Живий театр народжується в азарті гри, партнерстві та ризику

Премію імені Леся Курбаса за вагомий внесок у розвиток сучасного театрального мистецтва України минулого місяця отримав режисер Дмитро Захоженко за виставу про постапокаліпсис "Птахи". Її прем'єра відбулась у квітні торік на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки, де лауреат працює головним режисером. За словами комітету з премії, "Птахи" – це поєднання античного та пластичного театру, сучасної композиторської музики й української традиційної пісні, документальних інтерв'ю та стендапу.За півтора тижня після отримання нагороди Дмитро Захоженко представив свою нову постановку "Король Лір" у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Її описують як історію про жорстоку реальність, яка приходить на зміну солодким ілюзіям, і про неусвідомлений вибір, що стає точкою неповернення. Король Лір вирішує поділити Британію між трьома доньками. Для цього влаштовує конкурс: що сильніше кожна висловить свою любов, то кращу частину володінь отримає, за сюжетомЯкі враження після отримання премії та яке вона має для вас значення?– Велика радість і честь отримати цю нагороду. У своїх роботах я намагаюся досліджувати складні теми та рідко працюю зі сталим текстом, тому для мене цінний такий фідбек. Кожна постановка – це особисте висловлювання, і завжди трохи лячно, що тебе не почують.Вас нагородили за виставу "Птахи" за мотивами комедії давньогрецького драматурга Арістофана. Про що ця постановка?– "Птахи" є спробою поглянути на війну з точки зору екології, показати історію побудови міста Нова Каховка, почути голоси людей через документальні монологи, зокрема тих, хто й нині в окупації. Також це намагання попрацювати з тілом, що для мене вперше.Ми з дружиною (драматургиня Ніна Захоженко. – Країна) пів року досліджували теми, збирали матеріали, пробували різні формати. Фінальний кульмінаційний монолог майже повністю зібрали з цитат Трампа. Крім того, хотілося зробити виставу візуально виразною, тому там і живі квіти, і 12 промислових вентиляторів, і 10 тисяч пластикових стаканчиків.У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра ви поставили Вільяма Шекспіра. Чому звертаєтеся до нього?– З текстами Вільяма Шекспіра працюю вчетверте, й щоразу це різний досвід. Наприклад, у "Снах літньої ночі" в Театрі Лесі у Львові від п'єси лишилася одна сцена. Усе решта були вже наші сни, тексти Карла Густава Юнга й Овідія.З "Королем Ліром" геть інша історія. Мало не вперше взявся за трагедію. І навіть тепер не до кінця розумію, як можна розмовляти про втрату та відповідальність, щоб це не була проста патетика, де драматичної форми не вистачає, а також що можемо запропонувати навзамін. Про деякі теми з цієї п'єси просто неможливо говорити – треба кричати, ламати, мовчати.Режисер Давид Петросян напередодні прем'єри своєї вистави "Отелло" минулого квітня в Національному драматичному театрі імені Лесі Українки казав, що Шекспіра неможливо взяти й поставити так, як написано, а треба шукати ключі. Чи знайшли їх ви?– Акторські імпровізації, логіка побудови персонажів, розкриття сцени – це все завжди цікаво досліджувати. Мені подобається, коли Шекспір бавиться з інтермедійними сценами, перебиває одні іншими, а їхня єдина мета – радість бути на сцені. Це завжди про повноту життя та гри.З якими відчуттями працювали над "Королем Ліром"?– Мені ніколи не подобалася ця п'єса. Завжди видавалася надуманою та занадто казковою. Коли Тамара Трунова (головна режисерка Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. – Країна) запропонувала попрацювати з матеріалом, спочатку подумав, що це неможливо.Найбільше мене вразило те, наскільки інакше сьогодні розкривається цей текст. Як теми вибору, відповідальності та втрати звучать тепер. А найскладніше, певно, було відійти від сюжету, перестати грати історію.Робили виставу досить швидко. Враховуючи зайнятість акторів, мали лише півтора місяця. Для двоактової постановки у двох складах – завдання не з простих.Ви казали: "Ця трагедія заворожує якоюсь неймовірною амплітудою. Від моменту, коли Лір у радості та щасті робить феноменальну дурість – віддає своє королівство просто по приколу. І закінчується тим, що ховає дитину, плаче над її тілом". Також додавали, що ваш "Король Лір" відрізнятиметься від умовно класичного прочитання. Чи могли би трохи детальніше пояснити свій підхід?– Є радянська традиція грати Шекспіра, то це не до мене. Дивовижно, але один із найбільш травматичних глядацьких досвідів у театрі – це саме постановки Шекспіра та Мольєра. Коли група артистів ретельно проживає ці, як правило, досить прості історії, розбиваючи їх патетичними монологами. Можливо, з такою установкою щось не так.Мені здається, в лондонському "Глобусі" був інший підхід. Тому, як на мене, в нас саме класичне прочитання Шекспіра, хоч інколи незвичне для нашого глядача. А тут ще й трагедія. Як методами драматичного театру вийти на високу трагедію? Коротше, складний це пазл.Короля Ліра в обох складах грає Олег Стефан. Чому саме його взяли на головну роль?