Виклики адвокатури. Як захистити судові реєстри без шкоди для прав людини

Від редакції: «Справа адвокатів-хакерів», про яку написало ZN.UA, стала прецедентом, що під гострим кутом висвітлив давно існуючі проблеми в адвокатурі. Розуміючи важливість процесів, що відбуваються в професійній спільноті, а також значущість відкритої дискусії, яка допоможе адвокатурі відмовитися від культури мовчання, ZN.UA залишається майданчиком для такої розмови та аргументів сторін. У цьому тексті адвокат Дмитро Остапенко позначає власне бачення ситуації.

Днями в авторитетному ZN.UA вийшла стаття Інни Ведернікової, присвячена справі адвокатів, яких підозрюють у незаконному одержанні інформації із закритої частини судового реєстру з допомогою хакера. Ця історія набула розголосу у професійних колах ще до тієї публікації, але, окрім цікавості до непересічних деталей, які власне і обговорювалися, головною реакцією спільноти стала звична байдужість. І це не дивно, бо у переважній більшості випадків адвокатська діяльність — це щоденна рутина, а не пригодницький серіал. Такі кейси, де адвокат хоча б на хвилину перетворюється на шпигуна, — радше, винятки, ніж правило.

Проте схоже, що команда ZN.UA сприйняла ситуацію з усією серйозністю, на яку тільки здатні мислячі люди з-поза якоїсь професійної бульбашки, коли чують про існуючі в середині неї проблеми, і вирішила запропонувати власний план простих ефективних рішень, склавши його із дієслів «посилити» / «реформувати» / «заблокувати» / «захистити» / «запровадити». І в цьому разі йдеться вже про щось значно більше за проблеми протистояння конкретної групи адвокатів і детективів НАБУ в межах конкретного розслідування. Йдеться про наповнення порядку денного в державі відверто шкідливими ідеями, які, попри їхню спокусливу простоту й прямолінійність, здатні призвести до деградації замість прогресу. Метою цієї статті є спроба пояснити, чому запропоновані кроки не приведуть до бажаних результатів, а можуть зробити тільки гірше.

Отже, першим пропонувалося посилити на законодавчому рівні захист закритої інформації в судових реєстрах. Те, що видається цілком логічним для непідготовленого читача, виявляється, вже давно реалізованим у межах чинного кримінального законодавства. Відповідальність за несанкціоноване втручання в роботу електронних реєстрів, а також за збут і розповсюдження інформації з обмеженим доступом (до якої належить і закрита частина судового реєстру) передбачена статтями 361 та 361-2 Кримінального кодексу України. Залежно від обставин межа покарання за ці злочини може сягати 15-річного строку ув’язнення.

Та кримінологія (наука, що вивчає злочинність) підказує нам, що підвищення суворості покарання за злочини не є абсолютним запобіжником їхнього вчинення. Яскравим прикладом, що демонструє правдивість цього твердження, є статистика випадків самовільного залишення військової частини — злочину, відомого за абревіатурою СЗЧ (стаття 407 ККУ). Так, за даними, які щорічно оприлюднює Офіс генерального прокурора, 2022 року було обліковано 6 тис. випадків вчинення цього кримінального правопорушення. Після підписання президентом України у січні 2023 року закону про посилення кримінальної відповідальності для військовослужбовців станом на кінець того року кількість облікованих випадків зросла до 16,5 тис. 2024-го ця цифра становила вже 66 тис. випадків.

Описана тенденція свідчить, що у разі, коли для вчинення певної категорії злочинів склалися необхідні або сприятливі умови, посилення відповідальності не є рятівним колом. Вочевидь усвідомлення цієї істини і привело свого часу до появи іншого закону — про можливість уникнути кримінальної відповідальності за СЗЧ за умови повернення військовослужбовця до настання визначеної парламентом крайньої дати (яку, до слова, вкотре пропонують відтермінувати).

