Епоха-війна. Хибна віра

Звісно, сучасні війни інколи закінчуються швидкими перемогами. 1967 року Ізраїль витратив менше ніж тиждень, перемігши коаліцію арабських держав у Шестиденній війні. За три роки Індія втрутилася у боротьбу за незалежність Бангладеш, і лише за 13 днів перемогла Пакистан.

Перемога Великої Британії над Аргентиною у Фолклендській війні 1982 року відбулася досить швидко. Але після закінчення Холодної війни було багато збройних зіткнень, у яких перші успіхи сповільнювалися, втрачали імпульс або не досягали достатнього, перетворюючи конфлікти на щось набагато більш складне.

Дійсно, для когось проблема тривалих воєн може дати важливу перевагу. Заколотники, терористи, повстанці та сепаратисти можуть почати свої кампанії, знаючи: потрібен час, щоб підірвати усталені структури влади. Просто пережити своїх більш могутніх ворогів.

Коли знаєш, що тобі навряд чи вдасться перемогти у швидкому зіткненні, більше шансів буде на успіх у довгій і напруженій боротьбі. Тоді, коли ворог уже виснажений і втрачає бойовий дух.

Антиколоніальні рухи та джихадистські угруповання починали війни, що тривали десятиліттями. Це сталось не через погану стратегію. У них не було іншого вибору. Коли є факт військового втручання сильної іноземної армії, найкращий вихід — дати ворогу втомитися від безрезультатної боротьби. А потім повернутися, коли настане час. Так «Талібан» успішно зробив в Афганістані.

Великі держави, навпаки, схильні вважати свою значну військову перевагу ключем до швидкої перемоги. Це надмірна самовпевненість. Тоді вони не в змозі оцінити межі військової сили і ставлять цілі, які можуть бути досягнуті (якщо взагалі можуть бути досягнуті) лише шляхом тривалої боротьби.

Наголошуючи на негайних результатах на полі бою, держави можуть нехтувати ширшими елементами, необхідними для успіху. Це досягнення умов для тривалого миру чи ефективне управління окупованою територією, де ворожий режим уже повалено, але законний уряд іще не встановлено.

На практиці проблема полягає не просто в плануванні довгих воєн замість коротких. Насамперед це про планування воєн, які мають дієву теорію перемоги з реалістичними цілями. І незалежно від того, скільки часу може знадобитися для їх реалізації.

Ефективна стратегія війни — питання не лише методів, а й політичної мети. Бойові дії більш успішні, коли поєднані з обмеженими політичними амбіціями.

Війна в Перській затоці 1991 року вдалася, бо адміністрація Буша-старшого хотіла вигнати Ірак з Кувейту, а не повалити режим Саддама Хусейна. Вторгнення Росії в Україну 2022 року могло бути більш успішним, якби вона зосередилася на Донбасі, а не намагалася взяти під контроль усю державу.

З обмеженими амбіціями легше йти на компроміс. Дієва теорія вимагає стратегії, де військові та політичні цілі узгоджені. Чи не єдиним способом розв’язання суперечки є повна поразка ворога. У такому разі для успіху потрібні достатні ресурси.

В інших випадках військова ініціатива може стати твердим розрахунком, що це приведе до швидких переговорів. Так думали в Аргентині 1982 року, атакувавши Фолклендські острови.

Коли 1973 року президент Єгипту Анвар ас-Садат наказав своїй армії перетнути Суецький канал, це робили задля створення умов для прямих переговорів з Ізраїлем. Єгипетське військо було відкинуте, зате збулось політичне бажання керівництва.

Недооцінка політичних і військових ресурсів противника. Ось одна з головних причин, чому стратегії швидкої війни призводять до невдачі. Аргентина припускала, що Британія прийме факт окупації Фолклендських островів. Там навіть не думали, що натомість Лондон (при всіх своїх проблемах) надішле оперативну групу для звільнення територій.

Війни часто розпочинаються через хибну віру в те, що вороже населення може швидко піддатись агресору. Загарбнику легко припустити, що частина населення прийме його армію. Так було під час вторгнення Іраку в Іран 1980 року та під час зустрічної атаки Ірану проти іракців.

Росія напала на Україну з подібними сподіваннями. Вона припустила, що серед населення є певна меншина «в облозі» (у цьому випадку — російськомовні), яка вітатиме її сили. Також було сподівання, що владі в Києві бракує легітимності, а тому її легко повалити. І на те, що обіцянки Заходу щодо підтримки України не матимуть великого значення. Втім, жодне із цих припущень не пережило перших днів війни.

Коли план швидкої війни не приносить очікуваної перемоги, завдання для військових лідерів — досягти нового співвідношення між засобами та цілями. У вересні 2022 року президент Росії зрозумів, що ризикує зазнати принизливої поразки, якщо не виведе на фронт більше солдатів. Також йому довелось переорієнтувати економіку на військові потреби.

Як лідер авторитарної держави, Путін давно придушив внутрішню опозицію та має контроль над ЗМІ. Тож йому не потрібно було турбуватися про громадську думку. Проте йому потрібна була нова «легенда».

