Весь у білому, але всього лише людина

Дванадцять років тому, коли архієпископа Буенос-Айреса Хорхе Марію Бергольйо обрали Папою, світ пожвавився. Це було новим — Папа не-європеєць, Папа з Глобального Півдня. Та головне — здавалося, що це буде людина, яка підхопить прапор папи Войтили, якого любив увесь світ. Іоанн Павло II, невтомний Папа-мандрівник, відкривав католицький світ.

Папа-аргентинець, як очікувалося, мав зробити наступний крок: дати цій церкві, що здавалася клаптиковою ковдрою, накинутою на глобус, відчуття справжньої єдності — єдності рівних і різних. Універсальність, призначену церкві природою, законом небесним і догматами земними.

Почасти ці очікування справдилися. Це, наприклад, стосується реформи управління Католицькою церквою. Про «реформу курії» говорять, здається, стільки ж, скільки існує сама курія. Але саме папі Бергольйо вдалося просунути справу далі розмов.

Однак довгоочікувана реформа управління, перехід від «римоцентричної» моделі до «соборної» — це більшою мірою внутрішньоцерковне, майже технічне питання. Папа Римський для світу —  це завжди щось більше, ніж просто «начальник усіх католиків». Хоч би якими скептичними ми були, та однаково не випускаємо з поля зору постать у білому. Це одна з небагатьох (і їх дедалі менше) постатей на планеті, чиї слова щось значать для жителів будь-якої частини світу. Універсальна постать.

Від папи Франциска очікували, що він стане проповідником універсалізму. Подасть переконливий приклад того, що глобалізація — не єдиний можливий і навіть не найправильніший шлях подолання конфліктів і розділень. Хто, як не він, — цей підкреслено не-римський Папа?

Папі Бергольйо справді вдалося змістити фокус із Глобальної Півночі (або в нашій перспективі — Заходу) як законодавця, адміністратора, поліціянта, котрий диктує світові правила, на Глобальний Південь, який оплачує чужі рахунки — бідністю, кліматичними змінами, війнами. Папа хотів стати адвокатом тієї частини світу, «чийого голосу не чутно», чиїми інтересами знехтувано. І він намагався, Бог свідок.

Але «не асоціюватись із Заходом», дистанціюватися від «багатих» іще не означає «стати універсальним». Відмовившись бути «голосом Рима», папа Бергольйо не став «голосом світу». Він залишився Папою з Латинської Америки — і його походження наклало відбиток на весь його понтифікат. Як на добре, так і на лихе. Папа Франциск не зумів налагодити відносини зі США. Попри солідну присутність там Католицької церкви папа Бергольйо не зумів знайти спільної мови ні з католиком Байденом, ні з католиком Венсом. Великий дипломатичний успіх папи Франциска на американському напрямку — виведення Куби з ізоляції — був досягнутий в інтересах стражденного народу Куби. В обіймах Папи з Фіделем Кастро було більше тепла, ніж у його інтонаціях, адресованих кожному з американських президентів.

Точно таким самим «чужорідним» видавався папа Франциск у Східній Європі. Якої він не розумів і не надто прагнув зрозуміти. Волів рухатись у кільватері тих-таки латиноамериканських геополітичних поглядів і традиційної ватиканської дипломатії, націленої (останні років п’ятсот) на Москву. Можна було б припустити, що папі Бергольйо тут радше заважав, аніж допомагав його аргентинський досвід. Ліві ідеології, диктатури, постколоніальність — усе начебто «геть як у нас». Та водночас зовсім інакше. Немає нічого гіршого за «подібне» — воно створює ілюзію розуміння.

Немає нічого дивного в тому, що в українському «післяслові» до понтифікату Франциска превалює образа. Є за що. Навіть зважаючи на те, що наші образи на папу Бергольйо говорять про нас не менше, ніж про нього. Хоч як би Папа дистанціювався від Рима, у своєму ставленні до України він залишався цілком у дусі куріального Ostpolitik. Якщо папу Бергольйо називали «будівничим мостів», то Україна була для нього хіба що одним із прольотів мосту, перекинутого від галереї собору Святого Петра до порогу Кремля. Про це можна було судити не лише зі слів Папи, а й зі справ. Із Гаванської декларації. Або з того, що призначивши рекордну кількість кардиналів із усього світу, папа Бергольйо підозріло акуратно «оминув» Україну: серед кардиналів виявився лише один представник Української греко-католицької церкви, і той не з України, а з Австралії.

