повітрянодесантної бригади.

Брав участь у звільненні Харківщини восени 2022-го, потім – у контрнаступальних заходах на Донеччині.

Загинув за Україну 31-літнім унаслідок несумісних з життям поранень, виконуючи бойові завдання поблизу селища Нове Краматорського району.

Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

4 жовтня 2022-го громада с.

Ребедайлівки на Кіровоградщині зустрічала свого Героя довжелезним «живим коридором пам’яті», аби віддати шану й повагу Воїну – земляку з надзвичайно непростою долею, напрочуд привітною вдачею та працелюбним характером.

На жаль, повноцінне й щасливе дитинство Владика завершилося, коли від важкої хвороби померла його мама Валентина Іванівна, яка працювала вчителькою математики у школі та самостійно виховувала єдиного сина.

Хлопчику йшов 7-ий рік, як він зостався сиротою….

Батька й маму йому замінили бабуся Оксана Михайлівна з дідусем Іваном Миколайовичем, які вкладали в онука щиру любов.

Так само допомагала малому і родина дядька Федора Івановича Романчі, який тривалий час очолював Олександрівський виправний центр №104.

Хлопець формально мав усе для нормального життя й навчання, окрім маминого слова та ніжної материнської ласки.

Доля змусила хлопця набагато раніше ровесників подорослішати та свідомо брати відповідальність за власне майбуття.

«Коли Владик навчався у 5 класі, я побачила у його щоденнику фото мами.

Це бабуся піклувалася, щоб він не забував про неї..

Глибоко розумів філософію життя ще тоді, у шкільні роки», – розповідає колишня класна керівниця Владислава Романчі, вчителька української мови та літератури Зоя Шевченко.

Після навчання у школі закінчив Кіровоградський технікум механізації і сільського господарства, отримав диплом механіка.

Згодом – Кіровоградський інститут сільгоспмашинобудування, ставши інженером.

Однозначно: у виборі професії Владислава ключову роль відіграв приклад дядька, який до виходу на пенсію служив у пенітенціарній системі.

Тому, завершивши навчання, юнак улітку 2014-го влаштувався в Олександрівський виправний центр № 104.

Федір Іванович на той час уже перебував на заслуженому відпочинку.

Проте, йти на війну чи ні, Владислав з дядьком не радився.

Про мобілізацію племінника той довідався за дві години до відправки в навчальний центр.

І каже, що це був свідомий вибір, до якого він готувався практично від початку повномасштабки, щойно долучився в рідній громаді до загону самооборони.

«Я його, звісно, не зупинив би жодним чином.

Але, чесно зізнаюся, – хотів… Суто батьківська реакція на рішення йти воювати не маючи військового досвіду, яке він тримав у таємниці до останнього.

Причому в одному військкоматі йому, можна сказати, відмовили, але звернувся до іншого, в сусідньому районі, й більш успішно.

Влад був добряком, проте упертим, настирливим та правильним в усьому.

Його життя змусило змалку бути таким.

І стати мужнім ще з першого класу школи і самого себе тягнути.

Він мав мою підтримку, але найбільше сподівався все таки на себе.

Це головна запорука того, що таки став Людиною, Батьком і Патріотом, бо саме цього жадав!», – резюмує Федір Іванович.

Із майбутньою дружиною – Катериною – Владислав Романча познайомився у виправній установі, адже вона була його колегою й нині теж працює тут молодшим інспектором.

«Влад прийшов в установу у 2014-му, і я тут уже працювала.

Хлопець привабив добротою і спокоєм.

Хоча він не мав у юності повноцінної сім’ї, Владислав був взірцевим сім’янином! Унікальність цієї людини в тому, що він хотів зберегти все, що ми разом здобули, оця спільність, як на мене, і була головним його скарбом.

Він у нас із донечкою Соломійкою буквально розчинявся.

Жаль, що доля нам відвела так мало часу…», – ділиться спогадами Катерина Петрівна.

Примітно, що Романчі обидва жадали саме дівчинку.

Майбутній малечі довго обирали ім’я.

«Багато разів перечитували словники з дитячими іменами.

І якось Влад раптом сказав, що придумав, як назвемо доню – Соломією! Мені теж ім’я сподобалося… Доні було лише 3 рочки, як ми тата проводжали на війну.

Як не дивно, та вона досі пам’ятає, навіть в які ігри вони з ним грали, і як прощалися перед відправкою на війну… У нас було щасливе життя.

А війна забрала чоловіка й батька нашої дитини.

Майбутнє перекреслила, яке ми разом планували», – розповідає щемливі моменти з минулого дружина нашого героя.

Катерина зізнається, що рішення Владислава йти на фронт стало для домашніх шоком, але зовсім не раптовим.

Адже тоді він та інші свідомі земляки об’єдналися в самооборону, – будували блокпости, чергували у після робочий час, щоби ночами ніхто підозрілий не шастав вулицями.

Вже з початку березня 2022 року почав проговорювати ідею щодо служби в ЗСУ: «Знаю, що будеш проти, але я вирішив мобілізуватися.

Візьмуть мене чи ні, але маю заявити, що готовий захищати країну!».

Реальну підготовку намагався приховувати і тільки коли зробив свої справи в ТЦК, повідомив про очікування на виклик до війська.

Два його вірні друзі – Богдан Петренко та Віталій Ковальчук за нагоди завше збиралися вдома у Влада.

Коли він іще жив сам, неодмінно накривав стіл до приходу гостей і загалом вирізнявся хазяйновитістю: виготовляв на зиму консервацію, належно утримував обійстя, залишене у спадок дідусем з бабцею.

Якось у березні 2022 року, під час чергової телефонної розмови з Богданом, який вже служив у ЗСУ, Владислав розповів, що ходив у військкомат і записався добровольцем у військо.

І так аргументував своє рішення: «Не можу спокійно дивитися, як гинуть українські діти.

Я не хочу передати цю війну своїй донечці!».

…Влад потроху збирав необхідні для служби речі, а 4 червня йому зателефонували.

Мандрівка до навчального центру на Львівщині, насичений вишкіл, присяга.

Розподіл механіком-водієм МТЛБ у легендарну 25 десантну бригаду.

Родина тоді встигла зібрати кошти на якісний бронежилет захисникові, як він відбув звільняти Слобожанщину.

Останнім став бій біля Нового, що переходило з рук в руки.

На бронемашині він, як зазвичай, тоді підвозив особовий склад та боєкомплект до місця виконання завдань.

«Наші тоді штурмували російські позиції за підтримки кількох танків і МТЛБ.

Згодом противник почав відбиватися танковим вогнем.

Коли геть «припекло» з того боку, Романча сховав у кущах бронемашину, а хлопці взялися шукати надійніший прихисток.

Знайшли напіврозвалену хату з погребом, де збиралися перечекати масований обстріл.