"Їх убивають — ви мовчите": доброволиця Софія Янчевська про напади на активістів, погрози і байдужість до військових

Софія Янчевська — українська активістка, доброволиця та медикиня евакуації. У 16 років почала свій добровольчий шлях. Коли її однолітки готувалися до випускних, Софія вчилася рятувати життя у добробаті, а після досягнення повноліття створила свій незалежний екіпаж та почала працювати на евакуації поранених. Активістська історія почалася ще раніше — у віці восьми років брала активну участь у Революції Гідності разом із батьками, які у 2014 році добровольцями поїхали на фронт. Відтоді боротьба — частина її життя. Нині Софія – у стадії оформлення до лав ЗСУ.

У цьому інтерв’ю "Телеграфу" у межах проєкту "Лінія спротиву" Софія Янчевська розповідає про системні речі: вбивства активістів і сприйняття це суспільством, особисті погрози, відсутність права на зброю,фальшиву ілюзію безпеки в тилу, внутрішні страхи, зокрема страх смерті і те, чому донати — це не відкуп. Вона говорить про відсутність амністії для корупції і байдужість до ветеранів.

Оформлення

— Твій шлях як доброволиці завершується — ти оформляєшся. Не будемо називати бригаду, згодом стане відомо. Скажи, чому ти обрала саме їх?

— Це про цінності. Це не просто структура. Це — люди. І ці люди тримаються не на страху, не на наказах, а на ідеї. Так, у нас часто намагаються впроваджувати західні принципи — і це правильно. Але їх не можна просто сліпо переписувати. Їх потрібно адаптовувати. Бо ми — інші. У нас інша мотивація. Так, є ті, хто йде заради грошей. Але набагато більше — це ті, хто йде заради ідеї. За принципи. За справедливість. І саме це робить українську армію, попри всі її проблеми, по суті добровольчою. Бо таких добровольців у нас — тисячі. І це основа.

— Чого вартує "Молитва націоналіста" — такі глибокі сенси…

— Це не просто слова. Це — дороговказ. Внутрішній компас, який не дає збитися зі шляху, навіть коли все навколо валиться. Це відповідь на всі питання: чому ти тут, навіщо це все і як не втратити себе. Це про відповідальність, яку ти обираєш свідомо.

Про військову форму

— Ти казала, що ще не "заслужила форму". Звідки це упередження?

— У мене досі є відчуття, що я не заслужила носити форму. Здається, я ще замало провела часу на війні, щоб вважати себе повноцінною військовою. І так думає багато хто з нас.

— Героїзація стигматизує військових. Та чи хоче суспільство бачити в бійцях не "титанів", а живих людей з болем і вразливістю?

— Війна — це не лише бої й перемоги. Це довгі години стресу, втрат і болю. Ми — звичайні люди, і ми маємо право бути також вразливими. Ми просто хочемо, щоб це прийняли.

Пільги для військовослужбовців

— У Львові водій маршрутки принизив колишню військовослужбовицю Олену Лубенську, попри те, що вона мала посвідчення і право на пільгу. Чому, на твою думку, суспільство не втручається в таких випадках?

— "Де ти купила посвідчення" — мені буквально фізично боляче стає, коли я бачу таку несправедливість. У львівську маршрутку зайшла колишня військовослужбовиця Олена Лубенська, яка показала посвідчення учасника бойових дій для безоплатного проїзду. Однак водій маршрутки образив її, додавши, що передасть її посвідчення на "аналіз" до СБУ й інших органів.

Усі мовчали. Усі. Ніхто не став на її захист. Це повна байдужість. Мовчазне спостереження, як за чимось, що тебе не стосується. Закони не працюють, якщо ми не дотримуємося їх самостійно, якщо ми не підкріплюємо їх своєю дією. Ми звикли звинувачувати державу. Кажемо: "Немає умов для ветеранів", "Держава не забезпечила пільги". Але пільга є — наприклад, безкоштовний проїзд. Чому ми, як суспільство, не підтримуємо це? Чому дозволяємо водієві ображати людину, яка має на це право? Чому ми не втручаємося?

— Ти була свідком ще одного принизливого випадку — коли водій маршрутки відмовився пускати ветерана з ампутованими руками в салон.

— Це був хлопець — ветеран на реабілітації. У нього обидві руки ампутовані. І він був із важким військовим рюкзаком. Ми стояли на зупинці десять хвилин. Водій маршрутки принципово не запускав його, поки той не показав документи. Це при тому, що все було видно — військовий, протези. Усе кричало про його історію. Жодна людина не допомогла.

— Твій вітчим став єдиною людиною, яка публічно обурилася. Чому, на твою думку, так мало людей готові проявити голос совісті у таких ситуаціях?

— Всі просто сиділи. Дивились — і мовчали. І допускали таке принизливе ставлення до людини з ампутаціями. Вітчим — інтелігентна людина, і я ще ніколи не бачила його таким злим. Він не так кричав на водія, як на людей у маршрутці: "Як вам не соромно?" Він уже давно адаптований до цивільного життя після 2014-го. Але це було щось глибше. Це був біль. І я так пишалася ним у той момент. Навіть найкращі закони нічого не варті без людяності. Іноді єдиний голос у тиші може змінити все. І це відповідальність не держави — це наша, особиста. Якщо ми не говоримо вголос, коли бачимо несправедливість, ми її допускаємо. Легалізуємо.