Повертаючись до проблеми витоку закритих судових даних, варто замислитися над умовами, які роблять такі витоки можливими. Перша — це зацікавленість фігурантів кримінальних проваджень в обізнаності про майбутні дії правоохоронців, мотиви якої далеко не завжди слід шукати в самих лише спробах ухилитися від розслідування чи приховати якісь докази. Річ у тім, що інформація про заплановані слідчі дії є цінним ресурсом не лише у сфері корупційних злочинів. Велика кількість представників бізнесу готові платити чималі кошти за те, аби нею володіти.

І якщо одна частина правди полягає у тому, що збір такої інформації є протизаконним, то інша частина правди криється у тому, що правоохоронці часто-густо зловживають своїми повноваженнями на проведення таких слідчих дій, як обшуки, маючи на меті не збирання доказів у справі чи здійснення повноцінних розслідувань, а створення проблем у веденні законної підприємницької діяльності під соусом боротьби із злочинністю. Проблем, які, звісно ж, згодом можна розв’язати у приватному порядку. Саме через це парламент один за одним ухвалює закони під спільною назвою «Маски-шоу стоп», але це поки не дає відчутного результату. Невмотивовані обшуки у підприємців і на підприємствах тривають, а от бажання вести в Україні бізнес від цього не збільшується.

Другою умовою, що уможливлює витоки закритої інформації, є банальний брак коштів на оплату праці дотичних до неї держслужбовців. Це складно уявити, але посадовий оклад секретаря судового засідання навіть після нещодавнього підвищення становить трохи більше 13,5 тис. грн на місяць. А людина, яка перебуває на цій посаді, знає про кожне рішення, постановлене суддею, в якого вона працює, включно з ухвалами про обшуки, яких ще навіть не було проголошено. На що буде готова людина, яка працює за таку мізерну зарплату, якщо їй запропонувати 1000 дол. на місяць, — питання відкрите. Саме через це залучення хакера для доступу до реєстру судових рішень є доволі неординарним кроком. Бо в ситуації, коли не йдеться про Вищий антикорупційний суд із досить пристойним рівнем оплати праці співробітників, діяти можна набагато простіше.

Як нескладно побачити, усунення причин, що призводять до обох передумов витоків чутливої слідчої інформації, потребує значно вигадливіших рішень, ніж просте посилення кримінальної відповідальності. У сукупності із загальною вразливістю державних інформаційних платформ, свідченням якої стала нещодавня успішна кібератака на реєстри Мін’юсту, вирішити проблему з допомогою двох-трьох швидких і дешевих кроків просто не вдасться.

Але чи є відкритість даних про судові процеси, що стала одним із результатів еволюційного розвитку нашого суспільства, аж настільки мізерною цінністю порівняно із шкодою, заподіяною детективам НАБУ певними адвокатами, аби цією цінністю можна було пожертвувати в ім’я святості таємниці досудового розслідування? Для того, аби відповідь на це запитання не була ствердною, варто нагадати, чому і для чого в нашій державі з’явився відкритий реєстр судових рішень, а також про причини, з яких інформація про авторозподіл кожної судової справи є публічно доступною.

Як влучно зазначила у своїй статті пані Ведернікова, кожний, хто в темі і давно практикує в наших судах, пам’ятає ті часи, коли підсумок ухваленого і проголошеного судового рішення міг змінюватися упродовж вихідних, якщо сторона, що програла спір, вживала активних заходів із неформальної комунікації. Так, у п’ятницю ввечері в судовому засіданні, перебіг якого не фіксувався з допомогою обов’язкового аудіозапису, можна було почути заповітну фразу «Позов задовольнити», а вже в понеділок отримати в суді текст рішення про відмову у позові. І з цим майже нічого не можна було зробити.