Принаймні на нашому клаптику карти світу «універсалізм» папи Бергольйо мав чіткі межі: він закінчувався там само, де й російський лібералізм — на українському питанні. Або принаймні на «уніатському».

Заради справедливості варто все-таки зазначити, що скласти належну ціну внеску папи Бергольйо в нашу війну нині непросто. Ватиканська дипломатія дотримується принципу «тримати двері відчиненими». Навіть у тих випадках, коли здається, що це вже не двері, а ворота пекла. Щоб крізь ці двері — хоч крізь вузьку щілину, хоч крізь замкову шпарину — можна було вести переговори. Поки Папа провадив благодушні розмови про «велику культуру» та «великий народ», про «мужність білого прапора» й «мир-за-всяку-ціну», Ватикан через свої «трішки прочинені двері» вів переговори про передачу українських полонених і повернення на батьківщину викрадених українських дітей. Усе, що було й не було зроблено, можна буде оцінити, коли відкриють відповідні архіви — а у Ватикані це робиться нешвидко. Та одне можна сказати вже зараз: допомога папи Франциска в нашій війні точно не зводилася до двох мавіків, які стали українською епітафією на могильному камені понтифіка. Епітафією, сповненої хейту.

Для нас завжди більше важило те, що сказано, ніж те, що зроблено. А папа Франциск умів сказати щось таке, що не тільки ми — увесь світ завмирав із відкритим ротом. А потім зі співчуттям спостерігав, як глава папської прес-служби викручується, мовляв, «Папа зовсім не те мав на увазі». Водночас обличчя самого понтифіка залишалося так само безтурботним.

Він прославився (й, можливо, ввійде в історію) як «неоднозначний Папа». Папа множить двозначність — такою є загальна думка його критиків. Там, де ще недавно все було чітко та зрозуміло, де «природне» й «потворне» розділяла жирна лінія, де біле й чорне не тонули у відтінках сірого, папа Франциск, начебто граючись, напускав туману. Все ставало неоднозначним. Не тільки «агресор і жертва». Але й благословення (проте не вінчання) одностатевих пар. Визнання права бути священниками для геїв. Повернути до церкви (тобто допускати до причастя) людей, які перебувають у другому шлюбі. Рукопокладати жінок якщо не у священників, то хоча б у дияконис.

Та ось що цікаво: все це тільки на словах. Промови Папи завжди були радикальнішими за його вчинки. Навіть якщо їх підкріплювали справи, це були крихітні спорадичні зміни, не здатні зруйнувати світ чи залишити тріщини на моноліті церковної традиції. Папа Франциск ніколи не мав наміру щось руйнувати. Навпаки, він здавався людиною дуже делікатною — занадто делікатною. Людиною, яка сумнівається. І яка щосили намагається поділитися своїми сумнівами з іншими. Особливо з тими, хто є занадто впевненими.

Папа Франциск, звісно, був неоднозначним. Тому що хотів таким бути. Як глава церкви він міг реформувати церковну інституцію. Як Папа Римський, непогрішний у питаннях віри, міг навіть внести корективи в догмат.

Але папа Франциск не був революціонером. Він був апостолом відкритості. Проповідником можливого. Те, що він доносив в ефір, було більшою мірою темами для міркувань, аніж директивами. Він ділився думками, а не виголошував політичну програму. Можливо, з притаманною йому скромністю папа Франциск почувався всього лише епізодом у Божому промислі. Й намагався знайти спосіб змінити світ, не руйнуючи його.

Постать папи Бергольйо має вигляд трохи безглуздий (що ніколи не бентежило його самого), але й трохи трагічний. Його прагнення сіяти сумніви, щоби подолати хибну однозначність, зовсім не збіглося з історичним моментом. Якби ж світ був стабільнішим. Якби ж у ньому не було такого колосального запиту на жорсткі межі й чіткі визначення. Запиту на прості й прямолінійні відповіді. Крапки над і. Вимоги неодмінно «обирати сторону» й «називати зло на ім’я»…

Але в цьому світі не буває ідеального моменту. Й не буває ідеальної людини — навіть якщо вона вся в білому сидить на престолі Святого Петра. Папа Франциск був підкреслено не-ідеальним.

Називаючи Папу «неоднозначним», а його промови «двоїстими», ми тим самим докоряємо йому. Але для самого папи Франциска, найімовірніше, це був не докір. Це був його стиль. І його мета. Немає однозначності в любові. Любов сповнена двоїстості. Та чи є інший спосіб об’єднати «різних і рівних»? Чи є інший рецепт універсалізму, якого ми очікували від папи Франциска, якого ми очікуємо від церкви й світу загалом?