Вбивства активістів

— Та сама історія ізвбивством Дем'яна Ганула — колишнім активістом "Правого сектору" в Одесі. Його застрелили в центрі міста – люди дивились і йшли повз.

— Показово застрелено людину з вираженою проукраїнською позицією. Активісти — це ті, хто каже правду. А правда завжди комусь заважає. Вони не мовчать. Не домовляються. І їх бояться. Згадаймо Катю Гандзюк, Павла Шеремета — і це не поодинокі випадки. Вбивства, підриви машин, обливання кислотою — це все інструменти залякування.

В Одесі підірвали машину з волонтерами. Це була пара, яку ми знали. Новина про їхню смерть пройшла повз широкий загал. Вони не були публічними, але хтось їх злив. А перед тим отримували погрози. Я не вірю, що це випадковість. Це було замовлення. І за цим стояли люди. Не просто виконавець, а замовники. І вони не покарані. Ми всі розуміємо, що безкарність породжує нові вбивства. Я переконана, що в Україні діють організовані групи, які займаються фізичним усуненням активістів. Добре, що СБУ це іноді зупиняє. Але дуже багато випадків лишаються без покарання. Ситуація набагато глибша. І тому це повторюється.

— Важливий фактор — зброя для самозахисту. Чи має бути вільний доступ і чи допоможе це активістам?

— У зловмисників зброя завжди є. А в людей, які хочуть захиститися, — ні. В Америці є кейси, коли спробу пограбування зупиняють без жодного пострілу — просто тому, що в людей є зброя. У нас — навпаки. Придбати її ще можна, а от використати — дуже важко. Часто закон буде проти тебе.

Погрози

— Були випадки, коли тобі погрожували?

— Так. Мені дзвонили по FaceTime з невідомих номерів. Це виглядає як звичайний дзвінок, але я знаю — це не просто так. Писали: "Ми знаємо, де ти живеш". Це страшно. Та чи закриє це мені рота? Ні. Але я стала більш обережною.

Я бачу, як лякають моїх друзів — активістів, які викривають корупційні схеми. Погрожують, тиснуть, залякують. І це працює. Люди бояться.

— Ти багато згадуєш про страх. Страх смерті, страх за друзів…

— У мене є сильний страх смерті. Я не змирилася з думкою, що можу померти. Він нікуди не дівається. Я кожного разу просто переступаю через нього. Це не про відвагу. Це — про вибір.

— Чи сприймаєш Київ як альтернативну реальність, окрему від бойових дій, де можна забути про війну?

— Це теж наша відповідальність. Ми, військові, зробили свою роботу настільки добре, що люди змогли розслабитися. Але це і проблема. Ми самі багато разів повторювали: "Воюємо, щоб ви пили каву". Ні. Ми не воюємо за каву. Я взагалі не воюю за чиєсь комфортне життя. Я воюю, бо мені не байдуже. Бо я хочу, щоб мої діти мали гідне майбутнє. Бо мені фізично боляче, коли відбувається несправедливість.

— Сьогоднішнє покоління військових, активістів продовжує шлях дисидентів…

— У нас завжди була мала, але сильна група активістів. Це вони формують курс країни. 90% суспільства — пасивна маса. Саме тому ми обираємо популістів — вони прості, зрозумілі. Але ці 10% готові нести відповідальність. Проблема в тому, що суспільство звикло, що хтось зробить усе за них. І тепер люди просто споживають чужі зусилля.

— Це було й у радянські часи. Люди несли ідею нації на самоті, тоді як більшість просто жила.

— Саме так. І часто цих людей знищували. Не тільки словом. Їх зливали через доноси — від своїх же сусідів. Бо вони були іншими, мали ідеї. А суспільство не пробачає інакшості. Легше знищити, ніж зрозуміти або підтримати.

— У чому суть ілюзії безпеки в Україні?

— Ми самі її собі створили. Київ, Львів, Ужгород живуть в іншій реальності. Це — наслідок поганої комунікації. Людям не пояснюють масштаб втрат, правду про війну. Зрозуміло, не все можна розповідати, але тепер маємо перекручену реальність, яка шкодить не менше.

Про Костю "Стамбула"

— Розкажи про Костю Юзвюка "Стамбула", футболку з портретом якого ти сьогодні одягла.

— Це найбільша особиста втрата з часівІри Цибух — "Чеки". Я добре знала Костю. Він був дуже світлий, чесний і дуже принциповий.

Костя загинув на Запорізькому напрямку, виконуючи бойове завдання. Він був оператором fpv-дронів, але часто їх кидали на позиції піхоти – перед ними нікого не було. Це не була його задача. Але Костю вже не повернеш. Це має бути великим уроком безвідповідальності, який призводить до найгірших втрат.

Близькі та друзі Кості створити у соцмережах проєкт пам‘яті на його честь — Костя "Стамбул". Проєкт просуває цінності та принципи, які він відстоював. Команда проводить фотовиставки з роботами полеглого героя, події на його честь, акції тощо. На сторінці проєкту можна дізнатися більше про загиблого, а на подіях відчути, ким він був.