Так само неможливо було швидко перевірити, чи є справжнім, а не підробленим судове рішення, що відкривало шлях до заволодіння нерухомістю, грошима, корпоративними правами чи державними пільгами. А відсутність публічної інформації про те, в який спосіб у суді розподіляються справи між суддями, призводила до того, що найцікавіші (з корупційного погляду) спори завжди опинялися на розгляді у тих суддів, які готові були вислухати будь-яку із сторін і поза межами судового процесу.

У зв’язку із цим варто зауважити, що навіть після запровадження максимально публічних судового реєстру та інформаційної судової системи випадки зловживань однаково мають місце. Але відкинути здобуті завдяки цій відкритості результати шляхом ще більшого засекречування інформації — все одно, що просити Януковича повернутися назад до України. Бо ж порядочок зі стабільністю, та ще й без війни.

Саме тому ідеї щодо удосконалення безпеки судових інформаційних ресурсів, зміни алгоритмів з метою ускладнити втручання в їхню роботу, впровадження додаткових заходів захисту з ідентифікованим доступом користувачів видаються раціональними і своєчасними. Якщо говорити про ухвали про надання дозволу на обшук, яких і так не публікують у відкритому доступі, то сильним стримувальним кроком буде запровадження автоматичної реєстрації кожного випадку внутрішнього доступу до системи із залишенням цифрових слідів такого доступу. Усвідомлення можливості легко відстежити такий доступ значно демотивує охочих сприяти витоку цієї інформації, хоча, знов-таки, не стане абсолютною панацеєю. Натомість спокусливі пропозиції піти простішим шляхом — обмежити або прибрати взагалі якусь інформацію з доступу є литтям води на недружній млин. Нехай навіть і несвідомо.

Та найбільш емоційну реакцію викликали запропоновані у статті кроки, що стосуються діяльності адвокатів, які практикують захист у справах, пов’язаних з корупцією. Тим більше що я є одним із таких адвокатів і, ризикуючи втратити за це своє свідоцтво, поділяю позицію щодо необхідності реформувати адвокатуру в умовах триваючої узурпації керівництва нею.

Дійсно, всередині професійної адвокатської спільноти накопичилося чимало проблем. Нинішні очільники адвокатури, які мали бути переобрані ще два роки тому, відмовляються провести необхідний для цього з’їзд адвокатів, мотивуючи це небезпеками триваючої війни. Значне зростання кількості адвокатів після запровадження монополії на представництво в судах не в останню чергу відбулося через потраплянню до професії недостатньо доброчесних вчорашніх правоохоронців, для яких адвокатура стала запасним аеродромом, а кроків для виправлення цієї ситуації досі не вжито. Без адекватної реакції залишається питання ставлення Національної асоціації до адвокатів-колаборантів, водночас мають місце спроби притягнути до дисциплінарної відповідальності мобілізованих колег, які не зупинили адвокатської діяльності на час перебування в лавах ЗСУ.

Цих проблем насправді більше. І те, що частина з них знайшла висвітлення на шпальтах ZN.UA, заслуговує на вдячність. Так само, як і твердження про те, що реформувати адвокатуру мають самі адвокати.

Водночас спроби посилити вимоги до практикуючих адвокатів через один із розслідуваних детективами НАБУ кейсів, а так само вживання дещо заїждженого кліше «адвокатська мафія» (не плутати із «продажними журналістами») створюють загалом негативне враження від того, чим є адвокатська професія, та руйнують ті ледь помітні паростки правової культури, яким так важко розвиватися на понищеному роками радянської влади збіднілому ґрунті нашого національного менталітету.

Річ у тім, що всемогутніми у своїх процесуальних можливостях адвокати здаються лише правоохоронцям, яким завжди щось заважає побороти раз і назавжди усю злочинність в Україні, а також їхнім довірливим слухачам, які знають про кримінальний процес із телебачення та телеграм-каналів. Але ця точка зору кардинально змінюється, щойно людина опиняється у гущині подій, якими вирує світ кримінального права.