– Олег Стефан – геніальний. Якщо у вас є такий актор, як він, не поставити "Короля Ліра" – це вже злочин. Але направду вся трупа театру потужна. Завжди кажу: мені не потрібні статисти, мені потрібні особистості. Особливо для роботи з Шекспіром.Ви працюєте головним режисером Театру Лесі з 2019-го. Як він змінився за ці роки та чим нині живе?– У Театрі Лесі все чудово. Мені здається, за цей час ми пройшли досить довгий шлях від того, в якому стані театр був в усіх значеннях і чим він є тепер. Працюємо з темою війни: намагаємося осмислити ті досвіди, які нині проживаємо. Будуємо горизонтальні стосунки, випрацьовуємо механізми, щоб усі в колективі були почуті.Маємо багато гастролей за кордон і колаборації з іноземними митцями й установами. Отримали п'ять нагород всеукраїнського театрального фестивалю-премії "Гра". А цьогоріч дві наші вистави – "Плейліст ­подорожнього" Анастасії Косодій та "Птахи" – вже потрапили в лонгліст.Мені здається, нам вдалося непогано налагодити зв'язок із нашою локальною громадою, маємо міцну фанбазу. Направду це дивовижний приклад перезапуску держустанови.Для мене такий результат театру – це були надзусилля, як-от ненормована робота без вихідних упродовж років. Але тепер відчуваю, що трохи втомився від цього й хочу зосередитися на режисерській роботі. Плюс випустити своїх студентів, які тепер на четвертому курсі. Вірю в нагальність нової української театральної школи з відмовою від російського та радянського. А зміна парадигми – це складне завдання.Мій контракт добігає кінця цього сезону. Не знаю, чи є сенс лишатися надовше. Це буде шість років, як працюю на одному місці. Відчуваю, що, можливо, розумніше рухатися далі.Яку з ваших вистав можна вважати найпопулярнішою, а яку з них ви назвали б улюбленою?– Мої вистави, як правило, глядачі люблять. Складно сказати, яка найуспішніша. Top Girls у Театрі Лесі досить популярна. На "Філоктет. Античний рейв" рідко коли можна знайти квитки, але це мала сцена. Також тішить, який інтерес театр викликає в Києві. Аж захотілося ще щось поставити для столичного глядача.Загалом добре ставлюся до своїх постановок, назвати улюблену важко. В якихось був цікавіший процес створення, а десь більше тішить результат. Мабуть, найтрепетнішою для мене нині є вистава "Птахи", бо вона найбільш інтимна. Це наші тексти, думки, образи, сенси.Які у вас нині амбіції в театральній сфері?– Мені здається, вистави, які робимо в Театрі Лесі, можуть непогано конкурувати на європейських фестивалях. В Авіньйоні ми вже були 2022 року з постановкою "Імперія має впасти". Тепер хотів би повезти свої роботи в Единбург.Що від вас очікувати найближчим часом, а що хотіли би поставити в майбутньому?– Найближча моя вистава – "Маус" за коміксом Арта Шпіґельмана про Голокост і травму поколінь. Це буде дипломна робота моїх студентів. Пробуємо себе в тому, що можна назвати "психологічний театр". Прем'єра – 12–13 червня в Театрі Лесі.Мрію поставити політичний мюзикл про здобуття Україною незалежності. Це має бути масштабна вистава. Але мені потрібна велика сцена національного театру. Вже з кількома говорив. Усі відповідають, що ідея крута, але велика сцена розписана на роки вперед. А тема гаряча, потрібно робити вже.В одному інтерв'ю ви зазначили: "Український театр сильно загрузлий у радянській, пострадянській традиції. Тотальність ліричного, сентиментального, ілюстративного, текстового театру – ці всі речі присутні скрізь. Це є недобре, і треба змінювати". Водночас у тій же розмові додали, що нині час зародження автентичного українського живого театру на зміну радянській традиції. Хотілось би почути більше про ваше бачення ситуації.– Замість критикувати інших спробую коротко прописати в декілька пунктів принципи, якими намагаюся послуговуватися:1. Принцип співтворення. Вистава складається завжди між сценою та глядачем. Це є спільний процес, тому необхідно змусити глядача погодитися на цей спільний злочин, зробити співучасником, заразити його. Театр – це чума.2. Чуттєвий нерв. Актор не може бути байдужий – це завжди про можливість рефлексувати та реагувати. Самого лише персонажа недостатньо.3. Співпраця: актор – режисер. Актор – не лише виконавець, а співтворець вистави, який ініціативно формує сценічну реальність разом із режисером.4. Ключовий елемент у творенні театру – це людина. Театр народжується не з декорацій чи текстів, а з живої присутності людини, яка діє та взаємодіє тут і тепер.5. У театрі не існує жодних категорій, єдина важлива річ тут – наявність життя. Живий театр народжується в азарті гри, партнерстві та ризику.6. Живий театральний процес. Театр – це живий організм, який існує у процесі постійних змін. Він працює з реальністю крізь сцену та акторів, що її втілюють.7. Метод свідомої гри та ефект відчуження. Актор зберігає дистанцію між собою та персонажем, змушуючи глядача критично осмислювати події.8. Сила – в зіткненні з контекстом. Театр порушує питання й залишає глядачеві право на власні висновки, спонукаючи до осмислення реальності.Користуйтеся цими простими установками – і зробите непогану виставу. Далі справа за сенсами й естетикою. Нічого складного.