До війни він стверджував, що Україна — несправжня держава, а «неонацистські» лідери захопили там владу шляхом державного перевороту 2014 року. Тож згодом він не міг пояснити, чому така країна не розвалилась під ударом переважної російської армії. Тому Путін змінив подачу: буцімто Україна була використана країнами НАТО, зокрема США та Британією, для досягнення «власних русофобських цілей».

Спочатку Кремль представив вторгнення як обмежену «спеціальну військову операцію». Згодом зобразив це як екзистенційну боротьбу. Замість того, щоб битись із Україною, Росія тепер узялась демонструвати країнам НАТО, що її не зламають економічні санкції чи поставки зброї в Україну.

Описуючи війну як оборонну, російський уряд весь час казав своєму народу, скільки поставлено на карту, водночас попереджаючи: тепер не буде швидкої перемоги. Замість того, щоб зменшити цілі, Кремль збільшив їх. І так «виправдав» додаткові зусилля.

Захопивши окремі території чотирьох українських областей на додачу до Криму та продовжуючи вимагати нейтрального уряду в Києві, Росія зробила війну важчою, а не легшою для завершення. Ця ситуація ілюструє складність припинення війн, які не йдуть за планом. Імовірність невдачі часто додає політичну мету — бажання уникнути видимої слабкості та навіть некомпетентності.

Занепокоєння репутацією було однією з причин, чому уряд США тримався у В’єтнамі ще довго після того, як стало зрозуміло, що перемога вже недосяжна.

Що потрібно, аби замінити невдалу теорію на більш перспективну? Потрібно не лише переоцінити фактичну силу ворога, а й визнати недоліки в політичних припущеннях, які спричинили війну.

Припустімо, що зусилля президента США Дональда Трампа щодо припинення вогню в Україні мають успіх. Війну заморожено по лінії фронту. Москва могла б зобразити свої територіальні здобутки як своєрідний успіх — але вона не може по-справжньому претендувати на перемогу, поки в Україні діє незалежний і прозахідний уряд.

Якби Україна тимчасово погодилася з територіальними втратами, але нарощувала сили та мала гарантії безпеки від західних партнерів — результат усе одно був би далекий від заявленої вимоги Росії: це демілітаризована та нейтральна Україна.

Єдине, чого в такій ситуації досягла б Росія — це те, що вона залишиться керувати окупованою територією та субсидувати руїни з обуреним населенням. А ще ж треба тримати війська для захисту «лінії заморозки».

Хоча Росія не змогла виграти війну, але й поки що не програла. Вона була змушена вийти з певних територій, завойованих на початку війни. Та з кінця 2023 року повільно, але продовжує досягати успіхів на сході. З іншого боку, Україна також не програла, бо успішно протистояла російським спробам і змушувала Росію платити високу ціну за кожен квадратний кілометр. А головне, що вона залишається державою й функціонує.

Відмінність між «перемогою» і «непрограшем» життєво важлива, та її важко зрозуміти. Різниця не інтуїтивна через припущення, що у війні завжди є переможець. Тому що в будь-який час може здатися, що одна сторона перемагає, навіть якщо вона насправді ще нічого не виграла.

Ситуація «непрограшу» не зовсім охоплена такими термінами, як безвихідь і глухий кут. Вони означають невеликі військові рухи. Обидві сторони можуть «не програвати», і жодна з них не буде здатна нав’язати свої умови іншій. Навіть якщо певні сторони іноді можуть покращити свої позиції.

Ось чому пропозиції щодо припинення тривалих війн набувають форми закликів до припинення вогню. Та проблема з припиненням вогню полягає в тому, що сторони конфлікту схильні розглядати їх як паузу в бойових діях.

Вони можуть мати невеликий вплив на основні суперечки. Тоді це просто дасть обом сторонам час на відновлення для наступного раунду двобою. Припинення вогню, яке 1953-го завершило Корейську війну, тривало понад 70 років. Але конфлікт залишається невирішеним. І обидві сторони досі продовжують готуватися до війни.

Більшість моделей ведення війни припускають взаємодію між двома кадровими арміями. За цією концепцією, перемога настає тоді, коли ворожі сили більше не можуть функціонувати. Тоді такий результат має перетворитися на політичну перемогу: переможена сторона не має іншого вибору, як прийняти умови ворога.

Після років напруженості й періодичних боїв одна сторона може опинитися в такому становищі, коли вона може претендувати на однозначну перемогу. Одним із прикладів є наступ Азербайджану на Нагірний Карабах 2023 року. Він, цілком можливо, завершив тридцятирічну війну з Вірменією.

Примітка перекладача. Нещодавно пан Алієв знову скаржився на обстріли своїх прикордонників із боку вірмен. Зазвичай це відбувається до того, як Вірменія дізнається, що когось обстрілювала. Тож я б не був таким упевненим щодо завершення війни.

Але, навіть якщо армія все ще функціонує, на її керівництво може зростати тиск для пошуків виходу із конфлікту. Передусім через сукупні втрати (людські та економічні). Або може не бути жодної перспективи справжньої перемоги, як це визнала Сербія під час війни в Косово (1999 рік).

Коли одна зі сторін конфлікту переживає зміну режиму, це може привести до раптового припинення бойових дій. Однак навіть по завершенню тривалі війни залишають гіркий і так само тривалий спадок.