Тоді виявляється, що доступ до матеріалів досудового розслідування до повідомлення про підозру для сторони захисту в принципі є неможливим, а після повідомлення про підозру — украй складним і обмеженим. Тому що до моменту направлення справи до суду слідчий управі надавати доступ лише до того обсягу матеріалів, який вважатиме можливим. Щоправда, це не діє відносно журналістів, яким правоохоронці не жалкують інсайдерської інформації про хід розслідування, хоча це має бути таємницею.

Крім цього, новоспеченому фігуранту будь-якого кримінального провадження доведеться дізнатися про те, що слідчий суддя зазвичай має більшу схильність на слово вірити прокурору, а от справу дослідження поданих адвокатом доказів воліє доручити своїм колегам, які колись там у майбутньому слухатимуть справу по суті. А ще відкриттям для багатьох стає той факт, що ухвала про дозвіл на проведення обшуку не обмежує слідчого у можливостях вилучити будь-яке майно, яке він вважатиме за потрібне. І що з імовірністю більш як 90% таке майно в подальшому буде заарештоване на невизначений строк.

Та створення публічного реєстру адвокатів за справами НАБУ / САП, звісно, допоможе розв’язати всі ці проблеми. Ще й приємне для багатьох заняття ототожнення адвоката з його клієнтами значно спроститься. До речі, щось на кшталт такого реєстру вже існує. Його створили представники Transparency International у межах електронного ресурсу «ВАКС вирішив», де за розширеним пошуком можна побачити інформацію про склад захисників у кожній справі.

Хоча в статті не розкрито, в чому полягала суть пропозиції запровадити заборону на представництво адвокатом кількох фігурантів в одному провадженні, знову варто зазначити, що цю ідею вже закріплено у вітчизняному законодавстві. Річ у тім, що адвокат не може приймати доручення від додаткового клієнта (клієнтів) у справі, якщо це суперечитиме інтересам його поточного підзахисного. І таку заборону діяти в умовах конфлікту інтересів передбачено одночасно Кримінальним процесуальним кодексом (частина 1 статті 46), профільним Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (стаття 28) і Правилами адвокатської етики (стаття 9).

Якщо ідея полягала в тому, аби в справах, які зрештою слухатиме ВАКС, у кожного обвинуваченого було щонайменше по одному захиснику (а не, приміром, один у кількох), то цій ідеї точно не зрадіють судді. Хоча б тому, що тоді ймовірність проведення судових засідань у заплановані дати істотно зменшиться, позаяк за відсутності бодай одного захисника за загальним правилом слухати справу неможливо.

Зрештою, ідея, що адвокати мають проходити перевірку доброчесності, зокрема, шляхом декларування, незрозумілим чином обмежилася лише тими з них, хто практикує захист у підслідних НАБУ і САП справах. І якщо я (всупереч поширеній у спільноті думці) не бачу в ідеї адвокатського декларування статків нічого поганого, то запровадження дискримінації, коли цей обов’язок покладається лише на певне вузьке коло колег, не може бути підтримане за жодних умов.

Я вдячний редакції ZN,UA за можливість висловити свою думку, особливо у критичній до позиції видання манері. Тому що публічне обговорення проблемних питань у цій сфері надзвичайно важливе. Але рівень сприйняття важливості порушених тем сильно знижується, коли стає очевидною недостатня уважність до деталей, які одразу впадають в око кожному дотичному до професії читачеві.

Безсумнівно, нам потрібні якісні зміни й очищення адвокатури, умови для чого мають бути створені за сприяння держави та за інформаційної підтримки представників четвертої гілки влади. Але дуже важливо розуміти, що складні проблеми ніколи не мають простих рішень. Немає таких рішень і для адвокатури. Це зовсім не означає, що ситуацію слід залишити такою, як вона є, і не чіпати взагалі. Швидше, йдеться про потребу у виваженості та збалансованості у висновках. Тобто про якості, яких нашому суспільству так само досі не вистачає.